Битi є. Макар. Книга 1

Макар штовхає Пустовоєва ногою.
— Підйом!
— Ні! Я не можу!
Макар присідає біля трепетного письменницького тіла, зриває скотч із його ніг.
— Ходімо, Геракле…
Під кущами вусатий командир захлинається від люті, розмахує кулаком перед носом міцного бійця зі шрамом.
— Корнєєв, бля… Ти що, бля… План похерив! Тепер ті покидьки знають, бля, що ми тут… Баран, бля! Тепер ментам маякнути маємо!
— Пішов ти, — похмуро відказує Корнєєв. — Вони Ваню вбили, а я за Ваню… Чого телимося? Штурмувати треба. Я першим піду!
— Куди, бля?! Ти взагалі знаєш, кого підстрелив? А що, як то заручник? Може, терористи його спеціально на поріг випустили?!
— А мені по цимбалах! Вони Ваню вбили, а я за Ваню… — Корнєєв обертається до будівлі, наливається ненавистю. — Жодний з тої хавіри живим не вийде. Слово — закон.
— Корнєєв, бля… Карочє, бля! Капєц, бля! Ясно?
— Ясно!
— Все! На позицію, бля… Могли по-тихому, бля, розібратися! А тепер, бля… З твоєю стріляниною, бля! Капєц! Чекати ранку, ментів і кодло з начальників. Надзвичайна подія. Теракт, бля… «Сігму» трахнули!
— Ще невідомо, хто кого трахнув, — люто відказує Корнєєв.
Вусань матюкається довго й вигадливо, збирає в долоню талий сніг з вусів.
— Ну шо… треба ментам дзвонити…
Встає з-за куща, вдивляється в об’єкт і… завмирає. На порозі щось відбувається. Покидьки вимкнули світло перед входом — тепер і не роздивитися, хто там вошкається. Ніби двоє…
Бінокль до очей — точно двоє! Один тримає пістолет біля скроні невисокого, худого… Видно тільки смішній метелик на білосніжній сорочині.
— Ви мене чуєте, суки? — від порогу.
— Завмерти! — наказує вусань. Зараз подивимося, покидьку, що ти далі робитимеш… Тільки би Корнєєв…
— Відповідайте, бо смерть цього заручника на вашій совісті буде… — кричить механік.
— Люди! — верещить Пустовоєв. — Люди… Хелп! Хелп! СОС! Товариші! Рятуйте від звірів!
Вусань плює під ноги, роззирається: у вікнах навколишніх будинків вмикається світло. Цього тільки не вистачало… Ламає кущ під ногою, кілька кроків до фабрики.
— У чому проблема, синку? — гукає доброзичливо, ніби нічого не сталося.
Макар примружує очі, сильніше обхоплює літератора і тільки завдяки тому сам ще не падає.
— Я — Макаров. Олександр Миколайович Макаров! Це — моя фабрика! — виголошує з останніх сил. — Двадцять шостого листопада минулого року її захопили рейдери. Я… Ми… атакували рейдерів! Прокурора сюди! Відділ із боротьби з організованою злочинністю! Пресу, мать вашу! Усіх! І тільки спробуйте ще стріляти! Один ваш постріл — один мертвий заручник!
Погрожує пістолетом у темряву, тягне Пустовоєва до дверей.
— Зачекай, синку! — Вусань не вирізняється майстерністю вести переговори, але старається, як може. — Давай… поговоримо. Скільки вас там?
— Достатньо!
— Заручників багато?
— До дідька! — Макар не розуміє, про що його питає голос із темряви. Психує. — Усіх сюди! Ти зрозумів?! — Чіпляється за двері.
— Зачекай! — Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. — Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?
— До восьмої ранку! — крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами — вжих! — у стовбур дерева.
— Нє, ну не сука?! — образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: — Передавай, бля, ментам повідомлення по формі — теракт, захоплення об’єкту, є заручники.
— Скільки? — запитав кирпатий. — Невідомо?
— Чому ж, бля, невідомо? — буркнув вусань. — Ти тих бідах біля батарей перерахував?
— Так точно. Десятка зо два. Було…
— Що значить «було»?
— Валяться…
— Нє, ну не сука?! — засмутився вусань. — Передавай. Заручників — орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.
Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі — синє небо, очима — в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз — щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.
Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно — риба.
— Так ось який терорист нам дістався, — зітхнула Зіна. — Хлопця голим по світу пустили…
— Блін, які ж баби дурні! — цвіркнув пузатий Потапов. — Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.
— Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати — раз плюнути!
— Він ледве з глузду не з’їхав, коли дізнався… — глухо сказав Горила. — Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…
— Йому гроші потрібні… — зметикувала мудра Зіна. — Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.
— Панове! — Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам’ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м’ячик кидають. — Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!
— Життя — багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.
— Е, розтринділися вони! — засмутилася Зіна. — Хай спочатку заплатить!
— Про що ви мелете, придурки?! — уїдливо розсміявся Потапов. — Вам усім строк світить!
Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.
— Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?
— Ви — співучасники! Ви за бабло погодилися…
— Матір Божа! Бог свідок — мене насильно затягли! — верескнув Пустовоєв.
— А ти, тітко, головна співучасниця. — Пузатий недобре зиркнув на Зіну. — Приперлася ніби в туалет, а сама — під ствол!
— Під запальничку, ідіот! — Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам’ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.
— Душа болить… — сказав Костя.
— Е, ти ще! — психонула Зіна. — Дати тобі п’ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.
— Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… — подав голос Вова.
— Це навряд… — сказав Горила.
— Чому?
— Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.
На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.
— Та розв’яжіть же мені руки хто-небудь! Він же кров’ю зійде! — так голосно і відчайдушно крикнула