Як водилося, напівосвічений співак почав обіймати високі посади і в 1756 році став фельдмаршалом Росії. Це дало йому можливість привласнити великі землеволодіння, десятки тисяч селян-кріпаків, у тому числі й своїх недавніх земляків на Україні, цілком можливо, товаришів та побратимів по зброї старого козака Григорія Розума, який рано помер, так і не діждавшися слави чи безслав’я своїх синів.
Отже, на догоду цариці бравий селюк стає графом, тож треба було спішно в мужицьку генеалогію влити бодай трохи «голубої крові», зробити Розума «благородним» за походженням, принаймні для непосвячених. За справу беруться офіційно-службові особи, ба навіть українські піїти, і серед них загалом відомий письменник та педагог, професор Києво-Могилянської академії Михайло Коза-чинський (1699–1755). Із нагоди іменин «графа» 17 березня 1745 року він написав трактат під назвою «Философія Аристотелева по умствованію перипатетиков изданная… Алексію Григоріевичу Розумовскому» у формі поширених тоді тез академії диспуту, що їх «ответствовал» кращий учень професора Козачинського студент-філософ Георгій Щербацький, який згодом і сам став професором Київської та Московської академій. Це був не стільки філософський трактат, скільки панегірик, написаний вперемішку — віршами і прозою «слов’янською», польською та латинською мовами, що обов’язково вивчалися в академії.
У трактаті тлумачилося благородство Розумовських, які нібито походили не з лемешівських хуторян, а з польсько-литовського шляхетського роду Гедимкновичів Романа Рожинського, нащадки якого «употребляемое ныне звание Розумовских получили». На таку вигадку поет В. Тредіаковський саркастично відгукувався, що він не міг читати се писання без «внутреннего смеха», а історик Києва В. Аскоченський дивувався винятковій винахідливості й умінню «сочинителя» з нічого зробити «щось».
Імператриця Єлизавета разом із «графом Розумовським», престолонаслідником, небожем Петром і його на той час ще нареченою Катериною — майбутніми Петром III та Катериною II — «ощасливили» Україну своїм відвідуванням, що обійшлося казні у величезну суму. Погожого літа 1744 року під приводом паломництва на богомілля та поклоніння «святим мощам» Києво-Печерської лаври й водночас для веселого проведення часу цариця забажала поїхати в «Малоросію». Наперед послані царські кур’єри наказували впорядковувати по тракту дорогу, ладнати мости, поштові станції, готувати на кожній із них коней для заміни, виселяти із сіл та міст хворих і прокажених, влаштовувати місця можливих ночівель та відпочинку для цариці й свити в складі близько 250 чоловік.
Після домовленості, що Єлизавета зупиниться на тимчасове помешкання в Києво-Печерській лаврі «з чудовим парком», на горбах понад Дніпром, де любив зупинятися її батько Петро І, тодішній генерал-губернатор «Малоросії» граф Леонтьев наказав адміністрації Лаври приготувати 343 пуди муки, 257 відер кислої капусти, 112 відер світло-сірої капусти, 133 відра шинкованої капусти, 105 відер буряків, 400 пудів сіна, понад тисячу всіляких свічок і факелів. Із Москви ж прислано було шість діжок англійського пива для «собственного употребления» государині…
До речі, тільки Лавра на упорядкування доріг, мостів і сіл у своїх володіннях, де мала проїздити «висока гостя», щоденно впродовж кількох місяців посилала понад тисячу монастирських кріпаків. Адміністрація Києво-Могилянсь-кої академії не відпустила частину студентів на канікули і наказала їм готувати «божественні в особах» театральні видовища, всілякі вертепи, репетирування хорового співу, прилюдних диспутів, уміння виголошувати «орації».
На кордоні України від Глухова аж до Києва для зустрічі імператриці по обидва боки шляху поставили козацькі полки, вершників яких одягнули в нові черкески, широкі штани, різнокольорові шапки. Перші полки, відсалютувавши цариці, за спинами сусідів мчали уперед
і знову вітали вінценосну, створюючи химерію масовості війська. Понад шляхом наказано було збиратися святково одягнутим «малоросам» і вітати свою «благодійницю» та «родичку» по козацькому синові Розуму.
Помпезне театралізоване видовисько влаштували для Єлизавети та її свити поблизу Києва. Зустрічати кортеж на лівий берег Дніпра вийшла вся київська знать, ченці Лаври, викладачі і студенти академії, міщани. Один із спудеїв, загримований під древньоруського князя Володимира — «святителя Русі», їхав назустріч у «божественному фаетоні», що його тягли два крилаті «пегаси» — спудеї. У промові оратор запрошував царицю до «стольного граду» — праматері «городів руських».
Перед в’їздом до Печерська 25 серпня 1744 року «батьки міста» збудували тріумфальну арку із зображенням ангела, який тримав у руках «хартію». Така символіка була не випадковою. Після привітальних промов київського митрополита Рафаїла Заборовського і білгородського митрополита Антонія, що поспішив приїхати сюди, «державній гості» вручили гарно надруковану в лаврській друкарні ямбічну оду «На тріумфальних кієво-печерських воротах до ангела, держащего хартію…», написану згаданим префектом Києво- Могилянської академії професором Михайлом Козачинським. Государиня просльозилася «радушным приемом своих верноподданных» і прорекла, що любить «народ сей благонравный и незлобивый». Тоді ще не вся Україна була покріпачена.
Впродовж кількох тижнів у Києві влаштовувалися для знаті гульбища, бали-маскаради, не стихали дзвони, лилося мед-вино на прийомах. Цариця мандрувала по чудових київських околицях, відвідала Києво-Китаївську «пустиню» та місця, де жив Андрій Боголюбський. Двічі побувала вона і в академії. До першого запланованого візиту 5 вересня 1744 року, що збігся з тезоіменитством
