видобування з Нью-Йорка, де їхнє життя протікало досить буремно, до Серединного світу, де їм судилося долучитися до Роландових мандрів. Їхній четвертий супутник, пухнастик-шалапут Юк, — це істота з золотавими очима, корінний мешканець Серединного світу. Цей світ дуже старий, лежить у руїнах і повен чудовиськ та непевної, небезпечної магії.
По-друге, Роланд Дескейн з Ґілеаду — стрілець, один із когорти захисників, які намагаються стежити за порядком у світі, де повага до закону стрімко знецінюється. Якщо ви уявите стрільців з Ґілеаду як щось середнє між мандрівними лицарями й федеральними маршалами Дикого Заходу, то, думаю, не схибите. Більшість із них, хоча й не всі, походять із роду старого Білого короля, відомого як Артур Ельд (я ж вам казав, часткові збіги є).
По-третє, Роланд прожив життя під тягарем страшного прокляття. Він убив свою матір, що мала роман (хоч і не зовсім з власної волі та всупереч здоровому глузду) з типом, з яким ви познайомитеся на сторінках цієї книжки. І хоча сталося це через жахливу помилку, але винним в усьому стрілець вважає себе, тож печальна смерть Ґабріели Дескейн переслідувала його з ранньої юності. Усі ці події вичерпно описано в циклі «Темна вежа», але думаю, для того щоб прочитати цей том, цієї інформації вам буде достатньо.
Для читачів, які вже давно з нами, скажу, що цю книжку на полицю треба ставити між «Чаклуном та сферою» і «Вовками Кальї»… тобто це буде, так би мовити, «Темна вежа-4,5».
Що ж до мене, то я був у захваті, коли зрозумів, що мої давні друзі хочуть ще дещо повідати світу. Віднайти їх знову, через роки й роки по тому, як я подумав, що в їхній історії поставлено крапку, — то справжній величезний подарунок.
Стівен Кінг
14 вересня 2011 р.
Старкбласт
1
Упродовж наступних днів після того, як вони покинули Зелений палац (що, зрештою, виявився не країною Оз — зате став могилою для мерзенного покидька, якого Роландів ка-тет знав під іменем Цок-Цока), хлопчик Джейк став потроху віддалятися від друзів. Він ішов попереду Роланда, Едді й Сюзанни, і відстань між ними поступово збільшувалася.
— Ти не хвилюєшся за нього? — спитала у Роланда Сюзанна. — Він там, попереду, сам-один.
— З ним Юк, — відповів за стрільця Едді, маючи на увазі пухнастика-шалапута, який прийняв Джейка як свого найкращого друга. — Містер Юк добре ладнає з хорошими людьми, але для не надто хороших у нього завжди напоготові повен рот гострих зубів. Ґешер уже мав змогу в цьому переконатися, на свою біду.
— А ще у Джейка є зброя його батька, — сказав Роланд. — І він уміє пускати її в хід. Дуже добре вміє. І зі Шляху Променя він не зійде. — Скаліченою рукою він показав угору. Низько нависле небо здавалося непорушним, та на південний схід незмінно пливли суцільним коридором хмари. У бік Краю грому, якщо правду казала записка, яку їм залишив чоловік, що підписувався ініціалами «РФ».
У бік Темної вежі.
— Але чому… — почала Сюзанна, і тут колесо її візка втрапило у вибоїну. Вона повернулася до Едді. — Котику, дивися, куди мене везеш.
— Пробач, — сказав Едді. — Міністерство шляхів сполучення вже давно забило на ремонт цієї ділянки автостради. Мабуть, у бюджеті дірка.
Звісно, то була не автострада, проте сяка-така дорога (колись була): дві ледь помітні борозни від коліс, уздовж яких час від часу траплялися напівзруйновані хати. Того ранку вони проминули навіть покинуту крамницю під вивіскою, на якій проглядали стерті літери: «СІЛЬСЬКА КРАМНИЦЯ ТУКА». Мандрівники зазирнули всередину в пошуках харчів (тоді Джейк і Юк ще були з ними), та не знайшли нічого, крім пилюки, старезного павутиння і скелета якоїсь тварини: великого єнота, маленького собаки чи пухнастика-шалапута. Юк недбало понюхав кістки й помочився на них, потім вийшов з крамниці, сів на горбочку й обкрутився хвостом. Він повернувся пичкою в той бік, звідки вони прийшли, й нюхав повітря.
