проведення поліцією додаткових до¬питів осіб, які до суду перебувають в тюрмі. Комітет вважає, що з погляду попе¬редження жорстокостей краще, щоби такі допити проводилися не в поліції, а у відповідному тюремному закладі. Передання осіб, які до суду перебувають у тюрмі, під варту поліції для подальших допитів має запитуватися і дозволятися лише тоді, коли є безумовно необхідним.
Перебування під вартою у поліції триває (чи, принаймні, має тривати) довояі недовго. Утім, умови утримання в поліцейських камерах мають відповідати пев¬ним основним вимогам.
Всі поліцейські камери повинні бути чистими і мати належний розмір — з ог¬ляду на кількість осіб, які можуть там перебувати — а також відповідне освітлен¬ня (достатнє для читання у час, що не відводиться для сну) і вентиляцію. Бажано, щоб камери мали природне освітлення. Окрім цього, вони повинні бути облад¬нані засобами для відпочинку (наприклад, закріпленим стільцем або закріпле¬ною лавкою); особи, які мають провести ніч в місці тримання, мають бути забез¬печені чистими матрацом та ковдрами.
Особам, яких тримають під вартою в поліції, слід дозволяти справляти при¬родні потреби в час, коли вони того забажають, у чистих і пристойних умовах; їм також слід надавати відповідну можливість для умивання. Ці особи повинні бути забезпечені питною водою і, у відведений для цього час, харчуванням, включаю¬чи, як мінімум один раз на день, повноцінне харчування (щось більш суттєве, ніж бутерброд). Особам, яких тримають під вартою 24 години або довше, треба, якщо це можливо, щодня пропонувати прогулянки на свіжому повітрі.
Представники Комітету під час інспекцій бачили багато місць перебування за¬триманих, які не відповідають зазначеним мінімальним стандартам. Такий стан справ особливо шкодить тим, хто потім, після кількох днів перебування, без на¬лежних харчів та відпочинку, в неприйнятно облаштованих камерах, брудними й неохайними постають перед суддею.
Обов'язки поліції з догляду за особами, які перебувають у неї під вартою, включають гарантування безпеки і особистої недоторканності затриманих. Отже, належний моніторинг місць утримання є невід'ємною складовою зазначених обов'язків. Необхідно вдатися до заходів, які в будь-який час уможливлювати¬муть контакт затриманих із персоналом місця утримання.
У деяких випадках інспектори Комітету натрапляли на камери, які були роз¬ташовані далеко від кабінетів чи приміщень, де зазвичай присутні працівники поліції, і які не мали ніяких засобів (як, наприклад, системи виклику) для при¬вернення уваги поліцейських. За таких обставин значно зростає небезпека не¬своєчасного втручання в усілякі можливі інциденти (насильство серед затрима¬них, спроби самогубства, пожежі тощо).
Комітет вже висловлював свої занепокоєння щодо поширеної в деяких країнах практики, коли в поліцейській структурі кожний оперативний відділ (з боротьби з незаконним обігом наркотиків, боротьби з тероризмом, боротьби з організованою злочинністю і т. д.) має власне місце для утримання взятих під вар¬ту осіб, в якому працюють співробітники цього ж відділу. Комітет вважає, шо
- 128
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
подібна система має поступитися місцем практиці централізованого утримання взятих під варту, і що в місці утримання мають працювати співробітники, які от¬римали відповідну спеціальну підготовку. Така система неодмінно призведе до кращих результатів у запобіганні катуванням. Більше того, звільнення окремих оперативних відділів від обов'язків щодо утримання позбавлених волі може дати чималі переваги з погляду управління і забезпечення правоохоронної діяльності. Насамкінець, важливу роль у запобіганні жорстокому поводженню поліції із затриманими особами і, в цілому, в забезпеченні задовільних умов утримання під вартою може зіграти інспектування поліцейських закладів незалежним повно¬важним органом. Ефективність здійснюваних таким органом інспекцій суттєво зросте, якщо вони будуть як регулярними, так і несподіваними, а представники інспекційного органу матимуть змогу розпитувати затриманих віч-на-віч. Більше того, інспекційний орган має досліджувати всі аспекти утримання під вартою: протоколювання фактів затримання, надання затриманим інформації про їхні права, фактичне здійснення цих прав, додержання правил щодо проведення до¬питів осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, і матеріальні умови утримання.
