Битi є. Макар. Книга 1

— Ти… не зрадь… не покинь його, дитино…
Нані брови звела, закусила губку.
— Де він?
— Він… захопив свою фабрику, — мовила тоскно.
Нані здивовано вигнула брову. В очах запитання німі. Ця дівчинка нічого не знала: ні про рейдерське захоплення фабрики, ні про відчайдушні спроби Сашка повернути її. І як Марті тепер оце все переповідати?
— Наприкінці листопада… минулого року… Сашину фабрику відібрали рейдери. Він… намагався боротися… Та хіба одному?.. А потім зник… А вчора ввечері… якимось чином пробрався на фабрику, захопив заручників…
Марта замовкла. Знітилася ще більше.
— Піду я… — винувато.
Вийшла з під’їзду, перехрестилася на небеса, тремтячою рукою дістала з сумки мобільний.
— Сашко, — повідомила глухо. — Кажуть, Ординський свого часу цікавився твоєю фабрикою.
— Хто такий Ординський? — почула слабкий голос механіка.
— Бізнесмен. У Лондоні живе, в Україну нечасто навідується, але його бізнесові інтереси тут. Кажуть, дочка його тепер живе в Україні. Може, це пов’язано. Але інформація неперевірена…
— Дякую, Марто…
— А Нані…
— Ти бачила Нані?
— Вона любить тебе, — ледь стримуючи гіркі сльози, видушила Марта.
— Марто… — голос механіка став ще слабкішим. — Я обов’язково поверну тобі всі борги. Чуєш? Обов’язково.
Марта схлипнула, усілася в таксі, що чекало її під під’їздом. Автівка понесла на ріг Саксаганського й Горького, хоч Марті до крику не хотілося повертатись у розкішну, обставлену наново домівку подружжя Бакланів. Щось не те було в тій домівці. Уже і прозорі портьєри понакупляла, і меблі замінила на білі, а світла і радості як не було, так і не з’явилося. Марта не знала: то нічір…
Служниця Галя зателефонувала Новаковському за мить після того, як автівка Нані від’їхала від дому.
— Ярославе Михайловичу, — перелякана. — Нані посеред ночі кудись рвонула. Сама за кермом.
Сама за кермом? Від дня смерті Ануки Нані торкнулася керма тільки раз: коли рвалася геть від свого Саші. А тепер, значить, до нього мчить…
Зиркнув у бік фабрики люто: Саша, мать твою! Покидьок затятий. Сам би йому руку потис — не слабак. Та… не сьогодні! Не вистачало ще, щоби Нані стала свідком короткого і гарантовано кривавого штурму. Цей білявий гад не для того фабрику захопив, щоби з ментами ручкатися. «Він помре», — проста думка вразила. Усю ту годину з гаком, поки Новаковський тирлувався біля фабрики, слухав версії «сігмівців» і ментів, їхні плани з захоплення будівлі, він геть не думав про те, що механік може померти. Йому просто до усцячки хотілося, щоб усе скоріше закінчилося.
— Ні… — прошепотів затято.
Підійшов до групки міліцейських офіцерів і «сігмівців», — обговорювали надзвичайну подію тихо, бурхливо. Тут він був своїм. Це якби хто Ярослава Михайловича закинув у сільгоспсектор питання розв’язувати, отам би міг схибити. А тут — ні. Армія і правоохоронні органи — його парафія.
Офіцери замовкли насторожено: не розуміли, чому впливовий пан тут товчеться.
— Хлопці, що робитимемо? — запитав похмуро.
— Убозівці тут. «Альфа». Заступник міського прокурора обіцяв за півгодини під’їхати, — доповів один з офіцерів. — Спробуємо провести переговори. Якщо відпустить заручників…
— Якщо заручники вийдуть, ми тих падлюк порвемо! — запевнив «альфівець».
Новаковський насупився…
— Я… піду до нього.
— Ярославе Михайловичу! — Офіцери заметушилися. — Це небезпечно. Не треба! Однаково він не бажає розмовляти ні з ким, крім убозівців, прокурора і преси. Ми вже одного «альфівця» перевдягли — зіграє журналіста. Може, хай із вами піде? Зброю приховає… А там… завалить цього Макарова. Ви знаєте, який він з вигляду? Бо в нас тільки поганеньке його старе фото з паспортного столу. Та й невідомо: може, він там не сам.
Нарікання здалися провокаційними.
— Що ви тут розвели, мать вашу? Сам піду… Поговоримо… Спробую зрозуміти його вимоги. Чи ви хочете, щоби оця баланда ще кілька діб варилася? — вибухнув. Додав упевнено: — Нічого він зі мною не зробить!
Поряд уже стояв Боря Рудь, тремтячою рукою притискав до вуха мобільний.
— Макаров? До тебе Ярослав Михайлович іде. Сам. Без зброї, але з вагомими аргументами для переговорів. Відчиниш?
Двері рипнули. На Новаковського з прикрістю зиркнула дебела тітка років тридцяти п’яти, набундючилася:
— Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!
— Ти хто? — Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.
— Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?
— Заручниця?
— Е, пане-товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?
Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв’язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних — більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв’язані руки…
— Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!
Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю — по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки — плітьми, на плечі скривавлена вогка пов’язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.
— Макаров… — Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.
— Сашо! Що? Води? — Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.
— Зін’… Відпочинь… — прошепотів механік.
Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.
— Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? — сказав демонстративно жорстко.
— Тут, — прошепотів Макар твердо.
Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися — ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить — видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.
— Одного не втямлю… — пробурчав знічено. — Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що — своє втратив?
— Своє!
— Ну… Припустімо. Чого хочеш?
— Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…
— Ти думай про те, щоби тебе самого…
— За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.
— Ці люди — заручники!
— З них і волосина не впала. Геракле!