Свиря так і застиг у чагарнику. Бачить — за Дмитрашкою з дому парубок вибіг. «Служка», — відзначив Микишка з-за возів.
Дмитрашка — на коня. До служки нахилився.
— Усе чув? — тихо.
Свиря і Микишка Дмитрашкові слова розчули. Напружилися. На служку… Пилип кивнув — так, пане полковнику.
— Сховайся! Як розходитимуться — обов'язково біля коней зупиняться. Казатимуть те, про що при Демкові Многогрішному промовчали. Щоби кожне слово розчув. Зрозумів? — Пилип знову кивнув. — 3 Богом, — прошепотів Дмитрашка і зник у темряві.
Свиря у чагарнику витягнув шию — оце так. Вони за Дмитрашкою стежать, а той, значить, служку лишив стежити за іншими лівобережними полковниками. Та що ж за розмова відбувається у Демка Многогрішного?
— Дмитрашчиного служку катуватиму, — вирішив Свиря, — аж поки не розкаже, що у Многогрішного чув!
Тихо посунув до порога, біля якого пряли вухами полковницькі коні, туди, де в темряві ховався Дмитрашків розвідник Пилип. А від возів туди ж плазував Микишка. Вони зі Свирею 3 двох боків одночасно виникли біля Пилипа — повалили парубка на землю, затулили рота, хоч той з благанням в очах жестами вказував на коней біля порога і щось намагався пояснити кумам. Свиря з Микишкою, може б, і наважилися прибрати руки від Пилипових вуст, але раптом двері з грюкотом розчахнулися і на поріг Демкової резиденції вийшло кілька сивих чоловіків. Зупинилися, брови суплять… Озираються.
Куми завмерли, забули дихати. Пилипа міцно скрутили — не ворухнеться.
— Дмитрашка Райча, полковник переяславський — відважний козак, — раптом недобре розсміявся один з чоловіків. Показав на коней. — Дивіться, пани полковники… Коня Дмитрашчиного нема, а кінь його слуги стоїть. Пан полковник Переяславського полку один звідси поїхав. Без слуги.
— Тут він десь… — хижо озирнувся другий чоловік. — Райча лишив його за нами стежити.
Замовк. У темряву вдивляється. Раптом я-а-ак свистоне —
Свирі з Микишкою вуха позакладало, — а чоловік уже гукає:
— Тихоне! Іване! Сюди, бісові діти! Візьміть чоловіків десять і обшукайте мені гарно все навкруги!
— Кого шукаємо, пане полковнику?!
— Служку полковника переяславського Дмитрашки Райчі.
— Живим привести чи на місці вбити?
— Живим, живим… Нам із ним ще побалакати треба, — чують куми.
Задки, задки… За резиденцію Демкову. Відхекалися. Микишка закинув Пилипа на горба і чимдуж до Десни.
Біля ріки куми добру схованку мали. Пилипа до землі притисли — кажи, зміюко, усе чисто, бо кістки переламаємо! Катувати не випало. За хвилину служка все вилив з образами:
— А ще серденята Дорошенкові, трясця вашій матері! Вашому гетьману зраду готують, а ви помагаєте. Прісю Яненко-Хмельницьку, дружину гетьманову, обмовили, аби Дорошенка з Лівобережжя виманити. Демко Многогрішний лівобережних полковників збиратиме у Новгород-Сіверському. Сам хоче гетьманом стати.
Куми брови позводили — зрада… Зрада! Чуяв батько козачий Петро Дорофійович. Недарма вірних серденят при Демкові лишив.
— Я так собі міркую, не всі полковники лівобережні до зради повертають, — мовив Микишка. — Переяславський полковник Дмитрашка Райча, хазяїн твій, мабуть, не хоче Многогрішному присягати…
— Аби за руки не хапали та рота мені не затуляли, я би коня встиг сховати і більше б дізнався, — похнюпився Пилип.
— Коня ми тобі дамо. Вертайся до Райчі. Скажи, Божою милістю гетьман всієї України Петро Дорофійович Дорошенко знатиме про змову.
Поночі Свиря привів до схованки біля Десни коня для Дмитрашчиного слуги, куми перехрестили його у спину і взялися лаштуватися у путь. На Чигирин. До Дорошенка.
