Вітер у замкову шпарину

ти?

Тім би віддав усе, що мав (а мав він украй мало), аби їй щось відповісти, але не міг. Єдине, що він міг, — спитати, скільки ще часу в них є, поки в Лісовому з’явиться на високому чорному коні Збирач податків, сидячи в сідлі, що коштувало більше, ніж Великий Рос заробляв за двадцять п’ять років, ризикуючи життям на тій вузькій дорозі, що звалася Стежиною Залізних Дерев.

Нел підняла чотири пальці.

— Ось скільки тижнів, якщо погода буде ясною. — Підняла ще чотири. — От стільки, як задощить і він затримається у Серединних селах. Вісім тижнів — це найбільше, на що ми можемо сподіватися. А тоді…

— Щось станеться до того, як він приїде, — впевнено промовив Тім. — Тато завжди казав, що ліс завжди обдаровує тих, хто його любить.

— Поки що я бачила тільки, як він забирає, — Нел знову затулила обличчя. Тім хотів було обійняти її за плечі, та вона тільки головою похитала.

Тім побрів надвір, щоб підняти свою грифельну дошку. Ще ніколи в житті йому не було так сумно і страшно. «Щось обов’язково станеться, і все зміниться, — подумав він. — Будь ласка, нехай усе зміниться».

Найгірше у бажаннях — це те, що іноді вони збуваються.

Пора Повної Землі у Лісовому видалася розкішною. Навіть Нел це розуміла, хоча багатий врожай був для неї мов ніж у серце. Наступного року вони з Тімом могли стати збирачами цього врожаю, ходити від поля до поля з брезентовими рюкзаками за спинами, все більше віддаляючись од Нескінченного лісу. І через це краса літа здавалася їй нестерпною. Ліс був страхітливим місцем, яке забрало в неї чоловіка, проте то було єдине місце, яке вона добре знала. Вночі, коли вітер віяв з півночі, він прокрадався до її ліжка у відчинене вікно, мов коханець, приносячи з собою особливі пахощі, і серед них особливо вирізнявся один аромат — солодкий і гіркий водночас, мов кров з полуницями. Іноді уві сні їй ввижалися глибокі улоговини й потаємні коридори лісу, і сонячне світло, таке розсіяне, що сяяло тьмяно, мов стара позеленіла мідь.

«Пахощі лісу, коли вітер з півночі, навіюють видіння», — казали старі фолькен. Нел не знала, правда це чи балачки бабусь, але точно знала, що запах Нескінченного лісу несе в собі як життя, так і смерть. А ще знала, що Тім любив його так само, як колись — його батько. Як і вона сама (хоча частенько проти своєї волі).

Вона потайки боялася того дня, коли син виросте досить високим і сильним, щоб піти тією небезпечною стежиною з батьком, але тепер вона шкодувала, що той день не настане ніколи. Сей Смек з її матматикою — це все було дуже добре, але Нел знала, чого насправді хоче її син, і ненавиділа дракона, котрий усе це у нього забрав. А може, то була дракониха, котра всього-на-всього оберігала своє яйце. Але Нел усе одно її ненавиділа. Вона від душі сподівалася, що луската жовтоока сука проковтне власне полум’я, як мовилося у давніх легендах, і вибухне.

Не так багато днів минуло, відколи Тім прийшов додому раніше і застав матір у сльозах, як до Нел завітав Великий Келз. Тім на два тижні пішов на підробітки — помагати фермеру Дестрі косити сіно, тож вона була сама у себе в садку, полола, стоячи навколішки, бур’ян. Забачивши друга й колишнього напарника свого небіжчика-чоловіка, вона зіп’ялася на ноги і витерла брудні руки об брезентовий фартух, що його називала веддікеном.

Одного погляду на його чисті руки й ретельно підстрижену бороду було достатньо, щоб зрозуміти, навіщо він прийшов. Колись давно-предавно Нел Робертсон, Джек Рос і Берн Келз зростали разом і були друзями- нерозлийвода. «Цуценята з різних приплодів», — часом казали селяни, коли бачили їх трьох разом. У ті дні вони були нерозлучні.

Коли настала юнацька пора, обидва хлопці закохалися в неї. Вона любила обох, проте пристрасть відчувала до Великого Роса, за Великого Роса вийшла заміж і лягла з ним у ліжко (хоча чи саме в такому порядку все відбувалося, ніхто не знав, та й усім було однаково). Великий Келз прийняв це, як належить чоловікові. Він стояв коло Роса на весіллі й огорнув їх шовковою мотузкою, коли священик закінчив церемонію і вони рушили проходом. І коли знімав її біля дверей (хоча кажуть, що насправді вона повністю не знімається ніколи), то поцілував їх обох і побажав їм цілого життя довгих днів і приємних ночей.

