На перший погляд, знайти Наталку Порецьку через дванадцять років, які перетасували мільйони людей, немов карткову колоду, було завданням неможливим. Вона (при умові, що взагалі залишилася живою в усіх війнах і революціях) могла знаходитися в будь-якій частині світу. Тим не менше, Петро Бойчук, з непереможним галицьким оптимізмом, взявся за цю справу. Його бурхливий життєвий досвід доводив, якщо чогось наполегливо добиватися, то рано чи пізно фортуна, перевіривши тебе на витривалість, почне підігравати. Добре налаштована інформативна система Організації відіграла свою роль. І хоча члени осередків, розкиданих у більшості країн світу, трохи зніяковіли, отримавши наказ розшукати молоду жінку українського походження, родом з Волині, з певними несотворенними здібностями, але наказ почали старанно виконувати.
Приблизно через місяць на ім'я Войцеха Лещінського, під яким зупинився в подебрадському готелі Бойчук, почали приходити конверти з марками країн ледь не всіх континентів. Отриману інформацію він ретельно класифікував по країнах за рівнем вірогідності. Але, незважаючи на стрімке зростання кількості інформації, з'являлася небезпека просто загубитися в ній. Поступово у Бойчука складалося враження, що ледь не всі українські жінки мають містичні якості. Найбільш впевнено повідомляли його інформатори, що саме їх дружини, не кажучи про тещ, є незаперечними відьмами або, принаймні, без проблем можуть звести будь-якого чоловіка з білого світу, навіть якщо він є членом Організації. Але Бойчук мужньо тамував у собі розпач і продовжував наполегливо чекати. Вдень він просиджував у бібліотеці, читаючи все, що стосувалося проявів жіночих позанормальних здібностей, або інспектував місцевий осередок Організації. Ввечері, з отцем Василем, вони уважно розглядали отримані за день листи. Так пройшов не один місяць. Нарешті він отримав з одного австрійського міста конверт з газетою, передова стаття якої була старанно підкреслена. Після її прочитання, Бойчук відразу зв'язався з отцем Василем. Порадившись, вони дійшли висновку, що це і є довгоочікувана інформація. Стаття мала наступний зміст: Загадковий випадок у лікувальному пансіоні.
Сьогодні вранці лікар Клаус Рідер, обходячи своїх пацієнтів у четвертому корпусі заміського лікувального пансіону, помітив, що кімната, де мешкала господиня Н., зачинена зсередини. Коли на стук лікаря ніхто не відгукнувся, він запідозрив щось недобре і запросив двох санітарів вибити двері. Після того, як двері не без труднощів відчинили, присутні побачили жахливе видовище. Прямо на дверях висів мертвий чоловік, вчепившись у дверну ручку з надприродною силою. Очі його були розширені від нелюдського переляку, сиве волосся на голові стояло сторчма. Обличчя було повернуте в глибину кімнати. Складалося враження, що цей чоловік тікав і помер від розриву серця, намагаючись розкрити зачинені двері, щоб врятуватися.
Лікар і його супутники пройшли далі. У вітальні деякі речі були перегорнуті, але вона була порожня. Лікар ще раз покликав господиню Н., але ніхто не відізвався, і тоді вони насмілилися пройти до спальні. Побачене там примусило їх заціпеніти.
Посередині спальні лежав добре одягнутий пан похилого віку. Обличчя і груди його були залиті кров'ю. Біля пана лежав молодик з перерізаною горлянкою, тримаючи в руках скривавлений ніж.
Господиня Н. у нічній сорочці лежала на ліжку. З'ясувалось, що вона жива, тільки непритомна. Коли її повернули до свідомості, господиня Н. так і не змогла дати жодних пояснень відносно трагічних подій в її кімнаті, посилаючись на втрату пам'яті.