3.5. Заборона рабства та примусової праці.
Стаття 4 Європейської конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод встановлює заборону рабства та примусової праці. Згідно з ч. 1 ст. 4 ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані. Частина 2 передбачає, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. Відповідно до ч. З для цілей цієї статті значення терміна «примусова чи обов'яз¬кова праця» не поширюється на:
a) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою, призначеного згідно з положеннями ст. 5 Конвенції, або під час умовно¬го звільнення з-під варти;
b) будь-яку службу військового характеру або — у випадку, коли особа відмов-ляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова виз¬нається, — службу, яка має виконуватися замість обов'язкової військової служби;
c) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства;
d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайні громадянські обов'язки.
У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов'язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий ха¬рактер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як до¬повнення до інших обов'язків, у тому числі й громадських.
Комісія та Суд розглянули кілька справ за заявами, в яких піднімалося питан¬ня стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в п. 1 ст. 4. Більшість скарг були подані особами, які перебували в ув'язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту (а) в п. З ст. 4).
У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було переда¬но під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки мали тимчасовий характер, а й здійснювалися під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не
129
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти про рабст¬во чи підневільний стан.
У справі W, X, YiZпроти Сполученого Королівства (заяви № № 3435-3438/67) четверо юнаків у віці 15—16 років зобов'язалися відслужити у військово-морсько¬му флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, але всім було відмовлено. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати її умови було підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Визнаючи заяву неприйнятною. Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із п. 2 ст. 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до п. 1 ст. 4. Вона та¬кож зауважила, що держава одержала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажа¬ли служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак був зобов'язаний відслу¬жити цей дев'ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл поз-бавляє працю або службу примусового характеру.
Предметом розгляду були також справи, пов'язані з положеннями п. 2 ст. 4, де забороняється примусова чи обов'язкова праця, та п. З ст. 4, де визначено чотири винятки з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов'язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого була подана заява, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлося про вибір між проходженням служби в пожежній бригаді і виплатою компенсаційного відшкодування замість проходження такої служби {Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)).
Не розробляючи власного визначення терміна «примусова чи обов'язкова праця», Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних кон¬венціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюс-сель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов'язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням п. 2 ст. 4. Суд почав розгляд справи з циту¬вання ст. 2 Конвенції № 29 МОП, де примусова праця визначається як «праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не зби¬ралася виконувати добровільно». Не знайшовши порушення п. 2 ст. 4, Суд відзна¬чив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов'язків адвоката, сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту (с) п. З ст. 6, а й становить собою «звичайні громадянські обов'язки» згідно підпункту (d) п. З ст. 4.
Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов'язання, згідно з яким вони повинні були надавати послу¬ги конкретного характеру або в конкретній місцевості, порушували п. 2 ст. 4 Кон¬венції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представ¬ників правничої професії. У справі Іверсена (заява № 1468/62) вже норвезький дантист стверджував, що порушенням п. 2 ст. 4 було примушування його обслу-говувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як зазнали поразки усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитися у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов'язок може бути виправдане на підставі положень підпункту (с) п. З ст. 4, а саме: «надзвичайної
130
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства». Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку об¬рав собі заявник.
Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту (Ь) п. З ст. 4, і це виключило з поняття «примусова або обов'язкова пра¬ця» альтернативну службу, проходження якої є обов'язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов'язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж звільняти від альтернативної служби осіб, які відмовилися від військової служби на підставі переконань.
Ще одним суб'єктом міжнародно-правового регулювання праці є спеціалізо¬ваний орган ООН — Міжнародна організація праці (МОП). МОП була заснована урядами низки країн згідно з рішенням Паризької конференції 11 квітня 1919 р. з метою міжнародного співробітництва для усунення соціальної несправедли¬вості шляхом поліпшення умов праці. На сьогодні членами МОП є 174 держави. Україна є членом МОП з 1954 р. Головним принципом роботи МОП є трипар- тизм, який означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва — від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делега¬тами: двома — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно і складається з делегатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генеральної конференції входить прийняття міжнародних
Перебування під вартою у поліції триває (чи, принаймні, має тривати) довояі недовго. Утім, умови утримання в поліцейських камерах мають відповідати пев¬ним основним вимогам.