До світанку рушили. Підганяли коней — скоріше би з Чернігова виїхати. На відчайдушний крик мимоволі озирнулися: на площі біля війтового дому Демкові козаки вправно заганяли гак під ребра скривавленого, напівживого чоловіка. Свиря привстав у сідлі — цікаво, хто та холєра, що сьогодні сонце востаннє побачить. І закляк.
— Ой, куме Микишко. Швидше, швидше… Онде Дмитрашчиного служку на гак чіпляють. Раз чіпляють, значить, уже все розпатякав. Швидше! Аби не помітили…
Коней — у боки: гайда, гайда…
— Он вони, сердюки наймані! — несамовитий крик за спиною.
Один з козаків Многогрішного помітив кумів і вже цілив з пістоля. Інші кинули Дмитрашчиного служку, заметушилися: хто до коня, хто за шаблю, хто до Демка Многогрішного за наказом.
— Я так собі міркую, прощавай, куме Свиря, — сказав Микишка і щосили вдарив коня нагайкою. — Гей! Гей!
— Гей! Гей! — Свиря мчав поряд із Микишкою. Не озирався. Дурне діло… Що позаду, і так точно знав — аби попереду спасіння.
Цілий день козаки Многогрішного вперто переслідували Дорошенкових серденят: коней не жаліли, не відставали. Цілили з пістолів, та кулі свистіли вище голів Свирі і Микишки, додавали пекучого вітру в прохолодне повітря, підганяли й без того швидких коней втікачів.
— Гей! Гей!
Цілий день куми без перепочинку гнали коней на південь уздовж Десни. Під вечір захеканий, втомлений Свиря щосили крикнув Микишці, що скакав поряд:
— Куме! Переправляймося на той берег. Бо схоплять, іроди кляті…
— Коні втомилися… Не випливуть, — крикнув у відповідь Микишка. Озирнувся — Демкові козаки, мов зачаровані, без утоми мчали вслід за кумами.
— До Десни! До Десни, Микишко! — горлав Свиря.
— До Десни, — погодився Микишка і спрямував коня до річки.
…Козаки Демка Многогрішного скупчилися на березі Десни, притримували збуджених коней, вдивлялися у темну — з вечірнім вітром злилася — воду. Утікачі ледь помітні: тримали за гриви коней, чимдуж пливли до протилежного берега. Течія зносила, сутінки плутали, та серденята відчайдушно, з останніх сил гребли до суходолу. Аж ось посеред річки Свирин кінь смикнув головою і несподівано швидко пішов під воду. Свиря не встиг відпустити гриву, занурився разом з конем, плакав під водою, не відпускав кінську гриву, наче міг урятувати вірного товариша. Кінь майже не боровся за життя — усі сили вичавив з нього Свиря за день скажених безперервних перегонів. Здригнувся раз, другий… Захлинувся і пішов на дно. Свиря розчепив пальці, відпустив гриву — скорбота понесла наверх, до повітря. Скорбота і ненависть до Демкових козаків, хай би вони вічно горіли у пеклі. Вижити і зарубати кожного, хто гнав і гнав його сьогодні цілісінький день без жалю і милосердя. Вижити і зарубати. У чотири руки. З кумом Микишкою на пару.
Свиря випірнув з азартом мисливця, крутонув головою — на березі все ще пильнували переслідувачі, на воді поряд зі Свирею — нікого.
— Егей, куме! — відчайдушно гукнув Свиря й аж відсахнувся — неподалік від нього поверхня ріки раптом захвилювалася, викинула кілька великих бульок. Услід за ними випірнув Микишка: велетень обома руками обхопив шию свого знесиленого коня, тягнув його до повітря, не говорив — ридав:
— Прости мене, дурня. Прости… Тримайся, братику. Я тебе до берега дотягну. Присягаюся козацьким словом вірним. Братику… Братику…
Микишчин кінь тихо заіржав, ніби вибачився, що не виправдав Микишчиних сподівань, і зник під водою. — Куме… Куме… — Свиря плив до розгубленого, спустошеного Микишки. — Куме… Тримаймося… Нам ще до берега доплисти, до Дорошенка добігти… Про зраду попередити… Потім наплачемося… Пом'янемо загиблих товаришів… І коней… Куме…
Микишка зціпив зуби, з очей сльози — і поплив. Свиря — поруч. А сил — як у тих коней. Спочатку Свиря почав ротом воду хапати. За мить — Микишка.
— Господи всемогутній і ти, пресвята Богородице, врятуйте наші душі! Присягаємося — як
Вы читаете Рай. Центр
