– Дякую, – сказала Аомаме. І, не змінюючи пози, чекала наступних слів.
Якийсь час господиня зберігала мовчанку. Мала що розповісти, та, можливо, побоювалася, що завдяки розкриттю факти стануть ще достовірнішими. А тому хотіла відкласти його хоч трохи на пізніше. На щось таке натякала її мовчанка. Вона зиркнула на акваріум поруч себе. Потім, ніби примирившись з неминучістю, нарешті глянула прямо в очі Аомаме. Краї її міцно стулених губ злегка свідомо піднялися.
– Вам Тамару розповів, що вівчарка, яка сторожила притулок, загинула незрозумілою смертю? – запитала господиня.
– Розповів.
– А після того зникла Цубаса.
Аомаме злегка насупилася.
– Зникла?
– Так. Можливо, серед ночі. Сьогодні вранці її вже не було.
Стуливши губи, Аомаме шукала потрібних слів. Але відразу не знаходила.
– Але ж… Минулого разу ви казали, що з нею завжди хтось спить. У тій самій кімнаті, заради обережності.
– Це правда. Однак, видно, ця жінка, як ніколи, міцно заснула й не помітила, що Цубаса зникла. Удосвіта Цубаси під ковдрою вже не було.
– Загинула вівчарка, а наступного дня зникла Цубасатян, – ніби для підтвердження, сказала Аомаме.
Стара пані кивнула.
– Поки що невідомо, чи ці дві події якось пов'язані. Та я думаю, що, можливо, між ними є певний зв'язок.
Аомаме безпричинно перевела погляд на акваріум. Те ж саме, ніби вслід за нею, зробила й господиня. Дві рибки, легенько помахуючи плавцями, безтурботно рухалися сюдитуди по ставку, зробленому зі скла. Літнє світло, дивовижно переламуючись у ньому, створювало ілюзію, ніби заглядаєш, у таємничу морську глибінь.
– Цих рибок я купила для Цубаси, – дивлячись на Аомаме, пояснювала господиня. – У торговельному кварталі Адзабу відбувалося невелике свято, і я повела на нього із собою Цубасу. Подумала, що перебування під замком шкодить її здоров'ю. Ясна річ, з нами був і Тамару. Там увечері ми й купили рибок разом з акваріумом. Здається, дівчина рибками дуже зацікавилася. Сидячи в кімнаті, цілими днями не відводила від них очей. Та коли вона зникла, я перенесла акваріум сюди. Сама тепер на них часто поглядаю. Просто так, знічев'я. Як це не дивно, здається, не можу на них надивитися. Досі я ні разу так зацікавлено на них не дивилася.
– А ви не здогадуєтеся, куди вона подалася? – спитала Аомаме.
– Ні, не здогадуюсь, – відповіла господиня. – Вона не має родичів, до яких могла б вирушити. Наскільки я знаю, в цьому світі їй нема де притулитися.
– А хтось силоміць її не забрав?
Стара пані, ніби відганяючи невидиму мушку, злегка нервово хитнула головою.
– Ні, вона просто звідси пішла. Ніхто не приходив і силоміць не забирав. Інакше навколишні жінки прокинулися б. У них і так сон неглибокий. Гадаю, що Цубаса сама вирішила піти. Тихенько спустилася сходами, відімкнула двері й вийшла надвір. Я так собі уявляю. Вівчарка не гавкала. Бо загинула напередодні вночі. Дівчина пішла, не переодягнувшись. У самій піжамі, хоча її одяг лежав у кімнаті. І, напевне, без грошей.
Аомаме ще більше скривилася.
