не просто так… Вона відмовилась. Тоді він купив горілку… Усе.
— Ти покидьок, — вражено прошепотів Гоцик.
Макар не відповів. Думки синхроном: Люба плюс екстазі — наслідки непередбачувані. Дарма шукали у звичних місцях. Люба плюс екстазі… Біда… Біда? Є ще один. На «мазераті». Він може знати.
«Як його знайти?» — подумав Гоцик.
— У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос.
— Звідки? — не повірив Гоцик.
— Запам'ятав… Коли Люба на нього чекала, а ми… за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю…
— Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці.
— Тільки зараз… згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене…
— Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик.
І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують.
— Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці.
Гоцик зняв слухавку, почув голос Любиної мами, почав брехати:
— Ні, все нормально. Люба мобільний загубила. Чи вкрали… Вони у Могилянці якийсь перформанс готують… А вона сьогодні зранку вам телефонувала. Щось із зв'язком. Добре. Ми їй передамо. Добраніч.
Слухавку поклав, постановив:
— Я теж покидьок.
З тією думкою лежали-курили до ранку. Люба не з'явилася. А коли сонце ще вмивалося у Дніпрі, у двері постукав сусід і повідомив:
— Роза померла… По червінцю, якщо не жадні…
Весь день до сутінків Люба просиділа на камені біля Дніпра. Думки-сумніви верещали-боролися за право диктувати їй настрій і вчинки, та врешті безпорадно скупчилися в яскраву пульсуючу кульку біля серця, і тільки одна — гірка, нещадна — відчайдушно пливла свідомістю і не хотіла тонути, як Люба у Дніпрі. Чому Макс не кинувся у воду за нею вслід? Чому її врятували двійко незнайомих хлопців, а не він? Бо, певно, ті незнайомі хлопці не змагалися у Дніпрі серед ночі на швидкість? Певно, тільки заради неї занурилися у темну стрімку безодню і витягли на холодні сходи набережної… Чому не Макс? Де був Макс, коли вона захлиналася і ковтала брудну дніпровську воду?
Була би логіка, знайшлися б і відповіді. Спалахнули б емоції, розворушили би логіку… Та крім нещадного запитання — геть нічого: мертва туга огорнула всі інші почуття, приспала до часу.
Була би логіка… Не любив? Не любив Любу так сильно, щоби забути про власне життя заради неї? Себе плекав у тому коханні? Перелякався? Занервував? Розгубився у першу мить?.. Але ж була мить друга, третя… І очевидна, страшна картинка — дівчина у Дніпрі.
Еге-ге… Була би логіка…
Люба задихнулася, бо з очевидною ясністю навіть не відчула, побачила: незбагненна гармонія позаду. Безмежне, як Всесвіт, божевільне кохання, дивне єднання душ і тіл не повернуться, хай би як вони з Максом не намагалися забути ту літню ніч. Дніпро розкидав на різні береги.
Та й чи хоче вона бачити Макса? Брови звела — бачити не обов'язково. Принаймні в цю вечірню годину очі зупинялися і вже не лякалися, відпочивали на дніпровській хвилі. Бачити не обов'язково. І чути. Зрозуміти би — чому лишив її одну посеред Дніпра?
Люба раптом згадала тата. Заціловував-лоскотав доньчині шиї колючими вусами, так любив своїх дівчаток. Щодня з лікарні — поважний стоматолог, — а вони з сестричкою біля порогу. Що татко приніс? І у татковій кишені обов'язково знаходилося щось смачненьке. У Бога вірував, дітей того вчив. На Різдво всідалися біля столу, і спочатку татко з мамою, а потім уже й вони з сестрою малювали чорною тушшю листівки-вітання з усміхненими янголятками в українських вишиванках і віночках на кучерявих голівках. Сріблили янголяткам крила, писали натхненно:
«Ангелу, хоронителю мій,
Ти все при мені стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі
Будь мені до помочі.
Хорони від всього злого,
До життя веди вічного»…
Де заблукав татків янгол, коли сонячного дня на очах у дітей він розчахнув вікно, заліз на підвіконня у черевиках і спокійно зробив крок у прірву? Де? Та головне — чому?
Люба ніколи й нікому не розповідала про самогубство батька. «Помер», — коротко відповідала, та запитання «чому?», яке світилося в очах у всіх, хто зібрався проводити тата в останню путь і скорботно проніс труну повз церкву, й досі не відпустило. Гризло, гризло, й у вечірніх сутінках біля Дніпра Люба раптом знайшла більш-менш прийнятне пояснення. Вона ж і сама… Сама так відчайдушно хотіла померти в ту довгу мить, коли летіла з мосту в Дніпро. Померти, аби зберегти навіки відчайдушну безвихідь свого кохання. Померти без страху, що гріх. Подвиг в ім'я любові. І коли смерть погодилася з Любиним бажанням… Коли рот залило водою… Настала друга мить. Розшматувала романтичну лузгу, намалювала чорним — хліб, земля, мама, хрест на татовій могилі, небо над розбитою бруківкою Андріївського… І Любі відчайдушно захотілося жити.
