вони і військовий архів, розігнали запорожців.
Взагалі, оцінка діяльності царських генералів, як і українських гетьманів та козацьких ватажків, не була в народних піснях та переказах однозначною: одних непомірно хвалили, інших всіляко ганьбили залежно від конкретних дій. Згодом А. Кашенко, як і Д. Яворнипький, на основі фольклорних документів з великим пієтетом розповідали про П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, кошового отамана І. Сірка.
Натомість про І. Виговського, І. Брюховецького, І. Самойловича, якого П. Дорошенко іменував «Сарданапалом», що «гетьманувати любив, а з пуховиків не вилазив», відгукувалися негативно; часто дорікали І. Мазепі й навіть П. Калнишевському за їх крутійство і вірнопідданість то Росії, то Польщі і Туреччині, а головне — за панське єство, користолюбство, загарбання козацьких земель, маєтків і скарбів, покріпачення українських селян, що було найстрашнішим. Про Мазепу, посилаючись на М. Костомарова, Кащенко занотував, що обрання його гетьманом було «непорядним» і не «вільними голосами», що Мазепа не уславився між козаками ні як вояка, ні як «добрий товариш», хіба що був дуже заможний і лукавий і, як згодом хвалився царю Петрові І, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голіцину 11 000 карбованців та інші подарунки, і той умовив козацьку старшину обрати Мазепу гетьманом, про що деякі історики умовчують. Здебільшого вороже ставилися запорожці і до І. Виговського та навіть ре завжди були вдоволені і діями П. Калнишевського, погрожували його вбити.
Як відомо, П. Калнишевському не допомогли ні покірність, ні царські медалі та ордени, ні хліб-сіль: з волі «матінки» Катерини II і за наказом Г. Потьомкіна його ув’язнили та кинули у підземелля злозвісного Соловецького монастиря, де він промучився тридцять років; там він і помер. На ноги настінні листи цариці повернути волю, козацькі землі та відновити Січ у її «прежніх границях», як про це твердиться в народній пісні, цариця відповіла:
Подібне вона говорила і запорозьким делегаціям, які з петиціями приходили до неї з «волами та кіньми», а назад поверталися пограбовані. До неї ішли в «червоних чоботях», а од неї босі-голі,— співалося в піснях «Наорали, ой да насіяли, та нікому жати», «Насіяли, наорали», «Ой з-за гори, з-за лиману…» Тому й зривався гіркий зойк:
Адже ще не так давно «вража баба», «гетьман Нечоса» та інші підлещувалися до них, посилаючи на вірну смерть з турецькими бусурманами. Занапастила «вража німка» не лише «славне військо запорозьке», а й всю Україну понад Дніпром аж до Чорного моря:
Коли козацька вольниця вщент була розгромлена і її військова сила вже не складала царизму небезпеки, тоді Катерина IIзаднім числом — 3 серпня 1775 р. — оповістила імперії маніфест, в якому з неприхованою радістю деспота
