копія «макарова».
— У нього зброя! — крикнув «альфівець» з кута від групи заручників.
— Ні! — Ваня випростав руку…
Повітря розірвала довга автоматна черга… І — тихо. «Альфівці» хижо застигли навпроти двох недвижних тіл — ті не сидять уже, зсунулися на підлогу. Лежать у червоній калюжі…
З кута істеричний крик. Глушить геть усе.
— Матір Божа! Вони вбили їх! Зіно! Костя! Вони убили Сашу і товариша військового!
«Альфівець» біля недвижних тіл обертається… Худий сивий чоловік відчайдушно сіпає міцну тітку, кричить, ніяк не зупиниться:
— Зіно! Матір Божа! Зіно!
Жінка не чує. Закрила лице долонями — ридає гірко й скорботно. Блідий, як молоко, світловолосий хлопчина поряд із нею тремтячими руками ховає під курткою смартфон і клацає, клацає, клацає…. Чоловік у спортивках з пропитою мордою раптом підхоплюється так швидко, що «альфівці» не встигають відреагувати.
— Стріляйте у мене, суки! Я вимагаю… Стріляйте!
Костю збивають з ніг. Знадвору в хол уже спішать відповідальні цивільні, «сігмівці».
— Що тут за стрілянина? — кричить на ходу вусань із «Сігми». — Він же віддавав заручників!
Зупиняється біля недвижних тіл.
— Ваня… — шепоче приголомшено. Падає на коліна біля мертвого здорованя, розриває одяг, не ховає сліз.
— Ваня… Жилет… На тобі мав бути бронежилет!
На широкій Ваниній грудині — тільки скривавлені, пробиті кулями шматки реєстру.
Вусань роздирає сорочку механіка. Завмирає…
— «Швидку»! — кричить, поглухнути можна. — Цей ще живий… Жилет! На ньому бронежилет…
Не все…
Макар прийшов до тями в лікарні. За п’ять діб після трьох складних операцій — під час однієї з них механіку видалили розбитий кулею правий ліктьовий суглоб, імплантували штучний — безшарнірний, силіконовий.
Повів очима — у вікно шкірився місяць, на стільці біля постелі дрімала немолода жіночка у білому халаті, на тумбочці в склянці — вода. Макар спробував підняти голову — і місяць, і жіночка на стільці, і вода в склянці загойдалися, наче вся палата розмістилась у дешевій плацкарті. Опустив голову на подушку, спробував поворушити руками-ногами, хоч усе тіло повнилося невпинним терпким болем — він і висмикнув Макара з мандрів підсвідомістю. Він ще не знав, що права рука на півроку закута у спеціальний прилад- фіксатор, що ворушити нею він зможе ще не скоро, якщо взагалі зможе.
Він багато чого не знав… Що «сігмівці» поховали Ваню Корбута. Що Вовчика, Зіну, Костю і Пустовоєва дві доби вправно мордували менти, та потім чогось враз випустили і наказали усе забути. Що Новаковському коштувало немало грошей і нервів відмазати Макара від ментів, звалити усю провину за інцидент на «Есфірі» на провокаційні дії охоронця Івана Корбута, якого і зробили цапом-відбувайлом, царство йому небесне. Що Вовчик по тому отримав круту роботу, хоч його знімки в Інтернеті протримались усього лише кілька годин. Що Пустовоєв зліг. Що Марта по церквах свічки щодня ставить і дає гроші санітарці, щоби та переповідала геть усе про Сашка. Що Нані вийшла з палати п’ять хвилин тому, а її тато платить оцій немолодій медсестрі не за те, щоби вона спала…
Напружився. Знову спробував підвести голову. Не навкруги роззиратися — хоча б себе роздивитися. Зиркнув, здивувався: без бинтів тільки лице і ноги нижче колін. Права рука у сталевому манжеті. «І куди оце я так вляпався?» — перша думка тихим сплеском.
Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу — Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима — звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці…. Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну — а не пробити. Стрибає на неї — не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного — цирк! — а Макар по них шкарябається, та — по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила — люди. Гуртом воно…
Пам’ять старається — уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку — втримався. Новаковський — сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!
Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все — розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все — руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня — сила. Ваня знає…
Мізки відмовляються аналізувати події, голова знову наповнюється непевними кольорами, звуками. Макар заплющує очі, мучиться подумки: що сталося? Сон не ворожить. Сну нема. У нічній тиші тільки їдкий запах ліків і ритмічне, як стукіт коліс, хропіння лінивої медсестри. Макар силкується обмацати власне тіло — болить… Усюди болить. Зігнута права рука у металевій обгортці. Зламав?
Тьма-тьмуща питань раптом, умить, розвертається в протилежному напрямку, наче табун коней, наляканих сіроманцями. Зіна, Пустовоєв, Костя… Вовчик, Ваня… Справжні друзі. Де вони?
Друзі? Перед очима — Люба, Гоцик… Мать твою, оцих би побачити! Хай би Люба сміялася: «Ох, голото!», Гоцик би займав увесь диван, скидав механіка на підлогу… Друзі. Тільки тепер защемило: оці останні роки він страшенно скучив за друзями. Не конкретно за Любою й Гоциком, за самим фактом наявності у житті друзів. Хоча — і за Любою з Гоциком.
«Друзі — категорія шляхетна, — снувалася думка. — Негідникам судилося мати кого завгодно — колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів — ні. А в мене… У мене колись були справжні друзі. Певно, я гідно жив… А потім… багато жив, перспективно. Фабрика… Нані… Інше — маячня. Фабрика й Нані. Справа й любов. Без друзів… Та варто було тільки згадати про гідність… Не змиритися, боротися… і вони знову з’явилися. Друзі. Зіна, зараза! Гераклище… Костя і Вовчик. Ваня… Які шляхетні люди. Одужаю, піду їх цілувати… Чому я раніше думав, що в злиднях немає гідності? Що бідні — вбогі апріорі? Що згода скніти — ґандж? Що поваги заслуговує тільки той, хто не погоджується жити у злиднях, рветься геть?.. Зіна, Геракл, Костя, Вовчик… Якщо вони шляхетні, чому за копійку продалися? Чому не бунтують їхні душі проти тої біди, яка дихати не дає, крила обрізає, таланти губить і принижує, принижує?.. Може, я чогось не знаю? Чи не розумію? Може, їхня шляхетність у тому, що не здатні підлістю та обманом від злиднів відкараскатися? Не трахали би стару тітку заради грошей? Не підтирали би зад нардепу і не вимудровували складні схеми, аби за чужий рахунок отримати зиск? Певно, так. …Що за парадокс? Шляхетних більше, а життя — багно. Може, тому що серед багатих мало шляхетних? Я би таким став… Став би. Стану… Оце одужаю…»
Одужає… Це ж скільки йому тут валятися? Хто його на шмаття рвав? За що? Ні рукою, ні ногою не ворухнути. Поки вилікується — фабрика помре! «Хіба є мені час вилежуватися? Справ страх скільки. Ні! Одна — фабрику запустити. А якщо суки знову на дорозі стануть, так у мене є реєстр… Новаковський допомогти заприсягся! Марту би… Ні, без Марти! Сердюк… Хоч чорт лисий, тільки би фабрика працювала», — гарячково перебирав можливості повернути до життя… без шляхетності, без друзів.
Думка обірвалася — всередині Макара гірко сміявся він сам, Саня Макаров. Отой, що друзів має. «Схаменися! Усе позаду, — казав хворому, скаліченому. — Єдиний шанс вислизнути з цієї пригоди і вижити — забути про фабрику. Тоді й про тебе забудуть, бо поважні пани з капіталами шуму не люблять, а ти їм і так улаштував концерт на замовлення. Тобі фабрики не бачити за будь-яких розкладів. Усе, чувак! Проїхали! Шукай у житті інших радощів…»
Механік шпарко вдихнув, заплющив очі.
— Яких ще інших? — прошепотів гірко.
А надія, стерво, ніяк не сконає! Мордує ту душу: не кінець, не кінець… Так розходилася, хоч вовком
— У нього зброя! — крикнув «альфівець» з кута від групи заручників.
