Хроніки Нарнії. Кінь та його хлопчик (Книга 3)

добре, що ти знову зі мною. А то мені таке приверзлося. Хлопець улігся на пісок поруч, спиною притулившись до кота, - як увечері, коли вкладався спати. Невдовзі Шаста увесь зігрівся - і заспокоївся. - Скільки житиму, ніколи більше не знущатимусь із котів, - мовив Шаста, звертаючись почасти до кота, почасти до самого себе. - Знаєш, якось я жбурляй каміння в одного старого шолудивого кота. Ой! Перестань! Бо на ці слова кіт обернувся і добре дряпнув його по щоці. - Гаразд, досить розмов, - потягнувся Шаста. Зрештою, ти й так не розумієш, що я кажу. Хлопець задрімав. Зранку, коли Шаста прокинувся, кота уже не було. Сонце підбилося височенько і пісок устиг розпектися. Хлопець звівся і протер очі. Його мучила спрага - язик, здавалося, присох до піднебіння. Пісок мінився під сонячним промінням - від яскравих поблисків боліли очі. З боку Ташбану до Шасти долинав ледь чутний гул великого міста, але тут панувала тиша. Хлопець повернув голову ліворуч і подивився на захід, аби сонце не сліпило очей. Там, ген на обрії, виднілися гори. Одна мала аж дві маківки. "Треба іти у тому керунку, казав крук, - подумав Шаста. Так, немає сумніву, це Пайр. Тоді чого марнувати час, поки усі позбираються?" І він ногою проорав у піску глибоку борозну у напрямі гори Пайр. Ну а далі, ясна річ, треба було роздобути якісь харчі та пиття. Шаста підтюпцем пробіг через цвинтарище. У денному світлі гробниці виглядали майже буденно - хлопець навіть здивувався, що іще недавно так їх боявся. Шаста спустився до берега, а там попри річку тяглися поля і сади. Вряди-годи траплялися люди, але було їх негусто, бо кілька годин тому відчинили міську браму й усі селяни зраненька подалися до міста. Отож Шасті ніщо не перешкоджало учинити такий собі "рейд", як назвав би це Бругу. Хлопець заліз через пліт у сад і роздобув там три апельсини, диню, пару фіг і гранат. Після того Шаста пішов до річки, тримаючись, проте, на віддалі від мосту, досхочу напився, а далі скинув зі себе брудне манаття і пірнув. Хлопець-бо виріс побіля моря і плавати навчився, ледве зіп'явшись на ноги, тому не міг оминути такої нагоди. Потому виліз із води, влігся на траву і дивився на той берег, де височів Ташбан, сповнений величі та могуті. Раптом хлопець подумав, що за той час, коли він купався, друзі могли добратися до цвинтарища ("...і підуть далі, без мене... може..."). Шаста схопився, притьмом натягнув на себе одяг та чимдуж пустився до цвинтаря. Доки добіг, то знову відчув таку спрагу, наче перед тим не пив водички і не купався. Як це часто буває, коли ти сам і чогось чекаєш, то день тобі видається страшенно довгим. Звичайно, тоді у голові зринають різні думки, але врешті й вони наганяють нудьгу. Якийсь час Шаста думав про нарнійців, зокрема про Коріна. Цікаво, що було, коли виявилося, що хлопчисько, який ото лежав на дивані і чув усі їхні потаємні плани, зовсім не Корін? Страх як неприємно усвідомлювати, що тепер ті милі привітні люди матимуть його за шпигуна. Сонце поволі сягло свого зеніту, а далі пересунулося на вечірній упруг, але біля Шасти нічого не відбувалося: ніхто так і не з'явився. Хлопець занепокоївся. І тут-таки втямив, що коли вони домовлялися про зустріч, ніхто не з'ясовував, скільки треба чекати. Не стовбичити йому отут ціле життя! Та й, гляди, невдовзі знову стемніє і - ще одна ніч серед гробниць? У голові хлопця роїлися усякі думки - купа різних планів, правда, усі ні до чого. Врешті Шаста вибрав найгірший варіянт. Він зачекає, заки стемніє, тоді піде до річки і поцупить стільки динь, скільки здужає підняти, а відтак подасться у напрямку гори Пайр. Напрямок визначатиме за борозною, яку ото вранці вижолобив на піску. Звісна річ, це було чисте божевілля, бо якби він прочитав стільки книжок про пустелю, як ви, то навіть мріяти не важився б про таку виправу. Але Шаста взагалі ніколи нічого не читав. Так хлопець і сидів, сховавшись за гробницею. Та заки ще сонце сховалося за овидом, він побачив, що назустріч йому простує двоє коней. Від неймовірної радости його серце ледь не вистрибнуло із грудей, бо він упізнав Бругу та Гвіну. Проте наступної миті хлопець зіщулився від недоброго передчуття: не було Аравіси. Коней вів озброєний незнайомець, одягнутий досить добре, так, як одягались головні раби з домів могутніх шляхетних родів. Бругу та Гвіна більше не нагадували в'ючних шкап: вони були осідлані і мали на собі добротну збрую. Що б це могло означати? "Пастка, не инакше, - промайнуло в голові у Шасти. - Певно, Аравісу схопили, добряче відшмагали, от вона все й розповіла. А ті лише чекають, аби я вийшов і заговорив до Бругу! А тоді хап мене - і все. Але якщо сидіти отут, то як знайти решту? Це ж єдина можливість. Ох, дізнатися б, що трапилось". Шаста причаївся за гробницею, раз-у-раз полохливо озираючись. Він знав, що із двох бід треба вибирати меншу, та ніяк не міг вирішити - котру. Розділ 7. Аравіса у Ташбані


