Битi є. Макар. Книга 1

— Пів на шосту, — зітхнула Зіна. — За півгодини тобі має зателефонувати той пан, і всі твої біди скінчаться. Підеш собі до лікарні…
— У мене нема реєстру, — прошепотів. — А без реєстру… мені уже ніхто не допоможе. Костя має рацію: життя — багно. Якщо тебе дрючать так нахабно, навіщо бовтатися в тому багні? Правильно я кажу, Костю?
— Безумовно! — потвердив Костя.
Макар здригнувся від того слова. Глянув на руку з пістолетом. На другу. Відклав один пістолет, другий підніс до скроні.
Зіна заплющила очі, зашепотіла затято:
— Заплати, Сашо! Заплати спочатку!
— Ей, терористе! Стріляй у мене! — загорлав Костя.
— Матір Божа, Костя! Яка ви непорядна людина! — утрутився літератор. — Ви ж обіцяли закрити мене своїм тілом!
— Що за реєстр?! — намагаючись перекричати заручників, гукнув Горила.
— Реєстр?! Це моє спасіння… — Макар тримав руку з пістолетом біля скроні, дивився на Горилу. — Головний документ. Правда. Без нього…
— Там, під столом… У пакеті… Якісь папірці лежать. Зібрав, бо по всьому першому поверху валялися… — Горила говорив напружено, ніби над силу. — Може, й реєстр твій там…
Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.
— Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу.
Відштовхнув.
— Сам! Сам, Зіно!
Підвівся. Витяг з-під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.
— Реєстр… — притис до грудей тоненьку теку з документом, по-дитячому бурхливо схлипнув. — Ваню… Дякую. Ти — людина…
— Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.
— Тепер ви нас відпустите? — захвилювався Пустовоєв.
— Якщо він нас відпустить, його тут порішать, — сказав Костя. — Треба якось усім колгоспом…
— Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? — Настрій механіка явно кращав. — Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько-чарівник, і тоді… гуляйте собі!
— Нас не забудуть! — Вова уже цілився смартфоном у заручників.
— А відсвяткуймо, поки час є, — запропонував Костя.
— Нема чим, — сказала Зіна. — Ти все видудлив, алкаш клятий!
До шостої ранку — хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога — до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь-якими засобами.
— Штурм! — наполягали «альфівці».
Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз’їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:
— о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми — не більше, ніж півгодини;
— о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об’єкт.
Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики — туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…
Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.
Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.
— Шоста…
Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.
— Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, — мовив у трубку уїдливо.
— Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, — почув голос Новаковського. — За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.
— Слухаю… — прошепотів Макар.
— Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих — то маячня. Діло помре. Давай так… Я — гарант. Моє слово. Я беру на себе розв’язання проблеми.
— Яким чином?
— Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?
— Я вам… вірю.
— Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.
— На фіга?
— Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?
— Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.
— Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов’язково необхідно виконати.
— Хай підходить…
— Тоді — все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…
Макар розсміявся азартно й нахабно.
— Я — до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!
Відрубав зв’язок, весело зиркнув на заручників.
— Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…
— Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! — натхненно вигукнув літератор.
— Тихо! — гаркнув Горила. — Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.
— Що за нерви, Ваню? — спитав Макар. — Не схоже на тебе.
— Мобільний мій дай, — сказав Горила. — Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім — хвилюватиметься.
— Спокійно, Ваню. Зараз принесу, — підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників — валявся посеред холу на підлозі.
Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок — трах!
Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.
— Ти чого? — кинула із прикрістю.
— На місце! — хижо прошепотів Макар.
— На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?
— На місце! Без мого дозволу…
— Тьху на тебе! — Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. — Телефон людині дай! — крикнула. — Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!
Вова зняв бейсболку, утер нею лице:
— Яка задуха! Це від вашої гризні…
— Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, — сказав Костя. — Такий же білявий і геть зелений — життя не нюхав.