заговорила до мене людським голосом. Вона сказала: "О моя пані, благаю, не роби цього, бо жива ти ще зможеш щось змінити, а мертва підеш годувати червів". - Я б ніколи так добре не сказала, - зніяковіло пробурмотіла кобила. - Чш-ш, пані, чш-ш, - цитьнув Бругу, який захопився розповіддю. - Вона говорить величавою калорменською мовою. Жоден придворний оповідач Тісрока не зумів би це зробити ліпше за неї. Прошу, тархіно, розповідай, розповідай. - Почувши людську мову з уст моєї кобили, - повела Аравіса далі, - я подумала, що страх відняв мені розум. І стало мені дуже соромно, бо всі з мого роду боялися смерти не більше, ніж укусу комара. Я знову підняла кинджал. Але Гвіна підійшла зовсім близько, поклала голову мені на груди, заступивши клинок, і м'яко докорила, що чиню необдумано. Вона розмовляла зі мною, наче мати зі своєю донькою. Від подиву я просто остовпіла, отож забула про Агошту і про те, що збиралася вчинити, і спитала: "О моя Гвіно, як ти навчилась розмовляти мовою доньок Євиних?" А Гвіна розповіла мені те, що вже відомо шановному товариству, що у Нарнії є звірі, які вміють розмовляти, і що її викрали, коли вона була ще маленьким лошатком. Вона говорила про нарнійські ліси та річки, про величні замки та гінкі вітрильники. Я вигукнула: "В ім'я Таша, Азарота й Зардинах, Владарки Ночі, моє найбільше бажання потрапити до країни Нарнії". - "О моя пані, - відповіла кобила, - у Нарнії ти знайдеш своє щастя, бо там дівчат не віддають заміж без їх згоди". Порозмовлявши ще трохи із Гвіною, я відчула, що у моє серце повернулася надія, і подякувала богам, що не заподіяла собі смерти. Ми з Гвіною про все домовились. Повернувшись додому, я зодяглась у свої найкращі строї, а тоді стала співати й танцювати перед батьком, вдаючи, ніби дуже радію, що він віддає мене за Агошту. Я сказала: "О батечку мій рідний, о радосте очей моїх, дозволь мені здійснити триденну прощу у священні гаї, аби принести там прощальну жертву Зардинах, Владарці Ночі та Дів, бо так личить нареченим, які готуються до заміжжя. Зі мною поїде одна моя подруга". І він відповів мені: "О доню, о радосте моїх очей, хай станеться за словом твоїм". Та вийшовши з батькових покоїв, я відразу знайшла найстаршого раба, що виконував найважливіші доручення. Коли я була ще маленька, він не раз гойдав мене на колінах. Я знала, що він любить мене більше, ніж повітря і сонце, тому взяла у нього слово зберігати таємницю і попросила написати листа батькові начебто від мене. Слуга плакав і вмовляв змінити рішення, та врешті-решт промовив: "Слухаю і скоряюсь", - а відтак виконав усе, чого я жадала. Я закрила лист печаттю і сховала у себе на грудях. - Про що ж ішлося у тому листі? - поспитав Шаста. - Не поспішай, юначе, - зупинив хлопця Бругу. - Тархіна обов'язково розкаже нам про той лист, коли настане час. Говори, Аравісо. - Потім я покликала дівчину, що мала прислуговувати мені при здійсненні обрядів, і сказала їй, щоб наступного ранку збудила мене вдосвіта. Я трималася так, наче мені дуже весело, і запропонувала їй келих вина. Та я підмішала їй зілля, від якого людина спить цілу добу. Тільки-но челядь у батьковому домі поснула, я встала і вбрала на себе братові обладунки, які завжди зберігала у своїй спальні на пам'ять про нього. Гроші та кілька добірних діямантів я сховала у черес, а далі зібрала собі на дорогу харчі, осідлала Гвіну та о другій сторожі рушила в дорогу. Проте їхала я не до священного гаю, як думав мій батько, а на північний схід, до Ташбану. Я була певна, що упродовж трьох днів батько не шукатиме мене, бо повірив моїм словам. На четвертий день ми прибули у велике місто Азим-Бальда. Місто це розкинулось на перехресті шляхів і з нього на прудких конях в усі кінці мчали посланці Тісрока (хай живе вічно!). До привілеїв великих тарханів належало те, що вони могли, у разі потреби, вдаватися до послуг гінців володаря. Отож я підійшла до чільника Азим- Бальдинської пошти і сказала: "О зверхнику над гінцями, ось тобі лист від мого дядька Агошти-тархана до Кідраша-тархана, правителя Калавару. Ось тобі п'ять кресцентів. Негайно відправ листа". І чільник гінців відповів: "Слухаю і скоряюсь".


Лист був написаний наче рукою Агошти. Ось про що у ньому йшлося: "Агошта-тархан до Кідраша-тархана. Мир тобі і поклін. В ім'я Таша, суворого і непоборного, знай, шановний: коли я їхав до твого дому, щоб виконати договір про одруження із твоєю донькою Аравісою-тархіною, долі та богам забаглося, аби я випадково стрів її у лісі, коли вона завершила обряд жертвування Зардинах, як це належить чинити дівчатам. Коли я зрозумів, хто передо мною, то завмер від захоплення, вражений її вродою та цнотливістю. І в моєму серці запалало велике кохання до неї, і відчув я, що не бачитиму ні сонця, ні світу, якщо негайно не пошлюблю її. Отож я пройшов належні обряди й одружився з твоєю донькою, хоча не минуло ще години, відколи її стрів, а відтак ми разом поїхали до мого дому. І тепер обоє уклінно просимо тебе якнайшвидше прибути до нас, аби ми могли натішитись твоїм товариством і мудрою мовою. А ще можеш привезти зі собою посаг моєї дружини, що його я, через мої великі видатки та борги, бажаю отримати без зволікань. І позаяк ми з тобою брати, то тішу себе надією, що це поквапливе одруження не затьмарить твоє серце гнівом, бо крок цей викликаний моїм палким коханням до твоєї доньки. А за сим - нехай боги завжди тримають тебе у своїй опіці".