Шкода, що досвід прийшов тільки зараз. Шкода, що Люба не взнала його перед тим, як тато у черевиках заліз на підвіконня і зробив крок у прірву. Люба сказала б йому, що перша солодка божевільна мить не нескінченна — минає, а смерть — не вихід. Вхід.
— Привіт. — За Любиною спиною почувся дивний дівочий голосок — тихий, хриплуватий, але не грубий, і Люба чомусь страшенно зраділа. Озирнулася — нікого. Ледь розігнула затерплі ноги, зіп'ялася і тільки тепер побачила у густих сутінках худорляву чорняву дівчину у квітчастих, схожих на чоловічі сімейні труси шортах і білій майці.
Дівчина усміхнулася, наче констатувала для себе якийсь дуже важливий факт, подмухала собі на долоні і почала щосили терти плечі.
— Не мерзнеш? — спитала Любу.
Люба знизала плечима — ні. Закусила губку: «Дивна дівчина. Щось у ній таке…» Придивилася: на наркоманку схожа. Точно. Навіть у темряві видно: худа, аж світиться, бліда шкіра хворобливого зеленуватого відтінку, рухи занадто метушливі, губи ті смикаються — чи всміхається, чи розридається зараз.
— А я мерзну, — сказала дівчина.
— Ну і мерзни. — Люба й сама не розуміла, звідки в голосі агресія взялася. — Мені байдуже.
— Так, так… — розсміялася дівчина. — Джульєтти не виростають.
Люба завмерла, вороже подивилася на незнайомку. Та знову розсміялася.
— Цілий день за тобою спостерігаю…Розчарувалася в коханні?
— Звідки спостерігаєш? — ще більш насторожилася Люба.
Дівчина дужче розтерла долонями плечі, показала на невеличкий катер при березі — гойдався, ніби погоджувався: так, спостерігала. «Який гарний катерок», — усміхнулася Люба. Ото би сісти на палубі, звісити ноги у воду — і хай за спиною тихо бурчить мотор, везе без мети, мов у рай.
— Гарний катерок, — вголос.
— Можеш пожити зі мною, — просто запропонувала дівчина і перша пішла до катера.
— На катері?
— З тиждень, — відповіла.
— Ти покидьок, — вражено прошепотів Гоцик.
Макар не відповів. Думки синхроном: Люба плюс екстазі — наслідки непередбачувані. Дарма шукали у звичних місцях. Люба плюс екстазі… Біда… Біда? Є ще один. На «мазераті». Він може знати.
«Як його знайти?» — подумав Гоцик.
— У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос.
— Звідки? — не повірив Гоцик.
— Запам'ятав… Коли Люба на нього чекала, а ми… за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю…
— Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці.
— Тільки зараз… згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене…
— Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик.
І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують.
— Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці.
Гоцик зняв слухавку, почув голос Любиної мами, почав брехати:
— Ні, все нормально. Люба мобільний загубила. Чи вкрали… Вони у Могилянці якийсь перформанс готують… А вона сьогодні зранку вам телефонувала. Щось із зв'язком. Добре. Ми їй передамо. Добраніч.
Слухавку поклав, постановив:
— Я теж покидьок.
З тією думкою лежали-курили до ранку. Люба не з'явилася. А коли сонце ще вмивалося у Дніпрі, у двері постукав сусід і повідомив:
— Роза померла… По червінцю, якщо не жадні…
Весь день до сутінків Люба просиділа на камені біля Дніпра. Думки-сумніви верещали-боролися за право диктувати їй настрій і вчинки, та врешті безпорадно скупчилися в яскраву пульсуючу кульку біля серця, і тільки одна — гірка, нещадна — відчайдушно пливла свідомістю і не хотіла тонути, як Люба у Дніпрі. Чому Макс не кинувся у воду за нею вслід? Чому її врятували двійко незнайомих хлопців, а не він? Бо, певно, ті незнайомі хлопці не змагалися у Дніпрі серед ночі на швидкість? Певно, тільки заради неї занурилися у темну стрімку безодню і витягли на холодні сходи набережної… Чому не Макс? Де був Макс, коли вона захлиналася і ковтала брудну дніпровську воду?
Була би логіка, знайшлися б і відповіді. Спалахнули б емоції, розворушили би логіку… Та крім нещадного запитання — геть нічого: мертва туга огорнула всі інші почуття, приспала до часу.
Була би логіка… Не любив? Не любив Любу так сильно, щоби забути про власне життя заради неї? Себе плекав у тому коханні? Перелякався? Занервував? Розгубився у першу мить?.. Але ж була мить друга, третя… І очевидна, страшна картинка — дівчина у Дніпрі.
