Вітер у замкову шпарину

— Того покидька.

Бітсі нашорошила вуха. Вони проминули дім вдови Смек, що стояв у кінці головної вулиці, і пахощі лісу стали сильнішими: легкий пряний аромат дерева блоссі, а над ним — міцніший, важчий запах залізного дерева. Вирушати стежиною самому, маючи для захисту лише сокиру, для маленького хлопчика було божевіллям. Тім це розумів, та все одно поїхав.

— Того покидька, який розпускає руки.

Ці слова він промовив тихо, наче прогарчав.

Бітсі знала дорогу і не вагалася, коли Лісова дорога на краю дібров блоссі стала вужчою. І не завагалася, коли на краю залізних дерев шлях звузився ще більше. Та коли Тім збагнув, що вже опинився у Нескінченному лісі, то зупинив її, попорпався в заплічному мішку і видобув звідти бензинову лампу, яку потягнув з клуні. У крихітній бляшанці на дні було повно палива, тож Тім думав, що бодай годину лампа світитиме. Або дві, якщо користуватися нею ощадливо.

Він запалив об ніготь сірника (цього фокуса навчив його тато), повернув ручку в тому місці, де бляшанка з’єднувалася з довгою вузькою шийкою лампи, і вставив сірник у маленький отвір, так званий маригат. Лампа розквітла синьо-білим світлом. Тім здійняв її над головою й охнув.

З батьком вони кілька разів бували так далеко від залізних дерев, але вночі — ніколи, і те, що він побачив, вселило в нього такий страх, що йому враз закортіло повернутися. Так близько до цивілізації найкращі залізні дерева спиляли й від них лишилися самі пеньки, але ті, яких ще не зачіпали, здіймалися високо й нависали над хлопчиком на маленькому мулі. Височезні, прямі й похмуро-урочисті, як старійшини манні на похороні (цю картинку Тім бачив у одній з книжок удови Смек), вони виростали в темряву, куди не сягало світло його малесенької лампи. Перші сорок футів од землі їхня кора була цілковито гладенька. А далі стриміло до неба, мов здійняті людські руки, віття, відкидаючи на вузьку стежку павутину тіней. На рівні землі гілки були товстими чорними палицями, тому пройти крізь них можна було. Звісно, можна було й гострим каменем горло перерізати. Кожен, кому б вистачило дурощів зійти зі Стежини Залізних Дерев (чи йти далі, там, де вона закінчувалася), швидко б заблукав у лабіринті й, цілком імовірно, вмер би від голоду. Звісно, за умови, якщо його перше не з’їдять. Неначе на потвердження, десь у пітьмі хрипко зареготала якась велика (судячи з голосу) істота.

Тім запитав себе, що він тут робить, коли вдома, в затишній хатині, де він виріс, на нього чекає тепле ліжко з чистою постіллю. Та потім торкнувся батькової щасливої монетки (що тепер висіла на ланцюжку в нього на шиї), і його рішучість зміцніла. Бітсі озирнулася на нього з німим запитанням: «Ну? Куди далі? Вперед чи назад? Ти головний, вирішуй».

Тім не був певен, що йому вистачить хоробрості пригасити лампу, щоб вона сама не згасла і він не опинився у непроглядній пітьмі. Хоча він більше не бачив залізних дерев, та відчував, як вони громадяться навколо.

Та все ж: уперед.

Він стиснув коліньми боки мула, цокнув язиком, і Бітсі знову рушила вперед. Алюр був рівний, а отже, вона трималася правого боку стежини. А її спокій свідчив, що небезпеки вона не відчуває. Принаймні поки що, та й що міг мул знати про небезпеку? Це Тім мусив оберігати її. Зрештою, він був головний.

«Ох, Бітсі, — подумав він. — Якби ж ти тільки знала».

Чи далеко він уже заїхав? Скільки ще їхати? Скільки ще йому схочеться проїхати, перш ніж він облишить це божевілля? Для матері він був єдиною рідною людиною в світі, на яку вона могла покластися. Тож скільки ще їхати?

У нього було таке відчуття, неначе він проїхав уже десять коліс чи більше, відколи пахощі дерев блоссі лишилися позаду, але він розумів, що це не так. Так само, як розумів, що шелест, який він чув, створював вітер Широкої Землі у вітті дерев, а не якийсь безіменний звір, котрий скрадався позаду з роззявленою пащекою, наперед смакуючи свою невеличку вечерю. Він дуже добре це знав. То чому ж вітер так нагадував чиєсь дихання?

