я й боявся. У тебе все ниє, так? То знай: це не тому, що ти забився, падаючи. Зрештою, упав ти разів десять, не більше, і то на м'яку травичку. Іго-го, та це забава і тільки! Ага, так: раз ти таки гепнувся просто на кущ дроку. Але м'язи у тебе болять від верхової їзди - на перших порах так буває. Гаразд, снідати будеш? Бо я вже поснідав. - О-ох, дай мені спокій, - простогнав Шаста. - Кажу тобі, я не можу встати. Але кінь, допомагаючи собі носом і копитом, таки змусив хлопця піднятися. Шаста встав і роззирнувся довкола. Ззаду він побачив невеликий гайок, а просто перед ним земля була всіяна якимись білими квітками. Вдалині виднілося море - инколи вітер навіть доносив шум хвиль. Шаста ніколи не бачив моря з такої висоти - у його очах з'явилося щире захоплення. Доки сягав зір, тягнулося морське узбережжя, білі хвилі розбивалися об скелі, а над ними літали мартини. Припікало сонце. Шаста вдихав на повні груди п'янке повітря і насолоджувався запахом трав і квітів. Річ у тім, що хатина, у якій він виріс, і всі речі, що у ній були, міцно пропахли рибою. Спершу хлопець не одразу усвідомив, чому йому так подобається тутешнє повітря, але далі зрозумів: у ньому не було запаху риби. Поринувши у мрії, Шаста на якийсь час навіть забув про свої синці та біль у м'язах. По якомусь часі хлопець обернувся до коня: - Гей, Бругу, ти говорив про сніданок? - Еге ж, - відповів Бругу. - Думаю, треба зазирнути у бесаги - там напевно щось знайдеться для тебе. Ось вони, висять на дереві. Ти залишив їх там уночі, чи, радше, на світанні. Шаста понишпорив у торбах і справді знайшов там м'ясний паштет - правда, він устиг трішки засохнути, жменю злиплих сушених фіґ. грудку зеленого сиру, невеличку баклажку вина і трохи грошей, десь із сорок кресцентів. Йому ще не доводилось тримати у руках таку суму. Скривившись од болю, хлопець обережно вмостився під деревом і взявся до паштету. Бругу тим часом скуб траву. - Хіба це не злодійство - забрати чужі гроші? - спитав Шаста. - О, - відказав кінь з повним писком, - Я ніколи про це не думав. Вільний речистий кінь не повинен красти, це зрозуміло. Але тут ми в'язні, невільники у ворожій країні. Отже ці гроші - військова здобич. Ну подумай: як нам инакше роздобути поживу для тебе? Думаю, що ні ти, ні хто инший з людей, не їстимете те, що я, тобто траву й овес. - Ні, я не зможу. - А ти хоч колись куштував? - Так. Але я не можу цього проковтнути. Ти б теж не міг, якби був на моєму місці. - Чудні ви створіння, люди, слабкі і чудні, - мовив кінь. Шаста поснідав - йому ще ніколи в житті так не смакувало, - і Бругу сказав: - Зараз знову мене осідлаєш, але спершу я досхочу поваляюсь, - й одразу перекинувся на траву. - Ох, добре, ох, як добре, - задоволено кректав він, тручись спиною об дерен та дриґаючи у повітрі копитами. - Ти, Шасто, також покачайся, - фуркнув він, - це додасть тобі сил. Але Шаста розсміявся: - Ти так кумедно виглядаєш, коли лежиш на спині із задертими ногами! - Що ж тут кумедного? - відповів кінь. Але наступної миті він раптом рвучко крутнувся вбік, підняв голову і, затамувавши подих, пильно глянув Шасті у вічі: - Справді, це виглядало смішно? - спитав він стурбовано. - Еге ж, - усміхнувся Шаста, - ну і що? - Думаєш, що речисті коні такого не роблять? - спитав Бругу. - Цієї штуки я навчився від безсловесних коней. Буде прикро, якщо у Нарнії раптом виявиться, що я нахапався багато низьких поганих звичок. Що ти про це думаєш, Шасто? Тільки чесно. Не шкодуй мене. Як гадаєш, справжні, вільні коні... речисті... вони... качаються? - Звідки