– Можна, – відповів Тамару з незворушним обличчям. – Маю час. Бо частина моєї роботи полягає в тому, щоб гаяти час. – Він сидів на садовому стільці біля дверей. Аомаме сіла на сусідньому кріслі. Заслонені довгим піддашшям від сонця, вони обоє опинилися в прохолодному затінку. Пахло свіжою травою.
– Уже літо, – сказав Тамару.
– І цикади почали сюрчати, – мовила Аомаме.
– Цього року вони засюрчали трохи раніше, ніж завжди. Цей квартал знову стане шумним від їхнього сюрчання. Аж вуха болітимуть. Так само як тоді, коли я зупинявся у місті поблизу Ніагарського водоспаду. Такий шум тривав безперервно від ранку до вечора. Здавалося, сюрчить мільйон маленьких і великих цикад.
– Ви побували біля Ніагарського водоспаду?
Тамару кивнув.
– То було найнудніше місто у світі. Я пробув там самодин три дні й нічого іншого не міг робити, а тільки слухав шум водоспаду. Шум був такий гучний, що я навіть не міг книжки читати.
– І що ж ви там три дні робили?
Тамару не відповів. Тільки легенько хитнув головою.
Якийсь час вони обоє слухали неголосне сюрчання цикад.
– Маю до вас одне прохання, – сказала Аомаме.
Тамару начебто зацікавився, адже Аомаме не мала звички щось просити.
– Трошки незвичне прохання, – вела вона далі. – Було б добре, якби воно не здалося вам неприємним.
– Не знаю, чи зможу вам допомогти, але радо послухаю. В усякому разі, як вихована людина я не вважаю неприємним жіноче прохання.
– Мені потрібен пістолет, – поділовому сказала Аомаме. – Такого розміру, щоб уміщався в сумочку. З малою віддачею, але з достатньою руйнівною силою і надійними технічними даними. Але тільки не перероблена модель пістолета або копія філіппінського виробництва. Для одноразового використання. Бажано також один патрон.
Запала мовчанка. Увесь цей час Тамару не відводив очей від Аомаме ні на міліметр.
– В цій країні закон забороняє звичайним громадянам мати пістолет. Ви це знаєте? – підкреслено поволі запитав Тамару.
– Звичайно.
– Хочу, щоб ви знали: мене досі ні разу не притягали до кримінальної відповідальності, – сказав Тамару. – Інакше кажучи, я не мав судимості. Можливо, колинебудь і порушував закон. Не заперечую. Та якщо спиратися на документи, то я – нормальний громадянин. Абсолютно чистий, бездоганний. Я – «голубий», але це не суперечить закону. Справно сплачую податок. Беру участь у виборах. Хоча кандидат, за якого голосую, ніколи не виходив переможцем. Учасно й повністю сплачую штраф за порушення правил паркування. За останніх десять років поліція ні разу мене не затримувала за перевищення швидкості. Застрахований на випадок хвороби. Послуги «NHK» оплачую з банківського рахунку. Маю кредитні картки «American Express» та «Master Card». Я цього не збираюся робити, та якби хотів, то міг би взяти позику з виплатою впродовж тридцяти років на будівництво власного дому. І таке становище мене особисто постійно тішить. А ви таку цілком нормальну людину, яку можна назвати фундаментом суспільства, просите роздобути пістолет. Ви це розумієте?
– А хіба я вам не сказала, що не хотіла б псувати вам настрою?
– Так, справді, я це чув.
– Вибачте, але я не згадала нікого, крім вас, щоб звернутися з таким проханням.
