Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій.
Форми організації і принципи адвокатської діяльності у Стародавній Греції й Римі здійснили значний вплив на устрій адвокатури у державах Західної Європи.
1.2. Історія української адвокатури. Судове представ-ництво у Київській Русі у IX—XIII ст. та характерні риси цього представництва.
Історія української адвокатури, зокрема адвокатури за часів Київської Русі, має розглядатися в контексті розвитку світової адвокатури.
Так, в європейських країнах у середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема щодо допуску до адвокатури. У Фран¬ції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Досвід практичної діяльності не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура була абсолютно вільною професією. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю на невизначений строк. Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особи, які виявили бажання
10
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчай- Р ня в судовій колегії, і через три роки отримували звання «внутрішніх адвокатів», які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внутрішні ад- вокати перетворювалися на «зовнішніх» і отримували право практикувати.
Щодо внутрішньої організації адвокатури у середньовіччі одностайності серед різних країн не було. У Німеччині, наприклад, такої організації фактично не існувало. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спос¬терігається зародження станової організації. Тут у XIV ст. у складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повіре¬них, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджали¬ся майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», в які й сьогодні об'єднуються практикуючі юристи — судді та адвокати.
Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накреслений юстиніановим за¬конодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутися з позовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винагороди. У Німеччині існувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат поз¬бавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню.
Професійна діяльність адвокатів в описувані часи здійснювалася у таких фор¬мах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів.
Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному про¬цесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таєм¬ний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвока¬та у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.
Загалом для адвокатури середньовіччя характерними були такі ознаки, як: від¬сутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судо¬вого представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару.
У Київській Русі інститут захисту прав і свобод людини формувався в специфічних умовах. Деякі дослідники історії адвокатури вважають, що за часів Київської Русі (ГХ-ХІІІ ст.) ще не було організаційного оформлення та законо¬давчого закріплення адвокатури як правового інституту.
Інститут захисту та писемне право розвиваються в Київській Русі в особливих історичних умовах общинного співжиття, тобто захист, обвинувачення, покаран¬ня ставали функціями общини. Суд як соціальний інститут з'явився пізніше. За такого підходу судове представництво ще не конституюється, оскільки функції представників визначаються звичаєвим правом. Роль захисників, наприклад, виконували рідні та приятелі сторін, «послухи» та «видоки».
Сутяжні справи вирішувалися громадою загалом, тому, власне, всі ставали свідками безпосередньої події, чи свідками порядного життя обвинуваченого. Перших називали «видоками», а других — «послухами». Водночас, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов'язкову кількість.
11
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тоб¬то не могли бути захисниками.
Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувалися, то такі дії вважалися умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, а отже, вона ще не формується як правова необхідність.
Свідченням відходу від звичаєвого права слід вважати відмову від кровної помсти, заміну її тілесним чи іншими видами покарання, наприклад штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримінального процесу, поділу на криміна¬льний та цивільний процеси, хоча тоді цей поділ тільки намічався.
1.3. Формування професійної адвокатури в Україні, виник¬
нення поняття «адвокат». Пам'ятки права XIV—XVI cm.
Вимоги щодо осіб, які виявили намір займатися адвокатсь¬
кою діяльністю.
У цей період особливе значення для розвитку права в Україні, зокрема для розвитку адвокатури в Україні, мав Литовський статут, а саме його третя редакція, найбільш систематизований закон, за яким жила держава періоду Литовсько-Руської доби. Основними джерелами Литовського статуту були Руська Правда та Магдебурзьке право. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п'ять артикулів (57—61) дев'ятого розділу. У ньому чітко визначало поняття «адвокатської таємниці»: коли захисник нама-гався передати інформацію протилежній стороні і стати її захисником, він поз¬бавлявся права на адвокатську практику.
Наступний період розвитку права в Україні пов'язаний з появою «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 p.), оскільки множинність і супе¬речливість законодавчих актів, які діяли на українських землях того періоду, ускладнювали розгляд кримінальних і цивільних справ. У цьому кодексі україн¬ського права вперше вживалися терміни «адвокат», «повірений». В його сьомому артикулі давалося визначення поняття «адвокат»: «адвокатом, пленіпотентом, патроном, прокуратором й повіреним називається той, хто в чужій справі, за дорученням певної особи замість неї, в суді відстоює її інтереси».