А трапилося ось що. Коли нарнійці потягли Шасту зі собою, Аравіса залишилась сама з двома кіньми - які, до слова, повелися дуже мудро і мовчали, наче води у рот набравши. Дівчина ні на мить не втратила самовладання, а відразу підхопила вуздечку Бругу. Серце її бухало як молот, та зовні вона зберігала спокій. Як тільки нарнійські вельможі минули майдан, Аравіса спробувала було рушити далі. Але не встигла вона ступити й кроку, як наступний вістун ("От надокучливі галайки", - подумала дівчина) уже кричав: "Дорогу, дорогу, дорогу! Дорогу тархіні Лазараліні!". І за цими словами з'явилось четверо озброєних рабів, а за ними четверо носильників, які несли на плечах розкішний паланкін. Під подувами вітру він тріпотів шовковими запиналами та видзвонював срібними дзвіночками. Вся вулиця сповнилася пахощами квітів та парфумів. За ношами йшли рабині у чудових шатах, а за ними конюхи, скороходи та инша челядь. І тут Аравіса припустилася першої помилки. Вона знала Лазараліну дуже добре, ну начеб вони вчилися в одній школі, бо їм частенько траплялося разом гостювати у тих самих людей, а також забавлятися на різноманітних вечірках. Аравіса не змогла стримати своєї цікавости: вона підвела голову, аби подивитись, як тепер виглядає Лазараліна. А та вийшла заміж і зробилася дуже поважною панею.


Ця цікавість і викрила Аравісу. Дівчина стрілася по?глядом з Лазараліною, а та від несподіванки аж підстрибнула на ношах і залящала на цілий майдан: - Аравісо! Що ти, Бога ради, тут робиш? Твій батько... Зволікати не можна було ні хвилини. Аравіса миттю відпустила коней, ухопилася за край паланкіна, піднялась до Лазараліни і сердито прошепотіла їй на вухо: - Мовчи! Чуєш? Негайно замовкни! Мусиш мене сховати. Скажи своїм людям... - Але люба... - почала було Лазараліна так само голосно (її анітрохи не турбувало, що вона привертає увагу натовпу, навпаки, їй це подобалось). - Роби те, що кажу, бо ніколи в житті більше не обізвуся до тебе, - прошипіла Аравіса. - Швидше, Лазараліно, будь ласка, швидше. Це дуже важливо. Звели своїм людям, аби узяли отих двох коней. Опусти всі запинала на паланкіні і ходімо звідси кудись, де мене не знайдуть. І не гайся, прошу. - Гаразд, люба, - ледачкувато протягнула Лазараліна. Гей, ви двоє, візьміть-но коней тархіни, - це вона зверталась до рабів. - І додому. Слухай, люба, ти справді гадаєш, що в таку спеку варто опускати запинала? Я хочу сказати, що... Проте Аравіса уже запнула куртини, закривши себе разом із Лазараліною у розкішному, насиченому густими пахощами, задушливому паланкіні. - Мене ніхто не повинен бачити, - мовила дівчина. - Батько не знає, що я тут. Я втекла. - Ох, люба, яка чудова пригода, - закотила очі Лазараліна. - Просто вмираю від нетерплячки, так хочу про все це почути. Люба, даруй, ти сіла на моє плаття. Чи не будеш така люб'язна? О, так ліпше. Воно в мене зовсім нове. Тобі подобається? Я придбала його в... - Ох, Лазараліно, дай спокій, - перебила її Аравіса. Де мій батько? - Як, ти не знаєш? - вигукнула Лазараліна. - Він тут, ясна річ. Учора прибув до міста і всюди розпитує про тебе. Уявляєш, ти ось тут, зі мною, а він про це і не здогадується! Це найкумедніша притичина, яка мені будь-коли траплялася. І вона аж зайшлася від нестримного хихотіння. Аравіса пригадала собі, що Лазараліна завжди була такою реготухою. - Немає тут нічого кумедного, - зупинила її Аравіса. - Усе дуже серйозно. Де ти можеш мене сховати? - Гаразд, моя мила, я заберу тебе до свого дому, - відповіла Лазараліна. - Мого чоловіка зараз немає. Ніхто тебе не побачить. Ху-у! Але що за розвага їхати з опущеними запиналами? Я хочу бачити людей. Отак позакриватися, коли маєш на собі нове плаття... - Сподіваюся, ніхто не чув, як ти щойно гукала до мене? - стурбовано спитала Аравіса. - Ні, ні, ну що ти, люба, звісно, ні, - неуважно промовила Лазараліна. - Але ти не сказала, чи подобається тобі моє плаття. - Ще одне, - правила своєї Аравіса, - звели своїм людям, аби ставились до цих двох коней шанобливо. Це теж таємниця, бо вони - справжнісінькі речисті коні з Нарнії. - Що ти кажеш! - вигукнула Лазараліна. - Як цікаво! Ой, люба, чи бачила ти королеву варварів із Нарнії? Вона зараз перебуває у Ташбані. Кажуть, принц Рабадаш так закохався у неї, що геть згубив голову. Два тижні поспіль там лише бали й полювання - тобі таке й не снилось. Як на мене, та королева не така вже й гарненька. От нарнійські чоловіки справді милі. Передучора мене взяли на річку - там була вечірка. А я була вбрана... - Що зробити, аби твої люди не патякали скрізь, що у домі з'явилась незнайомка, зодягнена мов жебрачка? Ці чутки можуть дійти до мого батька. - Мила, не турбуйся даремно... отак... уже ліпше, - відповіла Лазараліна. - Ми швидко підберемо тобі якусь пристойну одежину. Ну ось ми і вдома! Носильники зупинилися, опустили ноші на землю й підняли запинала. Аравіса побачила, що вони опинились у якомусь