Хроніки Нарнії. Кінь та його хлопчик (Книга 3)

були зовсім близько і завиграшки витримували шалений темп галопу. Тим часом хмара відступила і виглянув місяць. Стало видно як удень. Коні були тепер так близенько, що вершники трохи не зачіпали одне одного коліньми, як на перегонах. Бругу згодом казав, що у Калормені йому ніколи не доводилося бачити ліпших змагань. Шаста подумки уже прощався зі світом. Його хіба цікавило, чи леви роздеруть його відразу, а чи, може, ще побавляться, як кішка з мишкою. Водночас (як це иноді буває у найгостріші моменти) він усе помічав. Хлопець бачив, що инший вершник дуже маленький і стрункий, що на ньому лати, а від них навсібіч розсипаються місячні лелітки. Вершник сидів у сідлі мов улитий. І не мав бороди. Тим часом перед ними з'явилася якась розлога просторінь, що вигравала поблисками під місяцем. Заки Шаста зметикував, що це, під кінськими копитами плюснула вода і хлопець відчув на губах смак соли. Вони опинилися у вузькій морській бухточці, що врізалась углиб суші. Коні попливли. Шасті вода сягала до колін. І в цю мить ззаду їх догнав грізний вуркотливий рик. Шаста обернувся і побачив розкошлану руду гриву розлюченого левиська. Звір зупинився перед водою, немов готувався стрибнути. Він був один. "Другий, певно, відстав", - подумав хлопець. Та левові не хотілося лізти у воду, він походжав по березі і дивився їм услід. Коні, збившись докупи, доплили до середини бухточки, а звідси вже прозирав другий берег. Тархан досі не зронив жодного слова. "Зараз заговорить, - подумав Шаста, - от тільки пристанемо до берега. Що мені робити? Треба щось придумати". І тут хлопець почув розмову. - Ох, я падаю з ніг від утоми, - сказав один голос. - Прикуси язика, Гвіно, май голову на плечах, - різко відказав инший. "Я марю, - подумав Шаста, - инакше міг би заприсягтися, що той кінь також говорив". Та ось коні копитами черкнули по дну і за хвилину вже видобулися на берег затоки. З боків та хвостів із дзюркотом стікала вода, а під копитами скрипіла берегова галька. На превеликий подив Шасти, тархан не виявляв бажання розпочинати розмову. Він навіть не глянув у бік Шасти, І навпаки, поспішав чимскоріш рушити далі. Але Бругу заступив дорогу. - Іга-га! - радісно форкнув він. - Зачекайте! Я чув! Годі прикидатись, пані! Я чув. Ви - речиста нарнійська кобила, так само як я - нарнійський кінь. - Ну і що ти зробиш, коли це так? - відтяв вершник, правицею намацуючи руків'я меча. І голос, цей дзвінкий голос розвіяв будь-які сумніви: - Гей, та це дівчинка! - вигукнув Шаста. - А тобі що до того? - не загаялась незнайомка. - Ти ж, бачу, невихований хлопчисько, може, навіть раб. Ти втік від свого пана, прихопивши його жеребця. - Це ти так думаєш, - відказав Шаста. - Він не злодій, юна тархіно, - озвався Бругу. - Зрештою, якщо говорити, хто кого поцупив, то це радше я потягнув його зі собою. Гаразд, але невже ти гадаєш, що я міг так спокійно пройти повз кобилу моєї раси? Очевидно, що ні. - І теж так гадаю, - підтримала його кобила. - А мені здається, що тобі ліпше тримати язика за зубами, Гвіно, - розсердилась дівчинка. - Тепер ми влипли в халепу через твоє базікання. - У яку це халепу? - не витримав Шаста. - Можете забиратися звідси на всі чотири сторони. Ніхто вас не тримає. - Тільки спробуйте, - гостро відказала дівчина. - І чому ці люди так люблять зчиняти сварки? - звернувся Бругу до кобили. - Вперлися, як віслюки. Можна ж усе обговорити спокійно. Бачу, пані, що Ваша історія дуже подібна до моєї. Вас викрали ще лошатком і відтоді Ви весь час провели у калорменській неволі, так? - Цілковита правда, пане, - тихо зітхнула кобила, тужно заиржавши. - І втекли, так? - Скажи йому, аби не пхався в чужі справи, - втрутилась дівчина. - Ні, Аравіса, не скажу, - відповіла кобила, прищуливши вуха. - Я справді втекла, разом із тобою, Аравісо. Цей шляхетний румак нас не зрадить, я певна. Так, ми втекли і хочемо добратись до Нарнії. - І ми також, - кивнув головою Бругу. - Ви, мабуть, уже здогадались. Та й що инакше можна подумати, коли хлопець, замість спати вдома, мчить кудись на бойовому коні, ледве тримаючись у сідлі: ясна річ, перед вами утікач. І тепер, шановна тархіно, Ви: сама, уночі, верхи, в обладунках, які напевно належать старшому братові... не хочете відповідати на прості питання і спалахуєте мов сірник, як тільки хтось робить спробу зав'язати з Вами розмову... гаразд, якщо це не викликає підозри, то назвіть мене безмозкою шкапою. - Що ж, - здалась нарешті Аравіса, - Ви вгадали. Ми з Гвіною втекли і хочемо добратися до Нарнії. Добре, і що далі? - Якщо так, то чого б нам не їхати разом? - запропонував Бругу. - Гадаю, шановна Гвіно, Ви не відкинете моєї допомоги? - Чому ти весь час розмовляєш з моєю кобилою, а не зі мною? - із помітним невдоволенням спитала дівчина. - Вибач, тархіно, - сказав Бругу, ледь повівши вухами, - але таке спитати можуть хіба калорменці. Ми із Гвіною - вільні нарнійці. Якщо ти маєш намір жити у Нарнії, то, мабуть, теж хочеш стати такою. Тоді Гвіна більше не може бути твоєю кобилою. Зрештою, вона так само могла сказати про тебе, що ти - її вершниця. Дівчинка відкрила рота, аби щось відповісти, але так і не знайшла, що сказати. Очевидно, вона ніколи раніше про це не думала. - І все-таки, - мовила вона після деякої павзи, - не знаю, чи така це вже добра думка - їхати разом. У гурті нам легше буде попастися, хіба ні? - Радше навпаки, - відповів Бругу. Кобила додала: - Давайте спробуємо. Принаймні я почуватимусь значно ліпше у компанії. Ми навіть не знаємо дороги. Думаю, що Бругу має більше досвіду і зможе нам допомогти. - Ой, Бругу, та поїхали, - втрачаючи терпіння, сказав Шаста. - Дай їм спокій, нехай їдуть своєю дорогою. Хіба не бачиш? Вони не хочуть з нами. - Хочемо, хочемо, - стрепенулася Гвіна. - Послухайте, - мовила дівчина, - я не проти їхати з Вами, шановний Бойовий Коню. Але що робити з хлопцем? Звідки мені знати, що він не шпигун? - Треба було відразу сказати, що моє товариство Вам не до вподоби! - образився Шаста. - Спокійно, Шасто, - зупинив його Бругу. - Тархіна має цілковиту рацію. Я ручуся за хлопця, тархіно. Він був зі мною щирим і добрим товаришем. До того ж він або нарнієць, або верхоландець. - Ну що ж, тоді гаразд. Їдьмо разом. Дівчина підкреслено зверталась лише до Бругу, даючи зрозуміти Шасті, що його думка не надто її цікавить. - Чудово, - підсумував Бругу - Отже, леви залишилися на тому березі, тут їм нас не дістати. Може, люди розсідлають нас і ми разом відпочинемо, познайомимось ближче, розповімо про себе? Діти так і зробили. Коні стали пастися. Аравіса відкрила торбу з харчами, але Шаста набурмосився і сказав, що не голодний. Хлопець хотів виглядати гордо й неприступно, а що у рибальській хатині годі було навчитися мистецтва добре триматися, то вийшло у нього якраз навпаки. Шаста відчув це і тепер узагалі не знав, на яку ступити. Тим часом коні легко знайшли спільну мову. Вони згадали чимало знайомих місцин у Нарнії (наприклад, луки над Бобровою гаттю) і навіть з'ясували, що доводяться одне одному троюрідними братом і сестрою. Діти ж уперто бавилися в мовчанку. Нарешті Бругу, аби розвіяти напруження, запропонував: - А тепер, тархіно, розкажіть нам про себе. Тільки не поспішайте: тут так гарно... та й часу досить. Аравісу не довелося довго чекати. Вона одразу вмостилася на траві і стала розповідати. І вже з першого речення її мова, навіть тон голосу, змінилися. Річ у тім, що у Калормені оповідання історій, вигаданих чи правдивих, вважається мистецтвом, якого діти спеціяльно навчаються, як-ось в Англії дівчатка і хлопці вчаться писати твори. Тільки люди залюбки слухають різні бувальщини, а я не знаю нікого, хто б любив читати твори. Розділ 3. Під брамою Ташбану