«Полічу до ста і розверну Бітсі», — сказав Тім собі, та коли дійшов до сотні й у непроглядній темряві досі не було нікого, крім нього та відважного маленького мула («А ще тварюки, яка за нами крадеться й підходить усе ближче та ближче», — нашіптував йому зрадливий розум), він вирішив долічити до двохсот. А коли вже нарахував сто вісімдесят сім, то почув, як хруснула галузка. Він запалив лампу і, високо її підіймаючи, рвучко розвернувся. Похмурі тіні наче відступили, та потім знову вистрибнули вперед і вхопили його в свої лабета. І чи йому здалося, а чи щось відступило в пітьму, злякавшись світла? Він бачив, як зблиснуло червоне око?

Авжеж, ні, проте…

Тім втягнув крізь зуби повітря, повернув ручку, щоб перекрити паливо, і цокнув язиком. Але цокати довелося двічі. Раніше спокійна, Бітсі тепер нервувалася і не хотіла йти вперед. Втім, як добра й слухняна істота, вона послухалася його наказу і знову пішла. Тім відновив лічбу і незабаром дорахував до двохсот.

От долічу назад від двохсот до нуля, і якщо й тоді його ніде не буде, справді розвернуся й поїду додому.

Він почав рахувати і дорахував до дев’ятнадцяти, аж раптом попереду ліворуч зблиснув помаранчево- червоний вогник. То було світло багаття, і Тім не мав сумнівів щодо того, хто його розклав.

«Звір, який мене переслідував, був не позаду, — подумав він. — Він попереду. Те світло, може, й від багаття, але це те око, яке я бачив. Червоне око. Треба вертатися, поки ще є час».

Але він торкнувся щасливої монетки на шиї й рішуче поїхав уперед.

Тім знову запалив лампу і підняв її над головою. Від головної стежини відгалужувалося чимало бічних коротких доріжок, що їх називали відрізками. Попереду, прибита гвіздком до берези, виднілася дошка, що позначала одну з них. «КОУЗІНҐТОН-МАРЧЛІ» — чорною фарбою було написано на ній. Тім знав цих людей. Пітер Коузінґтон (котрого теж того року спіткала лиха година) і Ернест Марчлі були лісорубами, що багато разів приходили на вечерю до Росів, та й сім’я Рос частенько навідувалася пообідати чи повечеряти до одних та інших.

— Хороші хлопці, але вглиб заходити не хочуть, — сказав Великий Рос синові після однієї такої вечері. — Близенько до блоссі чимало хорошого залізного дерева лишилося, але справжній скарб, найщільніше, найчистіше дерево, — в глибині, ближче до того місця, де закінчується стежина, на краю Фаґонара.

То, може, я проїхав усього колесо чи два, просто в темряві все здавалося інакшим.

Він повернув Бітсі на стежину Коузінґтона-Марчлі і менш ніж за хвилину опинився на галявині, де перед багаттям, що весело потріскувало, на колоді сидів Збирач.

— А ось і юний Тім, — сказав він. — Ти хоробрий, як справжній мужик, хоч і ще який рік чи три не заростеш волоссям. Підійди, сядь, поїж рагу.

Тім не був певен, чи хоче знати, що цей дивний чоловік їв на вечерю, але з собою він їжі не взяв, а з казанка, який висів над вогнем, надто вже смачно пахло.

Прочитавши думки юного гостя, та ще й так точно, що Тіма це злякало, Збирач сказав:

— Не бійся, юний Тіме, ти не отруїшся.

— Я не боюся, — відказав Тім… але після згадки про отруту він уже не був у цьому такий упевнений. Та все одно чекав, коли Збирач насипле йому на бляшану тарілку повний черпак варива, і взяв бляшану ложку, погнуту, проте чисту.

У їжі нічого магічного не виявилося. Рагу було з яловичини, картоплі, моркви й цибулі, і все це плавало у пахучій підливці. Тім присів навпочіпки, їв і спостерігав, як Бітсі обережно підходить до чорного коня. Жеребець торкнувся носом до носа скромного мула і відвернувся (презирливо, подумав Тім) до того місця, де Збирач розсипав на землю цілий мойт вівса, попередньо розчистивши її від гострих уламків дерева, що їх лишили по собі сеї Коузінґтон і Марчлі.

Поки Тім їв, Збирач податків не робив спроб зав’язати розмову, лише зрідка постукував по землі підбором чобота, видовбуючи невеличку ямку. Біля неї стояла миска, яку Тім бачив на Збирачевих ґунна. Йому не вірилося, що мати була права — миска зі щирого срібла коштувала б цілий статок, — але на вигляд