Битi є. Макар. Книга 1

Літератор стрепенувся.
— Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…
— Літератор із сільгосптематикою трахається, — посміхнувся Костя.
— Замовкніть! — гримнула Зіна. — Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.
Новаковський глянув механіку в очі:
— Ти… хоч би про Нані подумав.
Макар здивувався безмежно.
— Нані? Хіба Нані потрібна шістка? Їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.
— Та що ти тут верзеш, мать твою? — не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. — Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!
— Ваша правда — негідник! У злиднях — геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу — суцільна мутка! — огризнувся механік. — Неважливо звідки! Важливо — не просрати!
— Яке первинне накопичення? — Новаковський відчув: кров під кадик. — Усі первинні накопичення давно в дев’яностих залишилися!
— Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?
— Життя — багно! — вигукнув Костя.
Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.
— Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб’ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!
— Геракле, всохни, — утомлено сказала Зіна. — Їм до моїх дітей, як мені — до їхніх капіталів.
Новаковський напружився.
— Відпусти людей…
— Ні, — хитнув головою механік. Несподівана суперечка забрала останні сили. Учепився в пістолети, тримався за них. — УБОЗ сюди, прокурора, пресу… Правді — воля! Сукам… смерть!
— І що ти тій пресі скажеш? Я знаю дещо… про такі примусові поглинання. Ти замовників роками шукатимеш, а твоя фабрика тим часом…
— У мене реєстр є! Справжній! А протокол зборів підроблений. Там є підписи акціонерів, яких тоді не було. Надя… Закрійниця, інші…
Новаковський зиркнув на механіка уважно.
— Гівняні рейдери, — сказав. — Погано попрацювали. Якщо так, то… Спробую тобі допомогти. Відпусти людей, підемо до суду…
— Маячня. Мене завалять, тільки-но заручники залишать будівлю. Чи закриють…. у коробку для посилок. На роки.
Новаковський підійшов до вікна.
— Світає… — сказав. — Думаєш, хтось допустить, щоби посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою… Та ще й напередодні виборів…
— Тільки цього й сподіваюся! — відповів Макар. — Посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою, та ще й напередодні виборів менти побояться штурмувати. Ще в заручника влучать… Неподобство! А преса… Хай тільки сонце зійде. Сам запрошу. У мене тут мобільних — сім штук! А Інтернет… Шкода, кляті рейдери всі компи попсували. Певно, справжній реєстр шукали, а він…
— У нас є своя преса! — бовкнув Пустовоєв.
Горила зиркнув на нього насторожено.
— Письменник знову марить, — сказав Новаковському.
Пустовоєв образився, обернувся до хлопчини.
— Вово! Скажи їм… Нас же тут тільки двоє… з інтелігенції…
Молодий хлоп у бейсболці знизав плечима.
— Без камери я…
— Я і без Вови всю пресу на ноги підніму! — сказав Макар.
— Спокійно. Не роби зайвих рухів! — занервував Новаковський. — Так домовимося. Я суть справи зрозумів. Подумаю, що можна зробити. Дай годину. За годину зателефоную. Зі своїми пропозиціями на твої вимоги.
Макар кивнув.
— Зіно. Проводи гостя. Та обережніше там! Світає. Ментам нас тепер добре видно.
— Товаришу Макаре! Дозвольте і мені піти з оцим паном… Я розкажу всьому світові, як вас жорстоко і несправедливо обікрали, — закричав літератор. — Я битиму в усі дзвони і стукатиму в усі двері…
Новаковський подумав, що цей неврастенік міг би немало розповісти — як не світові, то принаймні йому.
— Олександре! І справді. Відпусти дідуся…
— Який я вам дідусь?! — отетерів літератор. — Як ви тільки смієте?! Ви… Невіглас! Ви ніколи не читали журнал «Жовтень», так будьте ж ви за це прокляті!
Новаковський вирячив очі.
— Ти цих божевільних десь спеціально добирав, щоби в полон узяти?
— А ви думали, ми просто так? З вулиці? — захлинався літератор.
Горила напружився.
— Геракле! Та помовч хоч хвилину!
— Товаришу військовий! Хто ви такий, щоби мені вказувати? — Геракл косив словом усіх без розбору.
Зіна підійшла до Пустовоєва, нахилилася та я-ак лясне літератора по щоці.
— Ну що? Попустило? — сказала. — Мовчи, зараза, бо ноги повисмикую…
— Ноги повисмикую… Та як ти смієш?! Доярка! Так має право казати тільки моя Люсі!
Новаковський сунув до дверей, ловив себе на думці, що йому буде шкода, якщо ці дивакуваті люди… загинуть. Вийшов у холодний січневий світанок: посеред камуфляжного одягу чоловіків навколо фабрики, сірого ранкового снігу око різала біла, наче квітка крокусу, пляма. Новаковський напружився. А от і доня…
Його тої ж миті оточили міліцейські офіцери, цивільні, «сігмівці».
— Що? Який він? Який з вигляду, щоби не помилитися?
Який з вигляду? Новаковський аж закляк від несподіваної думки.
— Дайте хвилину… Зараз повернуся, все розповім.
Ішов до Нані, карколомне відкриття прибивало до землі, та не зрушило твердині принципів: є тільки одна людина, заради якої Ярослав Михайлович Новаковський ладен Богові глотку перегризти. Нані…
— Урятуй його, — уперто повторила доня.
— Уже рятую, — утомлено сказав Новаковський. — Іди до машини, Нані. Нема чого тобі тут робити. Боря!
Новаковський стояв посеред схвильованих міліцейських чинів і цивільних, проводжав поглядом Нані, яку Боря Рудь уже садовив до позашляховика.
— Терорист такий… Молодий, довге світле волосся. У бейсболці. Не помиліться. Там заручників до біса…
— А той, що його поранили? — втрутився вусань із «Сігми».
— Заручник… — хижо вишкірився Новаковський.
Вова й гадки не мав, що став мішенню. Крутився джиґою на підлозі.
— Макаре! Будь людиною. Розв’яжи руки й дай камеру, — благав. — Фотографуватиму. Чи просто дай мій смартфон. З нього — відразу в Інтернет. Точно! Смартфоном краще. Круто. А ноги хай будуть зв’язані. Зараз забава почнеться. Хіба можна таке пропустити?!
— Життя — багно! І нам уже ніхто не допоможе! — вигукнув Костя. — Бо ми — скоти…
— Котра година? — спитав Макар. Сидів у кріслі посеред холу — блідий, як та примара.