Всі поліцейські камери повинні бути чистими і мати належний розмір — з ог¬ляду на кількість осіб, які можуть там перебувати — а також відповідне освітлен¬ня (достатнє для читання у час, що не відводиться для сну) і вентиляцію. Бажано, щоб камери мали природне освітлення. Окрім цього, вони повинні бути облад¬нані засобами для відпочинку (наприклад, закріпленим стільцем або закріпле¬ною лавкою); особи, які мають провести ніч в місці тримання, мають бути забез¬печені чистими матрацом та ковдрами.
Особам, яких тримають під вартою в поліції, слід дозволяти справляти при¬родні потреби в час, коли вони того забажають, у чистих і пристойних умовах; їм також слід надавати відповідну можливість для умивання. Ці особи повинні бути забезпечені питною водою і, у відведений для цього час, харчуванням, включаю¬чи, як мінімум один раз на день, повноцінне харчування (щось більш суттєве, ніж бутерброд). Особам, яких тримають під вартою 24 години або довше, треба, якщо це можливо, щодня пропонувати прогулянки на свіжому повітрі.
Представники Комітету під час інспекцій бачили багато місць перебування за¬триманих, які не відповідають зазначеним мінімальним стандартам. Такий стан справ особливо шкодить тим, хто потім, після кількох днів перебування, без на¬лежних харчів та відпочинку, в неприйнятно облаштованих камерах, брудними й неохайними постають перед суддею.
Обов'язки поліції з догляду за особами, які перебувають у неї під вартою, включають гарантування безпеки і особистої недоторканності затриманих. Отже, належний моніторинг місць утримання є невід'ємною складовою зазначених обов'язків. Необхідно вдатися до заходів, які в будь-який час уможливлювати¬муть контакт затриманих із персоналом місця утримання.
У деяких випадках інспектори Комітету натрапляли на камери, які були роз¬ташовані далеко від кабінетів чи приміщень, де зазвичай присутні працівники поліції, і які не мали ніяких засобів (як, наприклад, системи виклику) для при¬вернення уваги поліцейських. За таких обставин значно зростає небезпека не¬своєчасного втручання в усілякі можливі інциденти (насильство серед затрима¬них, спроби самогубства, пожежі тощо).
Комітет вже висловлював свої занепокоєння щодо поширеної в деяких країнах практики, коли в поліцейській структурі кожний оперативний відділ (з боротьби з незаконним обігом наркотиків, боротьби з тероризмом, боротьби з організованою злочинністю і т. д.) має власне місце для утримання взятих під вар¬ту осіб, в якому працюють співробітники цього ж відділу. Комітет вважає, шо
- 128
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
подібна система має поступитися місцем практиці централізованого утримання взятих під варту, і що в місці утримання мають працювати співробітники, які от¬римали відповідну спеціальну підготовку. Така система неодмінно призведе до кращих результатів у запобіганні катуванням. Більше того, звільнення окремих оперативних відділів від обов'язків щодо утримання позбавлених волі може дати чималі переваги з погляду управління і забезпечення правоохоронної діяльності. Насамкінець, важливу роль у запобіганні жорстокому поводженню поліції із затриманими особами і, в цілому, в забезпеченні задовільних умов утримання під вартою може зіграти інспектування поліцейських закладів незалежним повно¬важним органом. Ефективність здійснюваних таким органом інспекцій суттєво зросте, якщо вони будуть як регулярними, так і несподіваними, а представники інспекційного органу матимуть змогу розпитувати затриманих віч-на-віч. Більше того, інспекційний орган має досліджувати всі аспекти утримання під вартою: протоколювання фактів затримання, надання затриманим інформації про їхні права, фактичне здійснення цих прав, додержання правил щодо проведення до¬питів осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, і матеріальні умови утримання.
