– Бо це небезпечно й протизаконно. Крім того, Чехов – письменник, який заслуговує довіри.
– Але ж ідеться не про п'єсу, а про реальний світ.
Тамару примружив очі й не відривав погляду від Аомаме. Потім повільно сказав:
– Та хто це знає?
Розділ 2
(про Тенґо)
Нічого, крім душі, не маю
Тенґо поставив грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека на програвач і натиснув на кнопку автоматичної гри. Чиказьким симфонічним оркестром диригував Сейдзі Одзава. Хвилину програвач крутився зі швидкістю 33 обороти на хвилину, звукознімач повернувся досередини, а голка натрапила на борозенку платівки. Із динаміка після вступу мідних духових інструментів полилися яскраві звуки тимпана. Це була його найулюбленіша частина твору.
Слухаючи цю музику, він сидів перед екраном електронної друкарської машинки й вистукував на її клавішах ієрогліфи. Слухати рановранці «Симфонієту» Яначека стало однією з його щоденних звичок. Відтоді, як у середній школі вищого ступеня він випадково замінив ударника в оркестрі, вона набула для нього особливого значення. Вона його особисто збадьорювала й захищала. Принаймні так йому здавалося.
Слухав він її також разом із заміжньою, старшою за віком подругою. «Досить непогана», – казала вона. Однак більше, ніж класична музика, їй подобалися старі записи джазу. І чим були давнішими, тим здавалися кращими. Як для жінки її покоління це дивне уподобання. Особливо любила вона грамофонні записи блюзів В. С. Хенді1 у виконанні молодого Луї Армстронґа, коли на кларнеті грав Барні Біґард, а на тромбоні – Траммі Янґ. Вона подарувала цю грамплатівку Тенґо. Не для того, щоб він слухав, а щоб вона сама насолоджувалася.
Після сексу, лежачи в ліжку, вони часто слухали цю платівку. Не один раз слухали, та вона їй не обридла. «Звісно, труба й пісня Луї – бездоганні, але якщо хочеш знати мою думку, то я радила б тобі звернути увагу на гру кларнетиста Барні Біґарда», – казала вона. Щоправда, на платівці Барні Біґардові рідко випадало виконувати соло. Коротко й одноразово. Бо, що не кажи, головну роль у ній виконував Луї Армстронґ. Та все одно вона з любов'ю згадувала нечасті соло Біґарда й завжди у такт з ними тихенько мугикала.
«Можливо, є інші чудові джазові кларнетисти, не лише Барні Біґард. Але такої теплої й тонкої гри на кларнеті я ні в кого з них не знайшла, – казала вона. – Його гра – звісно, в найкращих випадках – завжди викликає в думках той самий уявний образ». Щоправда, Тенґо не знав, яких інших джазових кларнетистів вона мала на увазі. Але, не один раз прослухавши платівку, він поволі зрозумів, що гра на кларнеті в ній прекрасна, невимушена, повна поживи для душі й багата на уяву. Та щоб досягти такого розуміння, довелось уважно слухати. Потрібен був здібний гід. Інакше суть гри пролітала повз вуха.
– Барні Біґард грає прекрасно, наче талановитий бейсболіст на другій «базі», – сказала вона одного разу. – Його соло чудове, але достоїнство гри Біґарда найкраще виявляється в тому, що зачіпає людське нутро. Він легко справляється з тим, що здається страшно важким. Справжню її вартість розуміє лише уважний слухач.
Щоразу, коли починав звучати шостий твір з «Atlanta Blues» на зворотній стороні платівки, вона хапалася руками за Тенґо й, почувши витончене соло Біґарда, що звучало між співом та соло Луї Армстронґа, лаконічно його вихвалювала: «Ось послухай! Спочатку раптовий протяжний крик, як у маленької дитини. Наче здивування, сплеск радості чи жадоба щастя, що переходить у задоволене зітхання, яке, звиваючись, біжить осяйною водяною доріжкою і непомітно тоне десь у незвіданому місці. Такого хвилюючого соло не здатен виконати ніхто, крім нього. Ні Джімі Нун, ні Сідні Бечет, ні Пі Ві Расел, ні Бені Ґудман – ніхто з відомих кларнетистів не може створити чогось схожого на такий вишуканий мистецький виріб».
– Чому ти така обізнана із старим джазом? – запитав одного разу Тенґо.
– Бо в мене багато минулого, яке тобі невідоме. Минулого, якого ніхто не може переробити, – відповіла вона, лагідно погладжуючи його яєчка.
Закінчивши ранкову роботу, Тенґо подався пішки до станції і в кіоску купив газету. Потім зайшов у кав'ярню, замовив скромний сніданок – тости з маслом і круто зварене яйце, – й, поки очікував його, попиваючи каву, розгорнув газету. Як і попереджав Комацу, на сторінці місцевих новин він побачив не дуже велику статтю про Фукаері, що містилася внизу, над рекламою автомобілів фірми «Міцубісі». Вона мала заголовок: «Зникла сенсаційна школяркаписьменниця?».
«Пополудні ** числа стало відомо про зникнення Фукаері, інакше Еріко Фукади (17 років), авторки оповідання „Повітряна личинка“, яке останнім часом стало бестселером. За словами культурного антрополога Такаюкі Ебісуно (63 роки), її опікуна, який подав прохання про розшук школярки у відділення поліції Оме, увечері 27 червня Ерікосан не вернулася ні додому в містечко Оме, ні на квартиру в Токіо, і зв'язок з нею втрачено. У телефонній розмові, на запитання кореспондента, Ебісуносан повідомив, що востаннє Ерікосан була, як завжди, в нормальному стані й досі ніколи без попередження не поверталася додому, що він зовсім не бачить причин для її зникнення, але занепокоєний можливістю нещасного випадку. Редактор видавництва ** Юіті Комацу, відповідальний за випуск „Повітряної личинки“, розповів: „Упродовж шести тижнів книжка утримувалася на вершині списку бестселерів і привернула до себе читацьку увагу, але Фукадасан не любила спілкуватися із ЗМІ. Наше видавництво ще не здогадується, чи шум навколо її зникнення якось пов'язаний з такою її схильністю, чи ні. Фукадасан – молода дівчина із щедрим талантом, письменниця з великим майбутнім, і я молюся, щоб вона якнайшвидше повернулася жива й здорова“. Поліція проводить розслідування, беручи до уваги кілька можливостей».
«На даному етапі газети можуть написати лише це», – подумав Тенґо. Якщо через два дні після такої великої сенсації Фукаері раптом, наче нічого й не сталося, повернеться додому, то журналіст, автор цієї статті, зганьбить себе й підірве репутацію газети. Загалом те саме можна сказати й про поліцію. Наче пробну кулю, вона видала коротку нейтральну заяву й чекатиме, як далі розвиватимуться події. Стежитиме за реакцією громадськості. До справи візьметься після того, як її підхоплять тижневики й вона потрапить у телевізійні новини. А до того часу ще можна
