при¬сяжних повірених. Ці органи самоуправління складалися з голів, помічників голів і членів Ради. Усі ці посади були виборними.
Рада здійснювала свою діяльність за різноманітними напрямами. Вона прий¬мала й звільняла присяжних повірених, накладала дисциплінарні стягнення, розподіляла серед присяжних справи, в яких допомога надавалася безкоштовно, врегульовувала спори, що виникали між присяжними, тощо. Діяльність Ради контролювалася судовою палатою.
6 червня 1874 р. було видано закон, який запровадив поряд з присяжною адво¬катурою інститут приватних повірених. Підставою затвердження на посаді приватного повіреного і отримання права на участь у розгляді цивільних справ було отримання особливого свідоцтва, яке видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання за справами.
Відмінність присяжних повірених від приватних полягала також у тому, що присяжні повірені зберігали право представляти інтереси у всіх судах Російської імперії, а приватні могли виступати тільки в судах, які видали їм такий дозвіл.
Приватні повірені не могли створювати корпорації, вони не мали самоуправ¬ління, і — що найважливіше — могли бути усунені від представництва навіть без розгляду даного питання у судовому порядку за розпорядженням міністра юсти¬ції. У цьому відношенні присяжні повірені були поставлені в умови непорівняно більш сприятливі, ніж приватні повірені.
Законодавство, яке регулювало діяльність приватних повірених, зберігало їх дореформений статус. Всі питання, які стосувалися діяльності приватних адво¬катів, включаючи членство й дисциплінарні питання, вирішувалися передусім судами.
У такому вигляді інститут присяжної і приватної адвокатури проіснував до ли¬стопада 1917 р.
1.5. Адвокатура України у 1917—1922рр. Органи, що зай¬малися організацією судового захисту та представництва, і хто саме виконував обов'язки адвокатів щодо захисту й представництва громадян. Організаційні форми адвокат¬ської діяльності у цей період.
Після Жовтневого перевороту адвокатура практично була ліквідована, незва¬жаючи на те, що багато видатних революціонерів досконало знали особливості адвокатської професії, оскільки практикували як адвокати за часів старого режи¬му. П. Красіков, М. Крестинський, П. Стучка, Д. Курський і сам Ленін були до революції адвокатами.
Ленін отримав вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі у 1891 р. у віці 21 року. Упродовж півтора року він працював помічником адвоката у провін¬ційному місті Самара. Під керівництвом присяжного повіреного Хардіна він провів всього 10 справ про незначні злочини, і за всіма справами його клієнти були засуджені.
Згідно з Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 р. крім присяжної адво¬катури скасовувалися іститут прокуратури, відділи кримінальних розслідувань, і взагалі практично вся судова система. Якщо більшість юридичних установ
14
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
повинні бути швидко реорганізовані на революційних засадах, то присяжній адвокатурі законодавство заміни не передбачало. Здійснювати представництво в суді було дозволено будь- якому громадянину (громадянці), який мав цивільні пра- ва. Таким чином адвокатура знову перетворювалася на вільну професію, що, на думку деяких дослідників, відкинуло її за рівнем організаційного статусу до ступе¬ня дореформених (реформи 1864 p.).
Період з листопада 1917 р. по травень 1922 р. умовно можна назвати перехід¬ним періодом для адвокатури.
Інструкція про революційні трибунали від 19 грудня 1917 р. є першим офіцій¬ним актом нової влади, який містив спробу створення нової — радянської адвокатури.
Процес пошуку оптимальної для нової влади організації адвокатури привів до того, що ЗО листопада 1918 р. було прийнято Положення про народний суд РРФСР, відповідно до якого при Радах робітничих і селянських депутатів були засновані колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі.
На початку січня 1918 р. Комісаріат юстиції розробив новий проект закону, який з певними поправками був прийнятий як частина Декрету «Про суд» № 2. У подальшому, а саме 15 лютого 1918р., приймається Декрет № 2, який був вида¬ний на розвиток і доповнення Декрету № 1. Він запроваджував колегії правозахис¬ників як у формі суспільного обвинувачення, так і в формі громадського захисту.
11 травня 1920 р. Радою народних комісарів видається Постанова «Про реєст¬рацію осіб з вищою юридичною освітою», відповідно до якої у триденний строк після опублікування цієї Постанови вказані особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку й розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, не зареєстровані у вказаний строк, вважалися дезертирами й каралися судом. Таким чином, діяльність адвокатів замінювалася формою трудової повинності.
