Польщі, певний розвиток освіти, науки і мистецтва, оди Державіна, поеми Хераскова, комедії Фонвізіна і самої Катерини. «Але в даний час, коли Росія вступає в новий період існування, і для катерининської епохи настала вже історія… Тепер же потрібні не дифірамби, не беззвітне захвалювання, а неупереджений і спокійний перегляд фактів тих часів у всій їхній повноті». Малась на увазі передусім публікація матеріалів, які правдиво розкривали подробиці двірського перевороту та сходження Катерини на престол; об’єктивно характеризували тодішнє становище народу і держави, розкривали дворянське чванство, жорстокість і хамство поміщиків і т. ін. Частину цих матеріалів з різних джерел наводив і Добролюбов.
Не відставали від похвал і зарубіжні автори.
О. Пушкін був знайомий із тими дифірамбами й не погоджувався з ними. У своїх замітках про XVIII століття він зауважував, що історія оцінить вплив царювання Катерини на мораль, розкриє жорстокість її деспотизму під личиною лагідності й толерантності, покаже народ, пригноблений намісниками, казну, розкрадену коханцями, а також важливі помилки її у політичній економії, убогість у законодавстві, огидне фіглярство у стосунках із філософами — «тоді голос обдуреного Вольтера не позбавить її славної пам’яті від прокляття Росії!». Додамо: і України, й Білорусії, і Прибалтики, й інших земель імперії.
Розігруючи ролі «освіченої» монархині, покровительки науки і мистецтва, Катерина II зуміла навіть запросити до мандрівки в Росію із Женеви письменника, філософа-просвітителя, ідеолога енциклопедистів Дені Дідро. Французький філософ у численних розмовах із царицею схиляв її до звільнення селян від рабської кріпосницької залежності, закликав до реформ і демократизації народної освіти, розвитку в Росії «третього стану» й промисловості, висловлював віру у велике майбутнє країни та її «молодої нації», що знайшло своє відображення в його «Філософських, історичних та інших записках» і в «Зауваженнях на «Наказ» її імператорської величності депутатам Комісії для укладання законів». Катерина II на словах погоджувалася з Дідро, матеріально підтримувала його, за життя закупила його рукописи і бібліотеку, заплативши за них 15 000 ліврів, або 21 000 карбованців (фаворитам і коханцям за одну ніч платила тисячами), яку після смерті просвітителя у 1784 році перевезла до Петербурга, а також умовно призначила його бібліотекарем з платнею 1000 ліврів на рік.
Кілька слів про той «Наказ» Катерини, що вона його зліпила у вигляді інструкції для складання Комісією проекту нового Уложення. Ця Комісія як виборний орган від усіх станів і установ, крім кріпосних селян, була утворена наприкінці 1766 року. Вибори депутатів од
Лівобережної України проходили у 14 містах, до яких додали ще Київ із Правобережжя та Запорозьку Січ, усі інші — понад 115 міст і містечок — мали право тільки письмово подавати свої пропозиції та вимоги тодішньому генерал-губернаторові П. Румянцеву, який очолював другу Малоросійську колегію та здійснював суворий нагляд за «порядком» виборів депутатів. Від міщан їх було обрано 10, від козаків з старшиною — 9, від шляхти — 7, від Малоросійської колегії — 1 і жодного депутата від покріпаченого селянства. Депутати України склали «Прошение малороссийских депутатов во время составления Уложения» (1768).
Найгостріша дискусія розгорнулася навколо «Проекту прав благородних» — дворянства, генеральної і козацької старшини, що прагнули володіти землями і кріпаками. Тільки деякі українські депутати — підполковник пікінерів Я. Козельський, вихованець Києво- Могилянської академії М. Мотоніс, депутат козаків Лубенського полку М. Тимофіїв, депутат від міщан Охтирки Дзюбин виступили на захист простого народу, рішуче протестували проти іменування селян «підлими» та проти захоплення їхніх земель поміщиками, старшиною і взагалі проти існування кріпосного права. Козацький депутат В. Алейников на засіданні Комісії з гідністю заявив: «Хоч пани депутати й говорять, що козацьким військовим отаманам і полковим командирам без селян бути негоже, але це вони роблять даремно, бо ми бачимо цілу Європу, яка в кріпосних селянах ніякої потреби не має, і чи не більше буде ганьби усім панам депутатам і всій нашій державі перед іншими європейськими країнами, коли після закінчення цієї високославної комісії буде узаконено купувати й продавати кріпака як худобу».
Що ж до «Наказу» Катерини II, писаного нею 1767 року французькою мовою, перекладеного і надрукованого спочатку російською, а потім й іншими мовами для вузького кола депутатів, то його кваліфікують як компіляцію. Сучасники одразу помітили, що монархиня основні думки списала з праць французького філософа-просвітите-ля Шарля Луї Монтеск’є «Про дух законів» та італійського теоретика держави і права Чезаре Беккарія «Про злочини і покарання», котра тоді була перекладена французькою мовою абатом Морле; використала вона також праці й інших зарубіжних авторів.
Але біда не стільки в тому, що «Наказ» був плагіатом, скільки в тому, що запозичені прогресивні ідеї просвітителів, зокрема Вольтера, так і лишилися на папері, бо тих, хто наважувався критикувати абсолютистську монархію й кріпосне право, «освічена імператриця» піддавала нещадному гонінню. Комісія, ознайомлена із «Наказом», так і не виробила скільки-небудь важливих проектів серйозних реформ у Російській імперії і була розпущена Катериною II під приводом початку російсько-турецької війни.
Тепер щодо листування Катерини II з «фернейським філософом» Вольтером. Зарубіжні й вітчизняні текстологи давно довели, що цариця жодного листа власноручно до філософа не написала. Авторами їх могли бути учень і приятель Вольтера, наближений до двору Катерини граф Андрій Шувалов, який поділяв погляди свого вчителя, та особистий секретар монархині Храповицький, котрий писав за неї