— Ні! — Ваня випростав руку…
Повітря розірвала довга автоматна черга… І — тихо. «Альфівці» хижо застигли навпроти двох недвижних тіл — ті не сидять уже, зсунулися на підлогу. Лежать у червоній калюжі…
З кута істеричний крик. Глушить геть усе.
— Матір Божа! Вони вбили їх! Зіно! Костя! Вони убили Сашу і товариша військового!
«Альфівець» біля недвижних тіл обертається… Худий сивий чоловік відчайдушно сіпає міцну тітку, кричить, ніяк не зупиниться:
— Зіно! Матір Божа! Зіно!
Жінка не чує. Закрила лице долонями — ридає гірко й скорботно. Блідий, як молоко, світловолосий хлопчина поряд із нею тремтячими руками ховає під курткою смартфон і клацає, клацає, клацає…. Чоловік у спортивках з пропитою мордою раптом підхоплюється так швидко, що «альфівці» не встигають відреагувати.
— Стріляйте у мене, суки! Я вимагаю… Стріляйте!
Костю збивають з ніг. Знадвору в хол уже спішать відповідальні цивільні, «сігмівці».
— Що тут за стрілянина? — кричить на ходу вусань із «Сігми». — Він же віддавав заручників!
Зупиняється біля недвижних тіл.
— Ваня… — шепоче приголомшено. Падає на коліна біля мертвого здорованя, розриває одяг, не ховає сліз.
— Ваня… Жилет… На тобі мав бути бронежилет!
На широкій Ваниній грудині — тільки скривавлені, пробиті кулями шматки реєстру.
Вусань роздирає сорочку механіка. Завмирає…
— «Швидку»! — кричить, поглухнути можна. — Цей ще живий… Жилет! На ньому бронежилет…
Не все…
Макар прийшов до тями в лікарні. За п’ять діб після трьох складних операцій — під час однієї з них механіку видалили розбитий кулею правий ліктьовий суглоб, імплантували штучний — безшарнірний, силіконовий.
Повів очима — у вікно шкірився місяць, на стільці біля постелі дрімала немолода жіночка у білому халаті, на тумбочці в склянці — вода. Макар спробував підняти голову — і місяць, і жіночка на стільці, і вода в склянці загойдалися, наче вся палата розмістилась у дешевій плацкарті. Опустив голову на подушку, спробував поворушити руками-ногами, хоч усе тіло повнилося невпинним терпким болем — він і висмикнув Макара з мандрів підсвідомістю. Він ще не знав, що права рука на півроку закута у спеціальний прилад- фіксатор, що ворушити нею він зможе ще не скоро, якщо взагалі зможе.
Він багато чого не знав… Що «сігмівці» поховали Ваню Корбута. Що Вовчика, Зіну, Костю і Пустовоєва дві доби вправно мордували менти, та потім чогось враз випустили і наказали усе забути. Що Новаковському коштувало немало грошей і нервів відмазати Макара від ментів, звалити усю провину за інцидент на «Есфірі» на провокаційні дії охоронця Івана Корбута, якого і зробили цапом-відбувайлом, царство йому небесне. Що Вовчик по тому отримав круту роботу, хоч його знімки в Інтернеті протримались усього лише кілька годин. Що Пустовоєв зліг. Що Марта по церквах свічки щодня ставить і дає гроші санітарці, щоби та переповідала геть усе про Сашка. Що Нані вийшла з палати п’ять хвилин тому, а її тато платить оцій немолодій медсестрі не за те, щоби вона спала…
Напружився. Знову спробував підвести голову. Не навкруги роззиратися — хоча б себе роздивитися. Зиркнув, здивувався: без бинтів тільки лице і ноги нижче колін. Права рука у сталевому манжеті. «І куди оце я так вляпався?» — перша думка тихим сплеском.
Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу — Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима — звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці…. Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну — а не пробити. Стрибає на неї — не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного — цирк! — а Макар по них шкарябається, та — по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила — люди. Гуртом воно…
Пам’ять старається — уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку — втримався. Новаковський — сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!
Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все — розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все — руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня — сила. Ваня знає…
Мізки відмовляються аналізувати події, голова знову наповнюється непевними кольорами, звуками. Макар заплющує очі, мучиться подумки: що сталося? Сон не ворожить. Сну нема. У нічній тиші тільки їдкий запах ліків і ритмічне, як стукіт коліс, хропіння лінивої медсестри. Макар силкується обмацати власне тіло — болить… Усюди болить. Зігнута права рука у металевій обгортці. Зламав?
Тьма-тьмуща питань раптом, умить, розвертається в протилежному напрямку, наче табун коней, наляканих сіроманцями. Зіна, Пустовоєв, Костя… Вовчик, Ваня… Справжні друзі. Де вони?
Друзі? Перед очима — Люба, Гоцик… Мать твою, оцих би побачити! Хай би Люба сміялася: «Ох, голото!», Гоцик би займав увесь диван, скидав механіка на підлогу… Друзі. Тільки тепер защемило: оці останні роки він страшенно скучив за друзями. Не конкретно за Любою й Гоциком, за самим фактом наявності у житті друзів. Хоча — і за Любою з Гоциком.
«Друзі — категорія шляхетна, — снувалася думка. — Негідникам судилося мати кого завгодно — колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів — ні. А в мене… У мене колись були справжні друзі. Певно, я гідно жив… А потім… багато жив, перспективно. Фабрика… Нані… Інше — маячня. Фабрика й Нані. Справа й любов. Без друзів… Та варто було тільки згадати про гідність… Не змиритися, боротися… і вони знову з’явилися. Друзі. Зіна, зараза! Гераклище… Костя і Вовчик. Ваня… Які шляхетні люди. Одужаю, піду їх цілувати… Чому я раніше думав, що в злиднях немає гідності? Що бідні — вбогі апріорі? Що згода скніти — ґандж? Що поваги заслуговує тільки той, хто не погоджується жити у злиднях, рветься геть?.. Зіна, Геракл, Костя, Вовчик… Якщо вони шляхетні, чому за копійку продалися? Чому не бунтують їхні душі проти тої біди, яка дихати не дає, крила обрізає, таланти губить і принижує, принижує?.. Може, я чогось не знаю? Чи не розумію? Може, їхня шляхетність у тому, що не здатні підлістю та обманом від злиднів відкараскатися? Не трахали би стару тітку заради грошей? Не підтирали би зад нардепу і не вимудровували складні схеми, аби за чужий рахунок отримати зиск? Певно, так. …Що за парадокс? Шляхетних більше, а життя — багно. Може, тому що серед багатих мало шляхетних? Я би таким став… Став би. Стану… Оце одужаю…»
Одужає… Це ж скільки йому тут валятися? Хто його на шмаття рвав? За що? Ні рукою, ні ногою не ворухнути. Поки вилікується — фабрика помре! «Хіба є мені час вилежуватися? Справ страх скільки. Ні! Одна — фабрику запустити. А якщо суки знову на дорозі стануть, так у мене є реєстр… Новаковський допомогти заприсягся! Марту би… Ні, без Марти! Сердюк… Хоч чорт лисий, тільки би фабрика працювала», — гарячково перебирав можливості повернути до життя… без шляхетності, без друзів.
Думка обірвалася — всередині Макара гірко сміявся він сам, Саня Макаров. Отой, що друзів має. «Схаменися! Усе позаду, — казав хворому, скаліченому. — Єдиний шанс вислизнути з цієї пригоди і вижити — забути про фабрику. Тоді й про тебе забудуть, бо поважні пани з капіталами шуму не люблять, а ти їм і так улаштував концерт на замовлення. Тобі фабрики не бачити за будь-яких розкладів. Усе, чувак! Проїхали! Шукай у житті інших радощів…»
Механік шпарко вдихнув, заплющив очі.
— Яких ще інших? — прошепотів гірко.
А надія, стерво, ніяк не сконає! Мордує ту душу: не кінець, не кінець… Так розходилася, хоч вовком
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