У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції прий¬мається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РРФСР» від 30 листопада 1918 р. Згідно з цими змінами колегії захисників і обвинувачів замінювалися системою періодичного залучення юристів до ведення справ.
Повна ліквідація тієї подоби адвокатури, яка знаходила прояв у функціону¬ванні колегій правозаступників, була ознаменована прийняттям 21 жовтня 1920 р. доповнень до Положення «Про народний суд РРФСР», що призвело до розвитку підпільної адвокатури.
Такий стан речей не влаштовував нову владу, тому на четвертому Всеросійсько-му з'їзді діячів радянської юстиції його представники дійшли висновку, що мож¬ливим є існування тільки єдиної форми існування адвокатури — або адвокатури, що знаходяться під контролем державної влади, або приватна адвокатура. Саме на цьому з'їзді було запропоновано для обговорення реформу адвокатури.
25 травня 1922 р. приймається Положення «Про адвокатуру», в якому лише в загальних рисах йшлося про створення колегії захисників. Народний комісаріат юстиції 5 липня 1922 р. приймає Положення «Про колегії захисників», згідно з яким ці колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їх діяльністю покладався на суд, виконком і прокуратуру.
Більшість членів нових колегій були так званими буржуазними спеціаліста¬ми — членами професійної корпорації, які отримали освіту за часів царського режиму. Дані за 1923 р. свідчать, що приблизно 75 % всіх членів колегій отрима¬ли вищу юридичну освіту у царських навчальних закладах.
Партія більшовиків почала вводити до складу колегій комуністів, намагаю¬чись встановити, таким чином, внутрішній контроль над діяльністю корпорації. Але насправді переважна кількість комуністів, які вступали до адвокатури, були
. 15
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
адвокатами тільки на папері й вступали до колегії лише для того, щоб зайняти керівні посади.
1.6. Адвокатура України у 1922—1931 pp. Керівні органи
адвокатури та їх повноваження. Судова реформа 1922 р.
Нормативні акти, що регулювали організацію та діяльність
адвокатури України у цей період. Порядок набутій статусу
адвоката в ці роки.
В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. У ньому йшлося про колегії захисників, однак визначення адвокатури не давалося; поняття «адвокатура» та «колегія захисників» не розмежовувалися, поняття «адвокатська таємниця» також не визначалося. У той же час, поняття «захисник» трактувалося ширше, ніж поняття «захисник-адвокат», оскільки до захисту допускалися близькі родичі, представники підприємств, дер¬жавних установ тощо.
20 жовтня 1929 р. набрав чинності Статут про колективні форми роботи колегії захисників у зв'язку зі скасуванням приватної практики. Діяльність цієї колегії визначалася як професійна. Поняття «адвокатура» не вживалося.
З кінця 1927 р. комісаріати юстиції почали заохочувати створення в колегіях захисників трудових колективів, але насильницькі спроби колективізувати адво¬катуру не привели до успіху.
1.7. Адвокатура України у 1931—1939 pp. Форми діяль¬
ності адвокатів, правове та фінансове становище
об'єднань адвокатів, оплата праці адвокатів, організація
контролю за діяльністю адвокатів та дисциплінарна
відповідальність адвокатів.
Наприкінці 1934 р. було підготовлено проект нового закону про адвокатуру (який так і не було прийнято), в якому поряд із колективною формою організації корпорації дозволялася приватна практика (проект було опубліковано в журналі «За соціалістичну законність» (1935 p., № 1).
22 грудня 1938 р. Народний комісаріат юстиції СРСР видав директиву «Про роботу колегій захисників», яка ознаменувала, на думку низки вчених, початок кампанії з остаточної трансформації адвокатури на суто радянську установу, повністю підпорядковану інтересам держави.
1.8. Нормативно-правові акти, які регулювали діяльність
адвокатури у 1939—1962 pp. Правове становище колегій
адвокатів та організація діяльності юридичних консуль¬
тацій. Оплата праці адвокатів. Нормативні акти, які
передбачали і регулювали питання оплати праці. Дисцип¬
лінарна відповідальність адвокатів та порядок оскарження
дисциплінарних стягнень.
