Вітер у замкову шпарину

подивитися на нього?

— Так, будь ласка.

Простак Пітер трохи відстав, і тепер уже Стоукс узяв Тіма за руку вище ліктя, Стоукс, котрий не був одягнений у шкіряні штани і не лаявся, роздмухуючи піч, а був убраний у церемоніальні білі шати. Стоукс повів його в маленьку кімнату, де всі стіни були помальовані лісовими пейзажами, Стоукс підвів до труни залізного дерева, що стояла посередині того відкритого простору, який завше символізував галявину наприкінці земного шляху.

Великий Джек Рос також був убраний у біле, хоча його вбранням був саван з тонкого полотна. Очі без повік захоплено дивилися на стелю. До помальованої стіни тулилася кришка труни, й усю кімнату виповнював кислий, однак приємний запах залізного дерева, котре зберігатиме тлінні останки бідолашного тисячу років чи навіть більше.

Стоукс відпустив Тімову руку, і далі Тім пішов сам. Перед труною став навколішки. Просунув руку під полотняний саван і намацав руку свого батька. Вона була холодна, проте Тім, не вагаючись, переплів свої живі теплі пальці з пальцями трупа. Так вони завше трималися з татом за руки, коли Тім був маленький і ще не вмів як слід ніжками чеберяти. У ті дні чоловік, що крокував поруч з ним, здавався височезним, дванадцять футів заввишки. І безсмертним.

Тім стояв навколішки біля труни і дивився на обличчя свого батька.

Коли Тім вийшов з похоронної зали, його вразило, що сонце вже хилилося до заходу, а це означало, що він пробув біля тіла батька більше години. Коузінґтон і Стоукс стояли біля купи попелу заввишки з людину на задвірках кузні й смалили цигарки. Про Великого Келза новин не було.

— Мо’, він шугонув у річку і втопивси, — висловив припущення Стоукс.

— Залазь-но, синку, на підводу, — сказав Коузінґтон. — Відвезу тебе до мамки.

Але Тім похитав головою.

— Спасибі, я пішки піду, як ви не від того.

— Поміркувати хочеш, га? Що ж, діло потрібне. А я поїду до себе. Вечеря мене там жде холодна, але я радо її з’їм. Таке з твоєю мамкою сталося, що ніхто на неї бурчати не буде, Тіме. Нізащо в житті.

Тім слабо всміхнувся.

Коузінґтон поставив ноги на грязьовий щиток своєї підводи, узяв у руки віжки, а тоді наче про щось згадав і нахилився до Тіма.

— Ти цеє, як ітимеш, то гляди, щоб десь той Келз не вискочив. Навряд щоб ти його побачив, бо вдень він ховається десь. А на ніч ми поставимо в тебе дома кількох міцних парубків чатувати.

— Дякую-сей.

— Та не дякуй. І зви мене Пітер, хлопче. Ти вже дорослий, будемо собі на ім’я. — Він простягнув Тіму руку й легенько потис простягнуту у відповідь. — Мої співчуття. Страшенно шкода твого батька.

Тім вирушив Лісовою дорогою, а червоне сонце хилилося до обрію праворуч від нього. Він відчував усередині порожнечу, наче з нього вишкребли душу, та, може, це було й на краще. Принаймні на той час. Його мати була сліпа, у сім’ї не було чоловіка, щоб заробляв на хліб, тож яке майбутнє на них чекало? Побратими-лісоруби Великого Роса допомагатимуть, як зможуть і чим зможуть, та в них були власні тягарі. Його тато завше називав будь-яку домівку вільним володінням, та Тім уже розумів, що в селі Лісовому жодна хата, ферма чи клапоть землі не мали справжньої свободи. Бо наступного року і всі роки по тому Збирач приїжджатиме знову зі своїм сувоєм імен та прізвищ. Зненацька Тім зненавидів далекий Ґілеад, котрий усе життя видавався йому (коли він узагалі про нього думав, а таке бувало нечасто) місцем, де збуваються мрії й на кожному кроці стаються дива. Якби не було Ґілеаду, не було б і податків. Отоді вони б стали по-справжньому вільні.

Він помітив, що на півдні здіймається хмара куряви. У світлі призахідного сонця вона здавалася кривавим туманом. Тім знав, що то їхали жінки, які були в них удома. На своїх підводах і двоколках вони прямували в поховальну залу, з якої він сам щойно вийшов. Там вони обмиють тіло, що вже обмив був ручай, куди його вкинули. Умастять оліями. Вкладуть у праву руку небіжчика шмат березової кори, на якому буде нашкрябано імена його дружини й сина. Намалюють синю цятку в нього на лобі й накриють труну кришкою. А Пічка Стоукс короткими ударами свого молотка заб’є її цвяхами, і кожен удар буде жахливим у своїй остаточності.

