Битi є. Макар. Книга 1

— Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, — азартно всміхнувся Вова.
На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.
— Твій? — запитав Горилу.
— Мій…
— Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! — Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. — Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?
— Пішов ти…
— Закрий же ти свій рот, проклята! — продекламував літератор. — Щоб Ванькова доня почула тата!
Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…
— Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, — так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов’ю до дитини.
Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.
— Ваня…. Тебе що в «Сігму» привело?
Відповідь не розчув — у вхідні двері хтось нервово застукав.
А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла — голова обертом. Приклав долоню до лоба — горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі — тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.
— Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… — хитнувся.
— Давай-давай… Сам! — ображено вигукнула Зіна.
Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.
— Йди…
— Зачекай! — Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. — Ярослав Михайлович наказав передати тобі…
Витягнув шию — страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.
— А де… Хлопець у бейсболці де? — прошепотів напружено.
— У чому справа, Рудю?
— Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі — це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.
— На фіга?..
Рудь почервонів з роздратування.
— Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… — прошепотів нервово. — Накажи, щоби він бейсболку натяг, — додав.
Макар завмер. Перед очима — терези. На одній шальці — все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій — Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі — гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках — новий вагомий аргумент.
— Відчини… мені… — почув Рудя.
— Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? — вчепився в журавля, дихав в очі.
— Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.
— Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І — нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…
— Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!
Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.
— Пішов!
— Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… — Рудь задки-задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.
Раптом схлипнув.
— Блін, Саню… Це ж усе по-справжньому, — прошепотів. — Ти труп…
Макар побачив у вікні промінчики сонця і раптом зрозумів: крапка. За будь-якого розкладу. Сидів у кріслі, дивився на стривожених заручників… Блін, треба якось людей визволити. Далі — сам… Один. Стільки запитань у голові… Чому? Раніше у його житті ніколи не було запитань — ясно. А тепер…
— Котра година?
— П’ятнадцять на сьому… — В Зіниному голосі з’явився страх.
Макар посміхнувся приречено.
— Так! Кінець забаві. Зіно! Давай, золотко! Розв’язуй мужиків. Усі до мене. Гонорар — свята справа. І… гуляйте.
Зіна підхопилася, аж загуло. Зривала скотч, мотузки розв’язувала. Горила першим підвівся, підстрибнув — ноги заніміли, відібрав у механіка зброю, підняв із підлоги реєстр.
— А це? Уже й не потрібно?
— Потрібно. Чуєш, Ваню. Гроші візьмеш?
— Ні…
— Крута ти людина…
— Та й ти не кисіль…
— Вовчику! Ей, чувак! Зніми бейсболку, мать твою. Це наказ. Сто баксів даю! За твою бейсболку!
— Макар! Ну, в тебе і пика! — Вова поправив бейсболку на голові. Клацав камерою смартфона: хол, заручники, скривавлений Макар, менти навколо фабрики, реєстр, світанкове сонце. — За хвилину в Інтернеті буде.
Макар підтягнув до себе рюкзак, дістав гроші, роздавав-осміхався.
— Ну… Вибачайте, як що не так… Ідіть, люди. Скоро менти схаменуться… Давайте. Усі — по домівках.
Заручники тупцяли на місці.
— А ти що робитимеш? — Зіна звела брови, дивилася на Макара з материнською тугою.
Макар махнув рукою втомлено.
— А-а… Я знайшов, що шукав. У мене є козир… Реєстр… Я з ним…
— Який козир? — здивувався Ваня. — Зараз тебе завалять…
— Ні, ні, Ваню! Не завалять, — брехав Макар.
Горила насупився, наказав заручникам:
— Так, слухай мою команду. Виходьте по одному! З піднятими руками.
Пузатий Потапов знітився.
— А ти, Ваня?
— Тут побуду. Якщо він тут сам лишиться, його точно пристрелять… А мене знають… Спробую скорегувати події.
— Життя — багно! Я теж залишаюся, — похмуро розсміявся Костя.
Вова знизав плечима:
— Я теж. Можна? Зніму штурм. Круто. Сенсація…
— Матір Божа! Чому ж для вас усе так просто? А для справжнього інтелігента завжди існувала