Хоча день, коли Келз прийшов до неї в садок, видався жарким, на ньому був піджак з тонкого чорного сукна. З кишені він витяг недбало скручений клубок шовкової мотузки. Вона знала, що він це зробить. Жінка завжди знає. Навіть якщо вона довго була у шлюбі, жінка знає, а Келз ніколи не переставав її кохати.

— Вийдеш за мене? — спитав він. — Якщо вийдеш, я продам свою хату старому Дестрі — він хоче її купити, бо вона поряд з його східним полем. А ця лишиться нашою. Скоро приїде Збирач, Нелі, і він простягне руку. А як ти без чоловіка її наповниш?

— Ніяк, ти ж знаєш.

— То скажи мені — розмотаємо мотузку?

Вона нервово витерла руки об веддікен, хоча вони вже й так були чисті, наскільки чистими могли бути без води зі струмка.

— Мені… мені треба подумати.

— А про що тут думати? — Він витяг з кишені свою нашийну хустину, охайно складену, а не пов’язану на шиї по-лісорубському, і промокнув нею чоло. — Або ти виходиш за мене і ми далі живем собі в Лісовому, все, як завжди, я знаходжу для хлопчика підробіток, хоча він занадто малий для лісу. Або ви з ним ідете у світ. Я можу поділитися, але дати вам мені нема чого, навіть якби й хотів. У мене лише одна хата, яку я можу продати.

«Він намагається купити мене, щоб заповнити порожнє місце у ліжку, яке залишила Мілісент», — подумала вона. Але негарно було думати таке про чоловіка, якого вона знала задовго до того, як він став чоловіком, про того, хто багато років працював пліч-о-пліч з її коханим чоловіком у темних і небезпечних хащах на краю Стежини Залізних Дерев. «Один пильнує, другий працює, — казали старожили. — Триматися завжди разом і ніколи нарізно». Тепер, коли Джека Роса не було, Берн Келз пропонував їй зійтися з ним. То було природно.

І все ж вона вагалася.

— Приходь завтра о цій же порі, якщо не передумаєш, — сказала йому Нел. — Тоді я й дам тобі відповідь.

Йому це не сподобалося. Вона побачила, що йому не сподобалося. У нього в очах промайнуло щось таке, що вона час від часу помічала, коли була ще зовсім юною дівчиною і до неї залицялися двоє симпатичних хлопців, через що заздрили всі подруги. Цей погляд змусив її завагатися, попри те що зовні Келз був схожий на янгола, який пропонував їй (і Тіму, авжеж) вихід зі страшної скрути, яку спричинила смерть Великого Роса.

Напевно, він зрозумів, що вона побачила цей вираз, бо очі опустив. Він втупився в свої ноги і якийсь час їх уважно вивчав, а коли знову підвів погляд, то вже всміхався. Усмішка робила його симпатичним, майже таким самим, як у молодості… але не таким симпатичним, як Джек Рос.

— Тоді завтра. Але не пізніше. У Західних землях ходить прислів’я: «Довго не роздумуй над тим, що тобі пропонують, бо в кожної цінної речі є крила і вона може полетіти геть».

Вона помила руки в струмку і трохи постояла, вдихаючи солодкувато-кислі пахощі лісу, потім зайшла в хатину і лягла на ліжко. Для Нел Рос було нечувано приймати горизонтальне положення, поки сонце ще було на небі, але їй треба було багато обміркувати і багато згадати з тих часів, коли двоє лісорубів змагалися за її поцілунки.

Навіть якби кров штовхала її до Берна Келза (у ті дні він ще не був Великим Келзом, хоча його батько був мертвий, замордований у лісі вуртом чи ще якоюсь потворою з нічних кошмарів), а не до Джека Роса, вона не була впевнена, чи схотіла б із ним розмотати мотузку. Тверезим Келз був добродушний і любив посміятися, та коли випивав, то ставав сердитий і пускав у хід кулаки. А випивав він у ті дні частенько. Після того як Рос і Нел побралися, його запої стали довшими і частішими, у багатьох випадках він прокидався в тюрмі.

Джек доволі довго це терпів, але після запою, в якому Келз розтрощив майже всі меблі в салуні й