Нове Положення про адвокатуру 1939 р. було моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в державних
16
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
установах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило їх обирати між ро- ботою в державному секторі та адвокатською діяльністю.
Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Народному комісаріату юстиції СРСР, республіканським Наркоматам юстиції й регіональним управлінням Нарком'юсту. Поряд із виконанням наглядових функцій й ролі останньої інстанції під час вирішення питань, пов'язаних з професійною дисципліною, ці органи періодично видавали обов'язкові до вико¬нання колегіями адвокатів директиви.
У період війни чисельний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %). У цей час перед адвокатурою стояло важливе завдання — надан¬ня юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їх сімей та інвалідам.
Загалом адвокатура залишалася залежним від держави утворенням.
У 50-х роках XX ст. стала змінюватися позиція законодавця щодо законів, які регламентували права адвокатів. Було прийнято низку заходів, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Такі зміни пояснювалися загальною зміною політичної ситуації в країні, яка була пов'язана з приходом до влади М. С Хрущова.
У період з 1960 р. по 1962 р. союзні республіки, у тому числі Україна, прийня¬ли нові Положення про адвокатуру, які все ж таки не дозволяли займатися при¬ватною адвокатською практикою.
1.9. Правове становище адвокатури України у 1962—1980 pp. Законодавчі та нормативні акти, що регу-лювали діяльність адвокатури у цей період. Керівні органи колегій адвокатів та їх повноваження. Прийом та виклю¬чення із колегій адвокатів.
У 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено Положен¬ня про адвокатуру в УРСР. Відповідно до ст. 1 цього нормативного акта, адвока¬тура республіки ототожнювалася з колегією адвокатів — формою професійного об'єднання. Визначення поняття «адвокатура» в Указі не надавалося. Колегія адвокатів визначалася як добровільне об'єднання осіб, які займаються адвокатсь¬кою діяльністю. У Положенні йшлося про зміст адвокатської таємниці (ст. 31 (б), ст. 32): «Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли він уданій справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя у зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі», «адвокат не може бути допита¬ний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконан¬ням обов'язків захисника в даній справі».
У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову «Про покращення правової роботи у народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження у правовому обслуговуванні підприємств,
Рада здійснювала свою діяльність за різноманітними напрямами. Вона прий¬мала й звільняла присяжних повірених, накладала дисциплінарні стягнення, розподіляла серед присяжних справи, в яких допомога надавалася безкоштовно, врегульовувала спори, що виникали між присяжними, тощо. Діяльність Ради контролювалася судовою палатою.
6 червня 1874 р. було видано закон, який запровадив поряд з присяжною адво¬катурою інститут приватних повірених. Підставою затвердження на посаді приватного повіреного і отримання права на участь у розгляді цивільних справ було отримання особливого свідоцтва, яке видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання за справами.
Відмінність присяжних повірених від приватних полягала також у тому, що присяжні повірені зберігали право представляти інтереси у всіх судах Російської імперії, а приватні могли виступати тільки в судах, які видали їм такий дозвіл.
Приватні повірені не могли створювати корпорації, вони не мали самоуправ¬ління, і — що найважливіше — могли бути усунені від представництва навіть без розгляду даного питання у судовому порядку за розпорядженням міністра юсти¬ції. У цьому відношенні присяжні повірені були поставлені в умови непорівняно більш сприятливі, ніж приватні повірені.
Законодавство, яке регулювало діяльність приватних повірених, зберігало їх дореформений статус. Всі питання, які стосувалися діяльності приватних адво¬катів, включаючи членство й дисциплінарні питання, вирішувалися передусім судами.
У такому вигляді інститут присяжної і приватної адвокатури проіснував до ли¬стопада 1917 р.
1.5. Адвокатура України у 1917—1922рр. Органи, що зай¬малися організацією судового захисту та представництва, і хто саме виконував обов'язки адвокатів щодо захисту й представництва громадян. Організаційні форми адвокат¬ської діяльності у цей період.
Після Жовтневого перевороту адвокатура практично була ліквідована, незва¬жаючи на те, що багато видатних революціонерів досконало знали особливості адвокатської професії, оскільки практикували як адвокати за часів старого режи¬му. П. Красіков, М. Крестинський, П. Стучка, Д. Курський і сам Ленін були до революції адвокатами.