- Звати мене, - почала дівчина, - Аравіса-тархіна. і я єдина донька Кідраша-тархана, сина Рішті- тархана, сина Кідраша-тархана, сина Ілзомбрега Тісрока, сина Ардиба Тісрока, який виводить своє коріння від бога Таша. Мій батько управляє округою Калавар. Він єдиний, хто має право не роззуватись перед Тісроком (хай живе вічно!). Моя мати (хай боги дарують їй мир!) померла і батько взяв собі за дружину иншу. Один мій брат поліг у битві, упокорюючи бунтівників на далекому заході, а другий ще дитина. Так сталося, що моя мачуха, зненавиділа мене, ніби я заступала їй сонце, поки ото жила у батьківському домі. Вона вмовила батька, аби той пообіцяв мене за дружину Агошті-тархану. Той Агошта - низького роду, однак лестощами та підступом він добився прихильности Тісрока (хай живе вічно!), здобув титул тархана і зараз є правителем багатьох міст. Коли відійде теперішній великий візир, на цю посаду напевно оберуть Агошту. Але йому вже десь шістдесят літ, у нього на спині горб, а вид як у дикобраза. Та батько, піддавшись намовам мачухи, таки спокусився на багатство й могутність Агошти і послав до нього гінців із вісткою, що готовий видати мене за нього. Агошта охоче прийняв пропозицію і сповістив, що хотів би пошлюбити мене ще цього літа.


Коли ці новини дійшли до мене, світ згас у моїх очах. Я впала на ліжко і проплакала цілий день. Але зранку підвелася, обмила лице і звеліла осідлати Гвіну, мою кобилу, взяла з великої зали гострий кинджал, який завжди служив братові у західних війнах, і рушила з подвір'я. Я подалася у бік лісу. Батьківський палац залишився позаду. Невдовзі я виїхала на якусь галявину, на яку, виглядало, досі не ступала людська нога. Я зістрибнула з кобили і вийняла кинджал. Потім розрізала свою одіж там, де, як мені здавалось, найближче до серця, помолилась до всіх богів, аби по смерті вони поселили мене поруч із моїм братом, заплющила очі, зціпила зуби і при готувалась увігнати кинджал собі у ліву грудь. Та заки я зробила рух, ця кобила