мені знати? Та на твоєму місці я б цим занадто не переймався. Спочатку нам треба добратися до тієї Нарнії. Ти знаєш дорогу? - Мені відома дорога до Ташбану. Далі вже пустеля. Але не бійся, ми її подолаємо, адже увесь час за орієнтир нам будуть гори. Уявляєш? До Нарнії, на Північ! Нас ніщо не зупинить. Гм, коли чесно, я був би радий оминути Ташбан. Нам з тобою ліпше триматись подалі від міст. - Хіба не можна його обійти? - Можна, але тоді доведеться зробити чималий гак, а відтак ми опинимось у самому центрі країни, де на битих шляхах скрізь повно всякого люду. І звідтам я не знаю дороги. Ні, ліпше пробиратись по узбережжі. Тут, на цих пагорках, можна зустріти хіба овець, зайців та мартинів, ну і часом пастухів. Добре, пора рушати. Шаста осідлав Бругу і з тяжкою бідою сів у сідло: м'язи у хлопця і далі немилосердно нили. Та кінь жалів малого і ціле пополудне їхав м'якою ступою. Уже сутеніло, коли мандрівники крутим путівцем спустились у долину. Там розташувалося невелике сільце. Шаста зліз із коня і пішов у село, аби купити хліба, цибулі та редиски. Кінь тим часом побіг кругом, полями, що потопали у сутінках, і зустрів хлопця на другому кінці села. І так вони чинили щодругий вечір. Шаста почувався дедалі ліпше, бо м'язи у нього з кожним днем наливалися силою, тугішали, та й падав він уже не так часто. А проте й тепер Бругу буркотів, що Шаста тримається у сідлі неначе лантух борошна: - Знаєш, друже, навіть якби нам нічого не загрожувало, мені все'дно було би соромно потикатися з тобою на широку дорогу. Та попри нарікання, Бругу був терплячим учителем. Ніхто ж бо ліпше від коня не може навчити їздити верхи. Шаста уже вмів скакати риссю, трюхикати підтюпцем, стрибати через перепони і триматись у сідлі, навіть коли Бругу раптово зупинявся або шарпався убік, бо саме так, пояснював він хлопцеві, доводиться діяти у бою. І Шаста просив його розповісти про битви та війни, у яких Бругу возив на собі тархана. Бругу ділився спогадами про небезпечні рейди, про те, як доводилося долати стрімкі річки, про відчайдушні атаки та люті побоїща, коли бойові коні бились незгірше від людей, бо це були несамовиті жеребці, яких навчено кусатись, хвицятись, зриватись дибки, коли це потрібно, щоб усім тілом навалитись на ворога, своєю вагою у сотні разів помноживши силу удару меча чи бойової сокири вершника. Проте Бругу не дуже хотілося розповідати про війни, хоч як Шаста його просив. - Не питай, юначе, - відмовляв він бувало. - Це були війни Тісрока, а мене використовували у них як раба, як безсловесну тварину. Коли доведеться захищати Нарнію, коли я боротимусь як вільний кінь разом зі своїм народом - оце будуть історії, варті уваги. Нарнія, Північ! Іга-га-га! Бру-гу! Шаста швидко зрозумів, що коли Бругу так говорить, треба готуватись до галопу. Вони мандрували уже кілька тижнів. Позаду лишалися затоки, річки та селища - Шаста просто згубив їм лік. Й ось пізно увечері, добре виспавшись за цілий день, мандрівники знову рушили в дорогу. Пагорки залишились позаду і вони виїхали на розлогу рівнину. За якоїсь пів милі ліворуч чорнів ліс. Праворуч, теж десь на відстані пів милі, за піщаними дюнами ховалося море. Бругу й Шаста вже добру годину трусили по узбережжю, чергуючи рись із легким чвалом, коли кінь раптом став мов укопаний. - Що там? - спитав Шаста. - Чш-ш! - принишк Бругу. Він водив головою навсібіч і пряв вухами. - Ти нічого не чуєш? Послухай. - Наче кінь... десь під лісом, недалеко від нас, - мовив Шаста, якусь хвилю пильно прислухаючись. - Кінь, справді, - стишено мовив