Уперше петиція була опублікована аж у 1883 році. Про її характер свідчать хоч би такі основні пункти: «О вольностях малороссийских вообще», «О чинах малороссийской старшины против великороссийских», «О возвращении малороссийскому шляхетству взятых земель и имений», «О вольном избрании гетьмана», «О генеральной раде», «О вольностях малороссийских козаков», «О заплате долгов малороссийскому народу», «О вольностях мещан», «О деревнях и жаловании малороссийской старшине», «О непереходе с места на место и о невписывании в козаки малороссийских мужиков», «О учреждении университетов, гимназий и типографий». Професор А. Кістяківський, який розшукав і опублікував у «Киевскій старині» петицію Розумовського, вдало відзначив, що вона є яскравим документом прагнення апологетів гетьманщини, які дбали не так про інтереси народу, як про свої власні шляхетські «права» та «вольності», надані їм ще литовськими великими князями, польськими королями, а потім російськими царями Олексієм Михайловичем, Петром І, Анною і Єлизаветою.
Стосовно «вольностей» козаків, то тут наперед висувалися інтереси старшини, урівнювання до чинів у російській армії. В петиції не вимагалося якихось «особливих привілеїв» міщанам, щоправда, випрошувалося повернення деяким містам магдебурзького права та дозволу вільно торгувати українським купцям. Натякалося й на повернення «боргів», узятих, м’яко кажучи, командуванням російської армії під час її перебування на українських землях за російсько-турецької війни. Натомість наголошувалося на поверненні тих «боргів» або поборів привілейованим верствам — генеральній старшині, полковникам, бунчуковим, військовим і значковим товаришам, вищому білому й чорному духовенству.
Автори петиції випрошували в цариці суворої заборони «малороссийским мужикам» вільно переходити на землі іншого феодала та в слобідські полки, бо «помещики лишаются должных себе от мужиков доходов и работ», мовляв, панам тим наноситься «несказанная обида и разорение». Особливо ж уклінно випрошував гетьман із старшиною суворої заборони «всякого звання мужикам» записуватися в козаки, бо від того збідніє «благосостояние Малороссии» (?!) та зубожіє шляхетство. Так куцо розуміли «вольності» України автори петиції.
Правда, заслуговувала на увагу пропозиція про створення на Україні, на взірець європейських, двох університетів: один на базі Києво-Могилянської академії, другий у тодішній гетьманській резиденції в Батурині, а також гімназій у трьох містах, друкарні для публікації церковних і світських книжок, «не противных вере и самодержавию».
Однак навіть таку вимогу (чи прохання?) про відновлення давніх прав «Малоросії» генеральна старшина, як мовилося, побоялася підписати. «Злий геній» К. Розумовського — його вихователь і постійний царський наглядач граф Теплов — спочатку спровокував написання петиції, а потім скористався нею для доносу Катерині II. Його «записка» називалася
На основі доносу Теплова Катерина II запропонувала Кирилові Розумовському відмовитися від гетьманства, і той подав прохання звільнити його від «столь опасной и тяжелой должности», що й було негайно санкціоновано. За покірливість цариця зберегла фаворитові довічну «гетьманську пенсію» в 60 000 карбованців, підтвердила чин генерал-фельдмаршала Російської імперії, а також довічне володіння маетностями — містами Батурин, Ямпіль, Гадяч із двома волостями, Почеп із повітом, Шестаківську волость та ще сотні сіл із 100 000 кріпаками.
Не протестувала всемірно проти скасування гетьманщини і генеральна та козацька старшина в надії на «рангові» маєтки та інші вигоди.
Одразу після такого «добровільного» зречення гетьманства Катерина II опублікувала 1764 року маніфест, в якому злорадісно повідомляла «подданный малорусский народ» про звільнення К. Розумовського від «тяжких» гетьманських обов’язків та про відновлення Малоросійської колегії для управління Лівобережною Україною. Президентом колегії і генерал-губернатором України призначався помітний царський сановник, військовий діяч генерал-фельдмаршал П. Румянцев, який мав на українських землях понад ЗО маєтків і тисячі кріпаків. Президент другої Малоросійської колегії почав ревно проводити царську колоніальну політику ліквідації автономії України, нищити український «сепаратизм», «коварство и своеволие хохлов», втілювати відкриту русифікацію, національне і соціальне гноблення «вверенного генерал-губернаторства».
Думається, що К. Розумовський особливо не побивався за своїм гетьманством — життя в Петербурзі його цілком влаштовувало, а багатство примножувалося за рахунок українських кріпаків. Його сучасниця — перша і єдина жінка директор Академії наук і президент Російської академії впродовж 1783–1796 pp. — княгиня Катерина Дашкова у «Записках» загалом об’єктивно відгукувалася про свого вельми пересічного попередника на академічній стезі: «Граф Розумовський любив свою вітчизну, наскільки йому це дозволяли його життя і лінощі… Він був надзвичайно багатий, мав усі чини й ордени, ненавидів будь-яку діяльність і здригнувся б від жаху, якби його