Еге-ге… Була би логіка…
Люба задихнулася, бо з очевидною ясністю навіть не відчула, побачила: незбагненна гармонія позаду. Безмежне, як Всесвіт, божевільне кохання, дивне єднання душ і тіл не повернуться, хай би як вони з Максом не намагалися забути ту літню ніч. Дніпро розкидав на різні береги.
Та й чи хоче вона бачити Макса? Брови звела — бачити не обов'язково. Принаймні в цю вечірню годину очі зупинялися і вже не лякалися, відпочивали на дніпровській хвилі. Бачити не обов'язково. І чути. Зрозуміти би — чому лишив її одну посеред Дніпра?
Люба раптом згадала тата. Заціловував-лоскотав доньчині шиї колючими вусами, так любив своїх дівчаток. Щодня з лікарні — поважний стоматолог, — а вони з сестричкою біля порогу. Що татко приніс? І у татковій кишені обов'язково знаходилося щось смачненьке. У Бога вірував, дітей того вчив. На Різдво всідалися біля столу, і спочатку татко з мамою, а потім уже й вони з сестрою малювали чорною тушшю листівки-вітання з усміхненими янголятками в українських вишиванках і віночках на кучерявих голівках. Сріблили янголяткам крила, писали натхненно:
«Ангелу, хоронителю мій,
Ти все при мені стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі
Будь мені до помочі.
Хорони від всього злого,
До життя веди вічного»…
Де заблукав татків янгол, коли сонячного дня на очах у дітей він розчахнув вікно, заліз на підвіконня у черевиках і спокійно зробив крок у прірву? Де? Та головне — чому?
Люба ніколи й нікому не розповідала про самогубство батька. «Помер», — коротко відповідала, та запитання «чому?», яке світилося в очах у всіх, хто зібрався проводити тата в останню путь і скорботно проніс труну повз церкву, й досі не відпустило. Гризло, гризло, й у вечірніх сутінках біля Дніпра Люба раптом знайшла більш-менш прийнятне пояснення. Вона ж і сама… Сама так відчайдушно хотіла померти в ту довгу мить, коли летіла з мосту в Дніпро. Померти, аби зберегти навіки відчайдушну безвихідь свого кохання. Померти без страху, що гріх. Подвиг в ім'я любові. І коли смерть погодилася з Любиним бажанням… Коли рот залило водою… Настала друга мить. Розшматувала романтичну лузгу, намалювала чорним — хліб, земля, мама, хрест на татовій могилі, небо над розбитою бруківкою Андріївського… І Любі відчайдушно захотілося жити.
Шкода, що досвід прийшов тільки зараз. Шкода, що Люба не взнала його перед тим, як тато у черевиках заліз на підвіконня і зробив крок у прірву. Люба сказала б йому, що перша солодка божевільна мить не нескінченна — минає, а смерть — не вихід. Вхід.
— Привіт. — За Любиною спиною почувся дивний дівочий голосок — тихий, хриплуватий, але не грубий, і Люба чомусь страшенно зраділа. Озирнулася — нікого. Ледь розігнула затерплі ноги, зіп'ялася і тільки тепер побачила у густих сутінках худорляву чорняву дівчину у квітчастих, схожих на чоловічі сімейні труси шортах і білій майці.
Дівчина усміхнулася, наче констатувала для себе якийсь дуже важливий факт, подмухала собі на долоні і почала щосили терти плечі.
— Не мерзнеш? — спитала Любу.
Люба знизала плечима — ні. Закусила губку: «Дивна дівчина. Щось у ній таке…» Придивилася: на наркоманку схожа. Точно. Навіть у темряві видно: худа, аж світиться, бліда шкіра хворобливого зеленуватого відтінку, рухи занадто метушливі, губи ті смикаються — чи всміхається, чи розридається зараз.
— А я мерзну, — сказала дівчина.
— Ну і мерзни. — Люба й сама не розуміла, звідки в голосі агресія взялася. — Мені байдуже.
— Так, так… — розсміялася дівчина. — Джульєтти не виростають.
Люба завмерла, вороже подивилася на незнайомку. Та знову розсміялася.
— Цілий день за тобою спостерігаю…Розчарувалася в коханні?
— Звідки спостерігаєш? — ще більш насторожилася Люба.
Дівчина дужче розтерла долонями плечі, показала на невеличкий катер при березі — гойдався, ніби погоджувався: так, спостерігала. «Який гарний катерок», — усміхнулася Люба. Ото би сісти на палубі, звісити ноги у воду — і хай за спиною тихо бурчить мотор, везе без мети, мов у рай.
— Гарний катерок, — вголос.
— Можеш пожити зі мною, — просто запропонувала дівчина і перша пішла до катера.
— На катері?
— З тиждень, — відповіла.
Вы читаете Рай. Центр