3.5. Заборона рабства та примусової праці.
Стаття 4 Європейської конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод встановлює заборону рабства та примусової праці. Згідно з ч. 1 ст. 4 ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані. Частина 2 передбачає, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. Відповідно до ч. З для цілей цієї статті значення терміна «примусова чи обов'яз¬кова праця» не поширюється на:
a) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою, призначеного згідно з положеннями ст. 5 Конвенції, або під час умовно¬го звільнення з-під варти;
b) будь-яку службу військового характеру або — у випадку, коли особа відмов-ляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова виз¬нається, — службу, яка має виконуватися замість обов'язкової військової служби;
c) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства;
d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайні громадянські обов'язки.
У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов'язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий ха¬рактер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як до¬повнення до інших обов'язків, у тому числі й громадських.
Комісія та Суд розглянули кілька справ за заявами, в яких піднімалося питан¬ня стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в п. 1 ст. 4. Більшість скарг були подані особами, які перебували в ув'язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту (а) в п. З ст. 4).
У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було переда¬но під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки мали тимчасовий характер, а й здійснювалися під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не
129
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти про рабст¬во чи підневільний стан.
У справі W, X, YiZпроти Сполученого Королівства (заяви № № 3435-3438/67) четверо юнаків у віці 15—16 років зобов'язалися відслужити у військово-морсько¬му флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, але всім було відмовлено. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати її умови було підневільним станом згідно з п. 1 ст. 4. Визнаючи заяву неприйнятною. Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із п. 2 ст. 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до п. 1 ст. 4. Вона та¬кож зауважила, що держава одержала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажа¬ли служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак був зобов'язаний відслу¬жити цей дев'ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл поз-бавляє працю або службу примусового характеру.
Предметом розгляду були також справи, пов'язані з положеннями п. 2 ст. 4, де забороняється примусова чи обов'язкова праця, та п. З ст. 4, де визначено чотири винятки з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов'язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого була подана заява, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлося про вибір між проходженням служби в пожежній бригаді і виплатою компенсаційного відшкодування замість проходження такої служби {Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)).
Не розробляючи власного визначення терміна «примусова чи обов'язкова праця», Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних кон¬венціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюс-сель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов'язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням п. 2 ст. 4. Суд почав розгляд справи з циту¬вання ст. 2 Конвенції № 29 МОП, де примусова праця визначається як «праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не зби¬ралася виконувати добровільно». Не знайшовши порушення п. 2 ст. 4, Суд відзна¬чив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов'язків адвоката, сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту (с) п. З ст. 6, а й становить собою «звичайні громадянські обов'язки» згідно підпункту (d) п. З ст. 4.
Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов'язання, згідно з яким вони повинні були надавати послу¬ги конкретного характеру або в конкретній місцевості, порушували п. 2 ст. 4 Кон¬венції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представ¬ників правничої професії. У справі Іверсена (заява № 1468/62) вже норвезький дантист стверджував, що порушенням п. 2 ст. 4 було примушування його обслу-говувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як зазнали поразки усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитися у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов'язок може бути виправдане на підставі положень підпункту (с) п. З ст. 4, а саме: «надзвичайної
130
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства». Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку об¬рав собі заявник.
Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту (Ь) п. З ст. 4, і це виключило з поняття «примусова або обов'язкова пра¬ця» альтернативну службу, проходження якої є обов'язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов'язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж звільняти від альтернативної служби осіб, які відмовилися від військової служби на підставі переконань.
Ще одним суб'єктом міжнародно-правового регулювання праці є спеціалізо¬ваний орган ООН — Міжнародна організація праці (МОП). МОП була заснована урядами низки країн згідно з рішенням Паризької конференції 11 квітня 1919 р. з метою міжнародного співробітництва для усунення соціальної несправедли¬вості шляхом поліпшення умов праці. На сьогодні членами МОП є 174 держави. Україна є членом МОП з 1954 р. Головним принципом роботи МОП є трипар- тизм, який означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва — від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делега¬тами: двома — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно і складається з делегатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генеральної конференції входить прийняття міжнародних