1.4. Судова реформа 1864р. у Росії. Де і коли в Україні були
створені Ради присяжних повірених. Принципи організації
та діяльності адвокатури у 1864—1917 pp. Повноваження
Рад присяжних повірених. Найвідоміші адвокати цього
періоду.
Дослідники історії адвокатури зазначають, що як самостійний правовий інсти¬тут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х - років XIX ст. судової реформи.
Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. Присяжний повірений не міг діяти в суді в ролі повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер тощо. Він не міг бути повіреним в один і той же час обох сторін, між якими виник спір, і не мав права переходити в одній і тій же справі від однієї сторони до іншої. За Судовими ста-
12
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
тутами (ст. 403) присяжний повірений «не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї і навіть після її закінчення». Це стосувалося і приватних повірених, однак їх функції, на відміну від присяжних повірених, були дещо інші.
З судовою реформою 1864 р. пов'язана реформа професійної адвокатури в Російській імперії, зокрема в Україні. Судова реформа проголосила принципи незалежності суддів, гласності, усності та змагальності судового процесу, ліквіду¬вала становий суд. За судовою реформою були введені суд присяжних, адвокату¬ра, мирові суди. Отримавши законодавче закріплення в судових статутах, адвока¬тура стала новою юридичною установою.
У дореформені часи впродовж декількох століть роль адвокатів виконували приватні особи — повірені або ходатаї у справах. їх функції не були законодавчо регламентовані, жодні вимоги до них (наприклад, наявність спеціальної освіти) не ставилися. Як правило, їх обов'язки обмежувалися складанням документів й представленням їх до різноманітних інстанцій. І навіть створення у 1832 р. інсти¬туту присяжних повірених через становий характер їх діяльності не могло гаран¬тувати новим соціальним станам захист їх інтересів у суді й інших установах.
Вперше про судове представництво згадується у законодавчих актах XV ст. — у Псковській та Новгородській судових грамотах. У них закріплено, що обов'язки судових представників, крім родичів сторін у справі, могли виконувати всі право¬здатні громадяни, за виключенням тих, хто виконував владні повноваження.
Судове представництво існувало у двох формах: природній і найманій. Саме з найманих представників поступово створювався інститут професійних повіре¬них. Відповідно до Новгородської судної грамоти повіреного міг мати будь-хто (статті 15, 18, 19, 32), і сторони, у випадку наявності у них представників у судо¬вому процесі, повинні були мати справу тільки з ними (ст. 5).
Згідно зі ст. 36 Судібника 1497 р. у випадку, якщо позивач чи відповідач самі не з'являлися до суду, то вони мали право прислати замість себе повірених.
Судібник 1550 р. не тільки закріплював право сторін мати повірених, а й вста¬новлював певні правила для проведення розгляду справи.
Разом з тим, чіткої законодавчої регламентації представництва не існувало і склад цих осіб був доволі різноманітним.
Судова реформа 1864 р. заклала основи компетентної й самоврядної організації адвокатів. Таким чином сформувалась адвокатська професія.
Адвокати поділялися на дві групи: присяжні повірені, які давали професійну присягу адвокатів, об'єднувалися в корпорації, і приватні повірені, які займались адвокатською практикою індивідуально.
Присяжні повірені відігравали серед адвокатів провідну роль. Ними були представники найбільш освіченої частини суспільства. Професійні об'єднання присяжних повірених організовувалися за територіальною ознакою.
Присяжні повірені об'єднувалися в окрему корпорацію — стан присяжних повірених. Для таких корпорацій було характерним внутрішнє самоуправління у вигляді виборних органів — рад присяжних повірених. До завдань адвокатури крім захисту в кримінальних справах входило представництво сторін у цивільно¬му процесі й надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних верств населення.
Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25-річного віку, пройшли університетський курс юридичних наук і мали п'ять років судової прак¬тики як чиновника судового відомства або помічника присяжного повіреного. У деяких радах присяжних повірених для кандидатів влаштовувались іспити з метою перевірки їх практичної підготовленості.
13
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Існував також інститут помічників присяжних повірених. До них належали особи, які отримали юридичну освіту, але ніде не служили.