Жінки висловлять Тіму свої співчуття з найліпшими в світі намірами, але Тім не хотів їх чути. Він не знав, чи зможе їх витримати і не зламатися. Він так втомився плакати. Пам’ятаючи про це, він зійшов з дороги й пішов по землі до маленького дзвінкого струмочка, знаного в народі під назвою Стейп-Брук, течія котрого могла доволі швидко привести його до потрібного місця: чистого джерела між хатою Росів і клунею.

Він повільно брів, немов у напівсні, й думав спочатку про Збирача, потім про ключ, який щось відмикав лише раз, потім про пукі, тоді про материні руки, що тягнулися на звук його голосу…

Так, заглиблений у свої думки, Тім мало не проминув предмет, який стирчав на стежці, що йшла вздовж струмка. То був сталевий стрижень з білим наконечником, схожим на слонову кістку. Він присів навпочіпки й подивився на нього широко розплющеними очима. Згадав, як запитував у Збирача, чи то, бува, не чарівна паличка, і почув загадкову відповідь: «На світ вона з’явилась як важіль перемикання передач “додж- дарта”».

Стрижень до половини застромили в тверду, мов цемент, землю (сила для цього знадобилася, певно, неабияка). Тім простягнув було руку, але завагався, а тоді сказав собі не бути дурнем: зрештою, то ж був не пукі, який міг паралізувати своїм укусом і з’їсти його живцем. Він витяг палицю і уважно її оглянув. Вона справді була сталева, зі сталі тонкої роботи, такого штибу, як уміли робити тільки Древні. Річ, безперечно, дуже цінна, та чи була вона справді магічною? Тіму вона здавалася такою самою, як будь-який металевий предмет, — холодною і мертвою.

«В умілих руках, — прошепотів голос Збирача, — будь-яка річ може стати магічною».

На іншому березі струмка лежала повалена гнила береза, і на ній Тім помітив жабку. Він націлив на неї наконечник зі слонової кістки й промовив єдині магічні слова, які знав: «Абба-ка- дабба». Він потай очікував, що жабка беркицьнеться мертва чи перекинеться на… ну, на щось та й перекинеться. Але дива не сталося: жабка не здохла і не перетворилася. Вона просто зістрибнула з колоди й зникла у високій зеленій траві на березі струмка. Проте жезл таки лишили для нього — Тім був у цьому переконаний. Збирач якось знав, що він ітиме цією дорогою. І коли йтиме.

Тім знову повернув на південь і побачив зблиск червоного світла. Щось сяяло між їхньою хатиною і клунею. Кілька секунд Тім не міг зрушити з місця, тільки стояв і дивився на той яскраво-червоний відблиск. А потім побіг. Збирач залишив йому ключ, Збирач залишив йому свою паличку, а коло джерела, з якого вони брали воду, він лишив свою срібну миску.

Ту, в якій він усе бачив.

Та тільки, як виявилося, то була не миска, а лиш пом’яте бляшане цебро. Плечі у Тіма поникли, й він побрів до клуні, щоб добре погодувати мулів перед тим, як іти в хату. Та раптом зупинився і обернувся.

Цебро, але не їхнє. Їхнє було меншим, з залізного дерева і з ручкою дерева блоссі. Тім повернувся до джерела й підняв цебро. Постукав наконечником Збирачевої палички по стінці, й воно так лунко задзвеніло, що Тім аж на крок відскочив. Жоден шмат бляхи не міг дати такого гучного звуку. Та й якщо подумати, ніяке старе бляшане відро не змогло б так гарно відбити призахідне сонце, як ця штукенція.

Ти справді думав, що я віддам свою срібну миску такому жовторотику, як ти, Тіме, сину Джека? Навіщо це мені, коли будь-яка річ може стати магічною? І до речі, про магію: чи ж я не віддав тобі свою паличку, від серця, можна сказати, відірвав?

Тім розумів, що голос Збирача звучить лише в його уяві, але він вірив, що чоловік у чорній мантії, якби стояв зараз перед ним, сказав би те саме.

А тоді в голові озвався інший голос. Від чобіт до маківки він зітканий з брехні, і його одкровення не приносять нічого, крім