Ленін отримав вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі у 1891 р. у віці 21 року. Упродовж півтора року він працював помічником адвоката у провін¬ційному місті Самара. Під керівництвом присяжного повіреного Хардіна він провів всього 10 справ про незначні злочини, і за всіма справами його клієнти були засуджені.
Згідно з Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 р. крім присяжної адво¬катури скасовувалися іститут прокуратури, відділи кримінальних розслідувань, і взагалі практично вся судова система. Якщо більшість юридичних установ
14
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
повинні бути швидко реорганізовані на революційних засадах, то присяжній адвокатурі законодавство заміни не передбачало. Здійснювати представництво в суді було дозволено будь- якому громадянину (громадянці), який мав цивільні пра- ва. Таким чином адвокатура знову перетворювалася на вільну професію, що, на думку деяких дослідників, відкинуло її за рівнем організаційного статусу до ступе¬ня дореформених (реформи 1864 p.).
Період з листопада 1917 р. по травень 1922 р. умовно можна назвати перехід¬ним періодом для адвокатури.
Інструкція про революційні трибунали від 19 грудня 1917 р. є першим офіцій¬ним актом нової влади, який містив спробу створення нової — радянської адвокатури.
Процес пошуку оптимальної для нової влади організації адвокатури привів до того, що ЗО листопада 1918 р. було прийнято Положення про народний суд РРФСР, відповідно до якого при Радах робітничих і селянських депутатів були засновані колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі.
На початку січня 1918 р. Комісаріат юстиції розробив новий проект закону, який з певними поправками був прийнятий як частина Декрету «Про суд» № 2. У подальшому, а саме 15 лютого 1918р., приймається Декрет № 2, який був вида¬ний на розвиток і доповнення Декрету № 1. Він запроваджував колегії правозахис¬ників як у формі суспільного обвинувачення, так і в формі громадського захисту.
11 травня 1920 р. Радою народних комісарів видається Постанова «Про реєст¬рацію осіб з вищою юридичною освітою», відповідно до якої у триденний строк після опублікування цієї Постанови вказані особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку й розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, не зареєстровані у вказаний строк, вважалися дезертирами й каралися судом. Таким чином, діяльність адвокатів замінювалася формою трудової повинності.
У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції прий¬мається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РРФСР» від 30 листопада 1918 р. Згідно з цими змінами колегії захисників і обвинувачів замінювалися системою періодичного залучення юристів до ведення справ.
Повна ліквідація тієї подоби адвокатури, яка знаходила прояв у функціону¬ванні колегій правозаступників, була ознаменована прийняттям 21 жовтня 1920 р. доповнень до Положення «Про народний суд РРФСР», що призвело до розвитку підпільної адвокатури.
Такий стан речей не влаштовував нову владу, тому на четвертому Всеросійсько-му з'їзді діячів радянської юстиції його представники дійшли висновку, що мож¬ливим є існування тільки єдиної форми існування адвокатури — або адвокатури, що знаходяться під контролем державної влади, або приватна адвокатура. Саме на цьому з'їзді було запропоновано для обговорення реформу адвокатури.
25 травня 1922 р. приймається Положення «Про адвокатуру», в якому лише в загальних рисах йшлося про створення колегії захисників. Народний комісаріат юстиції 5 липня 1922 р. приймає Положення «Про колегії захисників», згідно з яким ці колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їх діяльністю покладався на суд, виконком і прокуратуру.
Більшість членів нових колегій були так званими буржуазними спеціаліста¬ми — членами професійної корпорації, які отримали освіту за часів царського режиму. Дані за 1923 р. свідчать, що приблизно 75 % всіх членів колегій отрима¬ли вищу юридичну освіту у царських навчальних закладах.
Партія більшовиків почала вводити до складу колегій комуністів, намагаю¬чись встановити, таким чином, внутрішній контроль над діяльністю корпорації. Але насправді переважна кількість комуністів, які вступали до адвокатури, були
. 15
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
адвокатами тільки на папері й вступали до колегії лише для того, щоб зайняти керівні посади.
1.6. Адвокатура України у 1922—1931 pp. Керівні органи
адвокатури та їх повноваження. Судова реформа 1922 р.
Нормативні акти, що регулювали організацію та діяльність
адвокатури України у цей період. Порядок набутій статусу
адвоката в ці роки.