Як органи самоуправління корпорації присяжних повірених діяли Ради
Форми організації і принципи адвокатської діяльності у Стародавній Греції й Римі здійснили значний вплив на устрій адвокатури у державах Західної Європи.
1.2. Історія української адвокатури. Судове представ-ництво у Київській Русі у IX—XIII ст. та характерні риси цього представництва.
Історія української адвокатури, зокрема адвокатури за часів Київської Русі, має розглядатися в контексті розвитку світової адвокатури.
Так, в європейських країнах у середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема щодо допуску до адвокатури. У Фран¬ції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Досвід практичної діяльності не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура була абсолютно вільною професією. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю на невизначений строк. Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особи, які виявили бажання
10
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчай- Р ня в судовій колегії, і через три роки отримували звання «внутрішніх адвокатів», які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внутрішні ад- вокати перетворювалися на «зовнішніх» і отримували право практикувати.
Щодо внутрішньої організації адвокатури у середньовіччі одностайності серед різних країн не було. У Німеччині, наприклад, такої організації фактично не існувало. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спос¬терігається зародження станової організації. Тут у XIV ст. у складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повіре¬них, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджали¬ся майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», в які й сьогодні об'єднуються практикуючі юристи — судді та адвокати.
Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накреслений юстиніановим за¬конодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутися з позовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винагороди. У Німеччині існувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат поз¬бавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню.
Професійна діяльність адвокатів в описувані часи здійснювалася у таких фор¬мах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів.
Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному про¬цесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таєм¬ний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвока¬та у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.
Загалом для адвокатури середньовіччя характерними були такі ознаки, як: від¬сутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судо¬вого представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару.
У Київській Русі інститут захисту прав і свобод людини формувався в специфічних умовах. Деякі дослідники історії адвокатури вважають, що за часів Київської Русі (ГХ-ХІІІ ст.) ще не було організаційного оформлення та законо¬давчого закріплення адвокатури як правового інституту.
Інститут захисту та писемне право розвиваються в Київській Русі в особливих історичних умовах общинного співжиття, тобто захист, обвинувачення, покаран¬ня ставали функціями общини. Суд як соціальний інститут з'явився пізніше. За такого підходу судове представництво ще не конституюється, оскільки функції представників визначаються звичаєвим правом. Роль захисників, наприклад, виконували рідні та приятелі сторін, «послухи» та «видоки».
Сутяжні справи вирішувалися громадою загалом, тому, власне, всі ставали свідками безпосередньої події, чи свідками порядного життя обвинуваченого. Перших називали «видоками», а других — «послухами». Водночас, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов'язкову кількість.
11
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тоб¬то не могли бути захисниками.
Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувалися, то такі дії вважалися умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, а отже, вона ще не формується як правова необхідність.
Свідченням відходу від звичаєвого права слід вважати відмову від кровної помсти, заміну її тілесним чи іншими видами покарання, наприклад штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримінального процесу, поділу на криміна¬льний та цивільний процеси, хоча тоді цей поділ тільки намічався.
1.3. Формування професійної адвокатури в Україні, виник¬
нення поняття «адвокат». Пам'ятки права XIV—XVI cm.
Вимоги щодо осіб, які виявили намір займатися адвокатсь¬
кою діяльністю.
У цей період особливе значення для розвитку права в Україні, зокрема для розвитку адвокатури в Україні, мав Литовський статут, а саме його третя редакція, найбільш систематизований закон, за яким жила держава періоду Литовсько-Руської доби. Основними джерелами Литовського статуту були Руська Правда та Магдебурзьке право. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п'ять артикулів (57—61) дев'ятого розділу. У ньому чітко визначало поняття «адвокатської таємниці»: коли захисник нама-гався передати інформацію протилежній стороні і стати її захисником, він поз¬бавлявся права на адвокатську практику.
Наступний період розвитку права в Україні пов'язаний з появою «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 p.), оскільки множинність і супе¬речливість законодавчих актів, які діяли на українських землях того періоду, ускладнювали розгляд кримінальних і цивільних справ. У цьому кодексі україн¬ського права вперше вживалися терміни «адвокат», «повірений». В його сьомому артикулі давалося визначення поняття «адвокат»: «адвокатом, пленіпотентом, патроном, прокуратором й повіреним називається той, хто в чужій справі, за дорученням певної особи замість неї, в суді відстоює її інтереси».
