— Привозьте його завтра, коли ваші голови зменшаться до звичайного розміру, — сказала вона. — У нас тут самі жінки, але ми радо приймемо до себе хлопчика-сироту… принаймні поки він не подорослішає і над верхньою губою в нього не стане пробиватися волосся. Після цього жінки починають турбувати хлопчика, і для нього ж буде краще, якщо він звідси поїде. А тим часом ми навчимо його читати, писати й рахувати… якщо він досить розумний, щоб навчатися. Як ти думаєш, він кмітливий, Роланде, сину Ґабріели?
Дивно було чути, як мене називають іменем матері, а не батька, проте й приємно, ніде правди діти.
— Я б сказав, що він дуже кмітливий.
— Тоді добре. А коли йому настане час від’їжджати, ми знайдемо йому домівку.
— Клапоть землі й хату, — сказав я.
Еверлін розсміялася.
— Еге ж, саме так, як у казці про Тіма Хоробре Серце. А зараз розламаємо хліб разом. І піднімемо келихи з трав’яним вином за доблесть молодих людей.
Ми їли й пили, і загалом трапеза вдалася на славу. Коли сестри взялися прибирати зі столів, настоятелька Еверлін повела мене в свої приватні покої, які складалися зі спальні й набагато більшого кабінету, де в смузі сонячного світла на широчезному дубовому столі, заваленому паперами, спала кицька.
— Мало хто з чоловіків побував тут, Роланде, — сказала вона. — Одним з них був той, з ким ти, напевно, знайомий. У нього було біле обличчя і чорне вбрання. Знаєш, про кого я говорю?
— Мартен Бродклоук. — Смачна їжа, що потрапила була в мій шлунок, зненацька скисла від ненависті. І, мабуть, ревнощів — не лише за свого батька, якого Ґабріела з Артена прикрасила гіллястими рогами. — Він із нею бачився?
— Вимагав, але я не дозволила і відправила його геть. Спочатку він відмовлявся, та я показала йому свій ніж і сказала, що в Безтурботності є й інша зброя, і є жінки, які вміють нею користуватися. І серед зброї є рушниця. Я нагадала йому, що він зараз у глибині
— Cумніваюся, — сказав я.
— Я теж, але тепер уже ми ніколи не дізнаємося, чи не так? — Кицька спробувала вилізти на неозорий гральний майданчик її колін, та Еверлін її кишнула. — В одному я впевнена: він таки розмовляв з нею. Чи то через вікно її келії пізно вночі, чи то в її тривожних снах, тепер уже ніхто не довідається. Ту таємницю вона забрала з собою на галявину, бідолашна.
На це я не відповів нічого. Коли хтось приголомшений і пригнічений, краще мовчати, бо в такому стані кожне слово буде неправильним.
— Твоя мати поїхала від нас невдовзі по тому, як ми вигнали цього Бродклоука. Вона сказала, що має виконати одне завдання і багато гріхів спокутувати. Вона сказала, що сюди приїде її син. Я спитала, звідки вона знає, і Ґабріела відповіла: «Бо ка — це колесо, і воно завжди обертається». Вона залишила це для тебе.
Відкривши одну з численних шухляд свого стола, Еверлін витягла звідти конверт. На ньому добре знайомим мені почерком було написано моє ім’я. Лише мій батько міг знати той почерк краще. Колись та рука гортала сторінки гарної старої книжки, коли мати читала мені «Вітер у замкову шпарину». Еге ж, і ще багато різних книжок. Я любив усі оповідки, записані на сторінках, що їх перегортала та рука, але ту руку я любив понад усе. А ще більше любив голос, який їх читав під акомпанемент вітру надворі. То було в ті дні, коли її ще не збили з пуття і вона не впала в розпусту, яка зрештою і привела її під приціл револьвера в іншій руці. У моїй руці, у моїй.
Еверлін підвелася і розгладила свій величезний фартух.
— Я мушу йти подивитись, як там у інших краях мого маленького королівства. Поки що прощаюся з тобою, Роланде, сину Ґабріели, і прошу лише про одне: зачини двері, коли йтимеш. Замкнуться вони самі.
— Ви довірите мені свої речі? — спитав я.
Вона розсміялася, вийшла з-за столу й знову мене поцілувала.
— Стрільцю, та я тобі й життя своє довірю. — І вона пішла, така висока, що мусила нагнути голову, коли виходила у двері.
Я довго сидів і дивився на останнє послання Ґабріели Дескейн. Моє серце переповнювали ненависть, і любов, і жаль — усе те, що переслідувало мене з дня її смерті. Я хотів було спалити його непрочитаним, та зрештою розірвав конверт. Всередині лежав один-єдиний аркуш паперу. Рядки були нерівні, чорнило, яким вони були написані, вицвіло в багатьох місцях. Думаю, жінка, яка писала ті рядки, щосили чіплялася за жалюгідні рештки здорового глузду. Навряд чи багато людей зрозуміли б її слова, та для мене вони мали сенс. Я певен, мій батько б теж їх зрозумів, та я ніколи не показував йому листа й не розказував про нього.
Я згадав Веґа, що помирав од укусу змії.
ти
Слова «хоч йому завжди було до мене байдуже» мати викреслила кількома жирними лініями, проте я все одно зміг їх прочитати.