Роланд уже не раз помічав таке за пухнастиком, і це змусило його замислитися, хоча іншим він нічого не сказав. Може, за ними слідом хтось ішов? У це йому не надто вірилося, але поза малого (піднятий ніс, прищулені вуха, скручений хвіст) викликала у пам’яті якийсь невиразний спогад чи асоціацію, та він ніяк не міг пригадати, з чим це пов’язано.
— Чому Джейк хоче бути сам? — запитала Сюзанна.
— Тебе це непокоїть, Сюзанно з Нью-Йорка? — поцікавився Роланд.
— Так, Роланде з Ґілеаду, мене це непокоїть. — І вона всміхнулася йому, доволі доброзичливо, та в очах спалахнув добре знайомий вогник злості. Дала про себе знати Детта Волкер, здогадався Роланд. Вона так і не щезла остаточно, та він і не шкодував про це. Без тої дивачки, її колишнього другого «я», що досі крижинкою сиділо в її серці, Сюзанна була б лише симпатичною темношкірою жіночкою, яка нижче колін не мала ніг. А з Деттою всередині вона була особою, з якою варто було рахуватися. Небезпечною особою. Стрільцем.
— Йому є над чим поміркувати, — тихо сказав Едді. — Він багато пережив. Не кожен хлопчик оживає з мертвих. Та й потім, Роланд правильно каже: якщо хтось спробує стати в нього на шляху, то цей хтось дуже про це пошкодує. — Едді зупинився, тримаючи коляску за ручки, стер з чола піт і подивився на Роланда. — Роланде, а в цьому передмісті дупи світу взагалі хто-небудь лишився? Чи вони всі рушили з місця й пішли далі?
— О, дехто лишився, на мій здогад.
Та то був не тільки здогад. Кілька разів, поки вони мандрували Шляхом Променя, на них потайки позирали чиїсь очі. Одного разу то була перелякана жінка, що пригортала до себе двох дітей, а третя дитина — немовля — висіла в неї на шиї в слінгу. Ще був старий фермер, наполовину мутант, у якого з кутика рота звисало й посмикувалося щупальце. Цих людей Едді й Сюзанна не помітили, не відчули вони й інших, які (Роланд був цього певен) ховалися в лісі та у високій траві на всьому шляху їхнього простування. Едді та Сюзанні ще багато чого слід було навчитися.
Втім, деяких навичок вони все-таки вже набули. Бо Едді спитав:
— Це ті, кого Юк весь час нюхом чує позаду?
— Не знаю. — Роланд хотів було додати, що у дивних пухнастикових думках було присутнє ще щось, але вирішив промовчати. Стрілець багато років провів без ка-тету, і для нього стало звичкою тримати все в собі. Звичкою, якої йому треба було позбуватись, якщо він хотів, щоб тет залишався міцним. Але не тепер, не цього ранку.
— Ходімо, — сказав він. — Я певен, Джейк чекає нас попереду.
2
За дві години, незадовго до полудня, вони піднялися на схил і там зупинилися. Під ними поволі котила свої води широка ріка, свинцево-сіра під захмареним небом. На північно-західному березі (з їхнього боку) стояла споруда, зовні схожа на клуню й пофарбована в колір такого яскравого відтінку зелені, що мовби волав до мовчазного неба. Вхід у клуню чорнів над самою водою на палях тієї самої зеленої барви. До двох паль було прив’язано товстелезним тросом великий пліт, дев’яносто на дев’яносто футів[1] завбільшки, розмальований у червоно-жовті смуги. Посередині стирчала висока дерев’яна жердина, схожа на щоглу, тільки без вітрил. Перед щоглою було розставлено декілька плетених
