спекалася їх. Особливо страхалася цариця нахабного і свавільного Григорія Орлова, що верховодив у сімейному колі «жеребців» на правах першого фаворита-коханця. Вона відкупилася від нього, призначивши 150 000 карбованців на щорічне утримання, 100 000 карбованців на купівлю будинку, 10 000 селянських душ за Чесьменську битву, в якій він не брав участі. Крім того, подарувала в Москві (щоб не приїздив до Петербур-га) умебльований будинок, два дорогі сервізи з чистого срібла та багато іншого.
Автори романів, розвідок, статей і памфлетів доводили, що «пригода» в інтимному житті Катерини II почалася після опали Орлова. Француз Лаво, наприклад, висловлював версію, що в Росії велика княгиня пізнала принаду сексу та віддавалась ледь не першому зустрічному ще до Орлова в будинку якоїсь княгині Д. (натяк на К. Дашкову), де зальотники не знали, з ким мають справу. Салтиков уступав її італійському скоморохові Далоліо, а той влаштовував зустрічі з іншими в будинку директора придворного театру Єлагіна. В. Більбасов і К. Велишевсь-кий заперечують такі версії.
Натомість твердять: з появою у 1772–1774 роках в алькові Васильчикова її утробою оволоділа груба і безсоромна хтивість, яку далі провокував Потьомкін; з 1774 року Катерина II стала розділяти свою монаршу владу і ліжко з випадковими коханцями.
«Дешперація» Катерини II з «князем тьми» Потьомкіним
Окреме й неоднозначне місце серед фаворитів Катерини II займають визначні державні й військові діячі Російської імперії генерал-фельдмаршали Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1725–1796) та Григорій Олександрович Потьомкін (1739–1791), діяльність яких так чи інакше пов’язана з долею багатостраждальної України, якій вони завдали чимало болючих ран аж до скасування української вольниці — Запорозької Січі. Якщо перший був просто фаворитом, то другий, котрого називали «однооким Голіафом», «князем тьми», був найпомітнішим і наймогутнішим фаворитом-коханцем.
Графа П. Румянцева Катерина II поставила, як мовилося, в 1764 році на чолі відновленої другої Малоросійської колегії й призначила генерал-губернатором «Малоросії».
Досить запопадливо генерал-губернатор впроваджував у життя «Жалувану грамоту дворянству», що її Катерина II видала 1785 року для урівняння генеральної і козацької старшини з російським дворянством, — своєрідну «пільгу» за знищення Запорозької Січі.
Як військович діяч П. Румянцев особливо відзначився в Семилітній війні (1756–1763 pp.) держав «Священної
Римської імперії» та Росії проти Пруссії, а потім і в російсько-турецькій війні 1763–1774 років. Армія під його командуванням розгромила турків біля молдавського містечка Ряба Могила, на річках Ларзі й Кагулі, змусивши тим самим Туреччину припинити тоді війну та підписати вигідний для Росії Кучук-Кайнарджійський мир. У переговорах з турками брали участь і дипломати-українці О. Безбородько та П. Завадовський, які служили у військовій канцелярії головнокомандуючого. Під началом Румянцева у складі російської армії воювали Київський, Ніжинський, Чернігівський та Чугуївський козацькі полки, що їх царизм то вигідно для себе використовував, то розпускав.
За військові успіхи за Дунаєм Катерина II надала Румянцеву чин генерал-фельдмаршала та почесний додаток до прізвища — Задунайський.
Щодо дипломатичного таланту, то графа Румянцева-Задунайського можна поставити поряд хіба що з іншим генерал- фельдмаршалом, головнокомандуючим російською армією в російсько-турецькій війні 1787–1792 років Г. Потьомкіним.
Цей, як його називали, «кривий і косоокий циклоп» на бажання Катерини II надовго зайняв місце в її апартаментах.
В історичній та художній літературі інтимні стосунки Катерини II з Потьомкіним явно ідеалізуються. Автори намагалися та й тепер намагаються показати їх як велику, справжню любов.
Все те, м’яко кажучи, неправда. Опубліковані в дожовтневі часи багатотомні «Сочинения императрицы Екатерины II на основании подлинных рукописей», серед яких 128 листів і записок її до Потьомкіна, у тому числі її «чистосердечна сповідь» на «ревниві» закиди коханця, свідчать про оголений цинізм обох.
Між собою перелюбникам не було потреби маскуватися. Тридцятип’ятилітній Потьомкін дорікав у 1774 році сорокап’ятилітній Катерині, що вона до нього мала принаймні 15 «попередників» у своєму алькові. Вінценосна кокетка виправдовувалася, що їх було менше. Серед них виділяла Понятовського з очима « отменной красоты», який був їй « любезен и любим от 1755 до 1761» року і після якого вона «