Віддавши листа, я негайно покинула Азим-Бальду. Погоні я не боялась, бо була певна, що коли батько отримає листа, то або пошле до Агошти гінця, або поїде до нього сам, а доки все розкриється, я уже мину Ташбан. От і все, що зі мною трапилось, - до тієї ночі, коли на мене напали леви і коли на тому березі затоки я стрілася з вами. - А що сталося зі служницею... тією, яку ти напоїла зіллям? - запитав Шаста. - Ясна річ, її покарали батогами - за те, що заснула, - холодно відповіла Аравіса. - Але вона була очима і вухами моєї мачухи. Якщо їй перепало, то я з того дуже тішуся. - Послухай, але це несправедливо! - вигукнув Шаста. - А мене найменше хвилювало, аби тобі сподобатися, - відрубала Аравіса. - Є ще одне, чого я не можу зрозуміти у цій історії, вів далі хлопець. - Ти зовсім не схожа на дорослу, думаю, що ми з тобою одного віку. Тоді як ти можеш виходити заміж? Аравіса нічого не відповіла, а Бругу сказав: - Шасто, ти просто нічого не знаєш. У родинах тарханів завжди одружуються так рано. Шаста спаленів (на щастя, у темряві цього ніхто не помітив) і знову набурмосився. Аравіса звернулася до Бругу, аби той тепер розказав про себе. Кінь охоче відгукнувся. Але Шасті здалося, що Бругу надто вже зупиняється на його помилках і падіннях. Кінь думав, що це буде весело, але Аравіса не сміялась. Та ось кінь закінчив свою розповідь і всі поснули. Зранку все товариство рушило далі. Бругу безупинно балакав з Аравісою, а Шаста у ці хвилини почувався зайвим. Хлопець думав, що удвох їм було ліпше. Бругу доволі довго жив у Калормені й обертався поміж тарханів та їхніх коней, отож у них із Аравісою виявилося багато спільних знайомих. Дівчина запитувала: "Кажеш, ти брав участь у битві під Заліндрегом. Тоді, може, стрічав там мого двоюрідного брата Алімаша?" А Бругу відповідав: "Звичайно, стрічав. Алімаш тоді був капітаном і верховодив колісницями, ти знаєш. Я не мав до діла з колісницями ані з кіньми, яких у них запрягали. Це не кіннота. Але твій брат звитяжний лицар. Коли ми захопили Тибет, він щедро відсипав мені цукру". Бругу згадував: "Того літа я спускався до озера Мезриль..." Аравіса підхоплювала: "О, Мезриль! Там живе моя подруга, Лазараліна-тархіна. Які там чудові місця! Які сади! І Долина Тисячі Пахощів!" Насправді Бругу й гадки не мав нехтувати Шасту, але хлопцеві так здавалося. Просто тим, які мають так багато спільного, годі втриматись, аби не обговорити це ще і ще, і коли ви перебуваєте у їх товаристві, то у вас може виникнути відчуття, ніби на нас не звертають уваги. Гвіна поруч із Бругу почувалася радше ніяково і взагалі говорила мало. Коли хто й уникав Шасту, то це Аравіса вона зовсім не розмовляла з ним. Проте далі у них з'явилися важливіші справи, аніж ображатися один на одного. Втікачі вже були недалеко від Ташбану. Тут їм траплялося дедалі більше великих сіл, а на дорогах панував жвавий рух. Цей відрізок шляху вони долали поночі, а вдень ховались у різних криївках. І щоразу на зупинці зав'язувались суперечки, що їм робити, коли доберуться до Ташбану. Звісно, кожному хотілося, аби це розв'язалося само собою, але врешті настав час, коли треба було прийняти якийсь рішенець. Аравіса вже більше зважала на думку Шасти, бо взаєморозуміння, як правило, з'являється тоді, коли треба разом щось зробити, а не під час даремних балачок. Бругу сказав, що спершу треба подумати, де вони зустрінуться, якби часом погубились у місті. На його думку, найліпше було б на древньому покинутому цвинтарищі. Це край міста, далі вже починається пустеля. "Гробниці там - як вулики, тільки дуже великі, - говорив він, - їх неможливо оминути. І жоден калорменець туди не пхнеться: вони вважають, що у склепах живуть вовкулаки, і бояться цього місця гірше від смерти". Аравіса спитала, чи там справді є упирі, а Бругу відповів, що вільні нарнійські коні не вірять у калорменські байки. Шаста теж сказав, що він не калорменець і йому нема діла до всяких історій про привидів і перевертнів. Слова Шасти справили враження на Аравісу, хоча, треба зауважити, вони не зовсім відображали те, що хлопець відчував насправді. Мало того, було зачеплено її честолюбство, тому дівчина без вагань заявила, що її не злякає ніяка нечисть. Отож було вирішено, що цвинтарище за Ташбаном стане місцем їхньої зустрічі. Всі втішилися,
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×