Бругу. - Мені це не подобається. - Може, якийсь селянин вертає додому так пізно? - позіхаючи, проказав хлопець. - Не забивай мені баки! - заперечив Бругу. - Селяни так не їздять. А кінь напевно не з ферми. Хіба не чуєш? Він чудово виїжджений, вишколений. Та й вершник дуже вправний. Кажу тобі, Шасто: це тархан. Тільки не на бойовому жеребці - той ступав би легше, а на породистій кобилі. - Гм, не знаю, хто це, але зараз він зупинився, - зауважив Шаста. - Так, - підтвердив Бругу. - І чого б йому робити зупинку якраз тоді, коли й ми стали? Шасто, хлопче, по-моєму, хтось нас пасе. - І що робити? - прошепотів Шаста. - Думаєш, він також нас помітив, як ми його? - Ні, тут нічого не видно, а коли занишкнемо, то й не почує, - відповів кінь. - Дивись-но: хмара суне. Зараз вона закриє місяць і ми тихенько спустимося до моря. Там, коли що, можна сховатись за дюнами. Вони ще трішки почекали, а тоді дуже обережно стали сходити на берег. Без місяця навколо зробилося темно хоч в око стрель. Вони нічого не бачили за два кроки перед собою. Шаста саме подумав: "Тут уже мали б бути дюни". Та наступної миті його серце шугнуло в п'яти: десь попереду у пітьмі пролунав протяжний рик. Від цього звуку кров стигла в жилах. Бругу крутнувся дзиґою і рвучко повернув назад. - Що це? - вихопилося у Шасти. - Леви! - не повертаючи голови, відповів Бругу. Якийсь час було чути лише, як копита відбивали галоп. Далі Бругу із плюскотом влетів у воду, перетнув широку плитку заводь і лише на протилежному березі нарешті спинився. Шаста побачив, що кінь весь укрився потом і тремтів як осиковий лист. - У воді вони загублять наш слід, - важко відсапнув Бругу, коли врешті зміг говорити. - Тепер можна трохи збавити хід. Щойно вони рушили, кінь заговорив знову: - Шасто, мені страшенно соромно. Я дав драпака як остання безсловесна калорменська конячка. Гай-гай, у той момент я взагалі забув, що маю дар мови. Мене не лякають мечі, списи, стріли, але ці звірі... досить почути їх рик, як утрачаєш голову. Добре, їдьмо далі. Та не встиг він це сказати, як рик пролунав зовсім близенько, десь із боку лісу, і кінь знову зірвався у галоп. - Їх там два, - ледве вимовив Бругу. Вони з усіх сил гнали вперед. Левів більше не було чутно. Та ось Шаста стрепенувся: - Слухай! Той кінь зараз побіч нас. Зовсім близько, можна поцілити каменем. - Дуж-же добр-ре, - прохрипів Бругу. - Тархан... має меча... він розправиться з левами... це порятунок. - Але ж Бругу, - вигукнув Шаста, - хіба не все одно - зжеруть нас леви чи схопить тархан? З дощу та під ринву! Мене напевно повісять за крадіж. Річ у тім, що Шаста ніколи не бачив живих левів, і тому вони не викликали у нього такого страху, як у Бругу. А кінь добре знав, що це таке.
Бругу щось прохрипів замість відповіді, але все-таки повернув праворуч, у бік моря. Скидалося на те, що другий кінь також подався вбік, лишень ліворуч, отож за кілька хвилин відстань між ними зросла. Але тієї-то миті з одного, а далі з иншого боку донісся знайомий погрозливий рик. Знову леви! Коні злякано сахнулись і знову зійшлися докупи. Тепер вони мчали майже грива у гриву. Але леви не відставали. Вони
Бругу щось прохрипів замість відповіді, але все-таки повернув праворуч, у бік моря. Скидалося на те, що другий кінь також подався вбік, лишень ліворуч, отож за кілька хвилин відстань між ними зросла. Але тієї-то миті з одного, а далі з иншого боку донісся знайомий погрозливий рик. Знову леви! Коні злякано сахнулись і знову зійшлися докупи. Тепер вони мчали майже грива у гриву. Але леви не відставали. Вони