В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. У ньому йшлося про колегії захисників, однак визначення адвокатури не давалося; поняття «адвокатура» та «колегія захисників» не розмежовувалися, поняття «адвокатська таємниця» також не визначалося. У той же час, поняття «захисник» трактувалося ширше, ніж поняття «захисник-адвокат», оскільки до захисту допускалися близькі родичі, представники підприємств, дер¬жавних установ тощо.
20 жовтня 1929 р. набрав чинності Статут про колективні форми роботи колегії захисників у зв'язку зі скасуванням приватної практики. Діяльність цієї колегії визначалася як професійна. Поняття «адвокатура» не вживалося.
З кінця 1927 р. комісаріати юстиції почали заохочувати створення в колегіях захисників трудових колективів, але насильницькі спроби колективізувати адво¬катуру не привели до успіху.
1.7. Адвокатура України у 1931—1939 pp. Форми діяль¬
ності адвокатів, правове та фінансове становище
об'єднань адвокатів, оплата праці адвокатів, організація
контролю за діяльністю адвокатів та дисциплінарна
відповідальність адвокатів.
Наприкінці 1934 р. було підготовлено проект нового закону про адвокатуру (який так і не було прийнято), в якому поряд із колективною формою організації корпорації дозволялася приватна практика (проект було опубліковано в журналі «За соціалістичну законність» (1935 p., № 1).
22 грудня 1938 р. Народний комісаріат юстиції СРСР видав директиву «Про роботу колегій захисників», яка ознаменувала, на думку низки вчених, початок кампанії з остаточної трансформації адвокатури на суто радянську установу, повністю підпорядковану інтересам держави.
1.8. Нормативно-правові акти, які регулювали діяльність
адвокатури у 1939—1962 pp. Правове становище колегій
адвокатів та організація діяльності юридичних консуль¬
тацій. Оплата праці адвокатів. Нормативні акти, які
передбачали і регулювали питання оплати праці. Дисцип¬
лінарна відповідальність адвокатів та порядок оскарження
дисциплінарних стягнень.
Нове Положення про адвокатуру 1939 р. було моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в державних
16
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
установах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило їх обирати між ро- ботою в державному секторі та адвокатською діяльністю.
Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Народному комісаріату юстиції СРСР, республіканським Наркоматам юстиції й регіональним управлінням Нарком'юсту. Поряд із виконанням наглядових функцій й ролі останньої інстанції під час вирішення питань, пов'язаних з професійною дисципліною, ці органи періодично видавали обов'язкові до вико¬нання колегіями адвокатів директиви.
У період війни чисельний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %). У цей час перед адвокатурою стояло важливе завдання — надан¬ня юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їх сімей та інвалідам.
Загалом адвокатура залишалася залежним від держави утворенням.
У 50-х роках XX ст. стала змінюватися позиція законодавця щодо законів, які регламентували права адвокатів. Було прийнято низку заходів, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Такі зміни пояснювалися загальною зміною політичної ситуації в країні, яка була пов'язана з приходом до влади М. С Хрущова.
У період з 1960 р. по 1962 р. союзні республіки, у тому числі Україна, прийня¬ли нові Положення про адвокатуру, які все ж таки не дозволяли займатися при¬ватною адвокатською практикою.
1.9. Правове становище адвокатури України у 1962—1980 pp. Законодавчі та нормативні акти, що регу-лювали діяльність адвокатури у цей період. Керівні органи колегій адвокатів та їх повноваження. Прийом та виклю¬чення із колегій адвокатів.
У 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено Положен¬ня про адвокатуру в УРСР. Відповідно до ст. 1 цього нормативного акта, адвока¬тура республіки ототожнювалася з колегією адвокатів — формою професійного об'єднання. Визначення поняття «адвокатура» в Указі не надавалося. Колегія адвокатів визначалася як добровільне об'єднання осіб, які займаються адвокатсь¬кою діяльністю. У Положенні йшлося про зміст адвокатської таємниці (ст. 31 (б), ст. 32): «Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли він уданій справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя у зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі», «адвокат не може бути допита¬ний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконан¬ням обов'язків захисника в даній справі».
У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову «Про покращення правової роботи у народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження у правовому обслуговуванні підприємств,
