втаємничили у змову». Однак втаємничили, і він, як мовилося, взяв участь зі своїм полком у перевороті, хоч чимало багатства, чинів і орденів мав од попередників Катерини II та був приятелем її чоловіка Петра III.
Чим пояснити, що людина з низів, із козацького роду за дуже короткий відтинок часу стає всесильним кріпосником, владарем поневолених земляків, тих, із ким ділила шматок хліба і кухоль води? Хто вони, Розумовські та всі їм подібні: феномени чи банальність, закономірність моралі феодального суспільства чи випадковість, національна чи загальнолюдська особливість і причинність? Адже із низів були тоді й такі непересічні особистості, як Ломоносов і Сковорода!?
Фаворитизм і Катерина II
В історії абсолютистських монархій вельми делікатне місце займає фаворитизм, коли фавор і фаворити невідступно супроводжували імператорів та імператриць. «Фавор» — від латинського «прихильність» і означає заступництво або протекцію впливової особи. Звідси «фаворит» — особа, яка користується особливою прихильністю правителів, отримує від них різні привілеї і багатства, водночас впливаючи на їхні погляди, вчинки й взагалі поведінку. Міг бути як жіночий, так і чоловічий фаворитизм. Він часто віддавав урядові справи до рук людей мізерних, які в один день перетворювались на генералів, фельдмаршалів, князів, міністрів.
Фаворитів мали королева Англії Марія Тюдор (1516–1558), шотландська королева Марія Стюарт (1542–1587), королева Угорщини і Чехії, а потім імператриця «Священної Римської імперії» Марія Терезія (1717–1780), французька королева Марія Антуанетта (1755–1793). За часів короля Франції Людовика XIV (1638–1715) з династії Бурбонів до 1651 року країною правила мати Анна Австрійська, а фактичним правителем до 1661 року був кардинал Франції А. Мазаріні, який проводив політику абсолютизму. Перед тим у 1624–1642 роках фактичним правителем Франції був відомий ідеолог абсолютизму й не менш відомий кардинал Арман Рішельє, що уславився боротьбою проти Габсбургів, придушенням заколотів і повстань селян і міщан, удосконаленням державного апарату й королівських урядовців. А при Людовикові XV (1710–1774) регентом-фаворитом був герцог Філіпп Орлеанський, потім країною правили герцог Бурбон і кардинал Флері, а також фаворитки — маркіза Помпадур та графиня Дюбаррі з їх дикими витівками.
Фаворитами Катерини І були згадувані О. Меншиков та брат коханки Петра І Віллі Монс. Про інтимні зв’язки Катерини І ще за життя Петра І з розпутником В. Монсом майже не згадувалося. Цей німецький любасник неграмотної цариці не ловив гав, коли її чоловік Петро І воював, багато років порушував укази, був прибічником усякої неправди, збирачем презентів від вельмож, що роїлися побіля трону.
Автор книжки «Царица Екатерина Алексеевна» (1884) М. Семчинський, переповівши історію життя колишньої Марти Скавронської, відзначав, що Віллі Монс був першим за часом «нумером» у довгій фаланзі фаворитів-коханців, що появилися в Російській історії XVIII ст. Для них нічого святого не існувало, крім свавілля, спрямованого на досягнення користолюбних цілей; для них не існували закони й укази, не існувала правда, не було в них і вітчизни в чужому краї.
Скільки награбастав той Монс у цариці, важко сказати, як і скільки кріпацьких душ занапастив.
Як мовилося, за біронівщини фаворитами Анни Іоаннівни і Анни Леопольдівни також були німецькі дворяни Бірон, Остерман, Мініх, Шембер, Менгде та дрібніші акули, які оббирали Росію, простягували руки до України, Білорусії й інших місцевостей. Заледве вивчивши російську мову, вони добре вивчили багатства в чужій для них країні, проводячи політику феодально-кріпосницького закабаления трудового населення. їх пруссацько-бюргерське свавілля і бундючність занадто дорого обійшлися нашій вітчизні. Правда, багато з них були засуджені і вислані в далекі країни. З воцарінням Катерини II вони поверталися із заслання, знову діставали колишні дармові винагороди або втікали з Росії.
Були свої фаворити і у Єлизавети Петрівни — генерал-ад’ютант П. Шувалов, канцлер О. Бестужев-Рюмін, обер-прокурор Я. Шаховський, брати Воронцови, які й правили державою, армією, внутрішньою і зовнішньою політикою, не забуваючи й про свою власну наживу за рахунок імперії. Саме вони домоглися указу про право поміщиків карати і виселяти непокірних селян до Сибіру, готували «Маніфест про вольності дворян».
У Катерини II сексуальних коханців було багато, й вона, аби нікого не скривдити, «поділила між ними Малоросію й закріпачила навічне) вільних людей» (О. Герцен). Імператриця царський двір перетворила не лише в штаб-квартиру освічених людей, про що так багато писалося та й нині пишеться, а й у штаб-квартиру і злакове пристанище всіляких фаворитів. Герцен та інші дожовтневі автори наголошували, що історію життя і царювання Катерини II при жінках не гречно чи зручно читати — настільки все те відразливе і гидке.