1.4. Судова реформа 1864р. у Росії. Де і коли в Україні були
створені Ради присяжних повірених. Принципи організації
та діяльності адвокатури у 1864—1917 pp. Повноваження
Рад присяжних повірених. Найвідоміші адвокати цього
періоду.
Дослідники історії адвокатури зазначають, що як самостійний правовий інсти¬тут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х - років XIX ст. судової реформи.
Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. Присяжний повірений не міг діяти в суді в ролі повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер тощо. Він не міг бути повіреним в один і той же час обох сторін, між якими виник спір, і не мав права переходити в одній і тій же справі від однієї сторони до іншої. За Судовими ста-
12
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
тутами (ст. 403) присяжний повірений «не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї і навіть після її закінчення». Це стосувалося і приватних повірених, однак їх функції, на відміну від присяжних повірених, були дещо інші.
З судовою реформою 1864 р. пов'язана реформа професійної адвокатури в Російській імперії, зокрема в Україні. Судова реформа проголосила принципи незалежності суддів, гласності, усності та змагальності судового процесу, ліквіду¬вала становий суд. За судовою реформою були введені суд присяжних, адвокату¬ра, мирові суди. Отримавши законодавче закріплення в судових статутах, адвока¬тура стала новою юридичною установою.
У дореформені часи впродовж декількох століть роль адвокатів виконували приватні особи — повірені або ходатаї у справах. їх функції не були законодавчо регламентовані, жодні вимоги до них (наприклад, наявність спеціальної освіти) не ставилися. Як правило, їх обов'язки обмежувалися складанням документів й представленням їх до різноманітних інстанцій. І навіть створення у 1832 р. інсти¬туту присяжних повірених через становий характер їх діяльності не могло гаран¬тувати новим соціальним станам захист їх інтересів у суді й інших установах.
Вперше про судове представництво згадується у законодавчих актах XV ст. — у Псковській та Новгородській судових грамотах. У них закріплено, що обов'язки судових представників, крім родичів сторін у справі, могли виконувати всі право¬здатні громадяни, за виключенням тих, хто виконував владні повноваження.
Судове представництво існувало у двох формах: природній і найманій. Саме з найманих представників поступово створювався інститут професійних повіре¬них. Відповідно до Новгородської судної грамоти повіреного міг мати будь-хто (статті 15, 18, 19, 32), і сторони, у випадку наявності у них представників у судо¬вому процесі, повинні були мати справу тільки з ними (ст. 5).
Згідно зі ст. 36 Судібника 1497 р. у випадку, якщо позивач чи відповідач самі не з'являлися до суду, то вони мали право прислати замість себе повірених.
Судібник 1550 р. не тільки закріплював право сторін мати повірених, а й вста¬новлював певні правила для проведення розгляду справи.
Разом з тим, чіткої законодавчої регламентації представництва не існувало і склад цих осіб був доволі різноманітним.
Судова реформа 1864 р. заклала основи компетентної й самоврядної організації адвокатів. Таким чином сформувалась адвокатська професія.
Адвокати поділялися на дві групи: присяжні повірені, які давали професійну присягу адвокатів, об'єднувалися в корпорації, і приватні повірені, які займались адвокатською практикою індивідуально.
Присяжні повірені відігравали серед адвокатів провідну роль. Ними були представники найбільш освіченої частини суспільства. Професійні об'єднання присяжних повірених організовувалися за територіальною ознакою.
Присяжні повірені об'єднувалися в окрему корпорацію — стан присяжних повірених. Для таких корпорацій було характерним внутрішнє самоуправління у вигляді виборних органів — рад присяжних повірених. До завдань адвокатури крім захисту в кримінальних справах входило представництво сторін у цивільно¬му процесі й надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних верств населення.
Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25-річного віку, пройшли університетський курс юридичних наук і мали п'ять років судової прак¬тики як чиновника судового відомства або помічника присяжного повіреного. У деяких радах присяжних повірених для кандидатів влаштовувались іспити з метою перевірки їх практичної підготовленості.
13
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Існував також інститут помічників присяжних повірених. До них належали особи, які отримали юридичну освіту, але ніде не служили.
Як органи самоуправління корпорації присяжних повірених діяли Ради