Через півгодини до пансіону прибули поліцейські. Старший офіцер Ганс Штігель люб'язно погодився поділитися з нашими читачами своїми міркуваннями щодо цієї страшної події, яка вже встигла розхвилювати наше спокійне містечко. Розпалюючи свою незмінну люльку, він повідомив мені:
— Найбільш простою версією може бути наступне припущення: ці люди проникли в кімнату з метою грабунку і насилля над молодою і красивою жінкою. Між ними виникла сварка, переросла в бійку, під час якої вони перебили один одного. Але я відразу відкинув такий спрощений варіант.
По-перше, ми змогли розпізнати вбитих. Старий є досить поважною в місті людиною, володарем книжкового магазину. Той, що загинув від розриву серця, працює, тобто працював, прикажчиком у його магазині, інший є студентом теологічного факультету одного з найбільш відомих університетів. Так що, люди ці навряд чи нагадують банду злочинців.
По-друге, вірогідний перебіг подій викликає багато запитань, — виходить, що молодий теолог накинувся з ножем на старого і завдав йому, з невідомої причини, декілька тяжких поранень, після чого перерізав сам собі горлянку. І невже це могло до смерті перелякати прикажчика, до речі, ветерана війни? І від чого він тоді тікав, якщо різанина відбулася в спальні, а він пробіг через всю кімнату?
Мета нападу теж залишається нез'ясованою. Навряд чи в кімнаті у господині Н. могли бути дуже коштовні речі, через які злодії вбивають один одного. Насильство? Невже їм треба було їхати вночі через ліс, вдиратися до пансіону, щоб зґвалтувати жінку, коли навіть у нашому цнотливому містечку безробіття призвело до розквіту будинків з будь-якими видами розпусти.
Особливу підозру викликають і предмети, знайдені в спальні. Так, на ковдрі перед ліжком були розкладені великі кістяні літери незрозумілої абетки, викладені у вигляді п'ятикутної зірки, навколо якої лежав широкий шкіряний пас із незрозумілим надписом. За повідомленням жінки, яка прибирала в кімнаті раніше, цих речей у пані Н. не було. Все це примушує замислитися над версією, пов'язаною з якимось магічним ритуалом, але слідство тільки почалося.
Подякувавши люб'язному пану Штигелю за надану інформацію, ми спробували дізнатися деякі деталі про пані Н. (повне ім'я якої не подається зі зрозумілих причин). Виявилося, що вона має східноєвропейське походження і прибула на початку 1919 року до Німеччини з Києва разом з офіцером німецької армії. Два роки тому її чоловік помер від фронтових поранень. Пані Н. переїхала до Австрії і працювала в міській лікарні медичною сестрою, а в цьому лікувальному санаторії перебуває вперше. На жаль, ми не змогли зустрінутися з нею безпосередньо, зараз пані Н. знаходиться під наглядом лікарів. Обіцяємо нашим читачам уважно стежити за подальшим розвитком слідства.
Після недовгої суперечки Бойчук зміг переконати отця Василя, що чекати повернення інших з Темпельгофу недоречно і буде зайвою втратою часу. Він запропонував, не гаячи часу, вирушити до Австрії і знайти загадкову пані Н., а для полковника, Кожуха і Балкового залишити повідомлення в умовленому місці.
2
Поїзд до Відня відходив пізно ввечері. Зібравши речі, отець Василь сумно подивився на потемнілу від часу ікону. На ній одинокий вершник вів свою вічну війну з крилатим змієм. Цю ікону отець Василь завжди возив з собою…
В той день деникінці методично видавлювали артилерійськими залпами їх полк з невеличкого наддніпрянського села. Дві полкові гармати були рознесені вщент після перших хвилин канонади. З села бігли, падаючи під вогнем, селяни. Козаки втискувалися в землю, ховалися за найменшими деревами. Для них село означало єдиний захист. Навколо синів безмежний степ. Полковник Доценко розумів — вивести полк з села означало приректи його на смерть під картеччю і копитами кавалерії на відкритій місцевості. Посеред села підносилася старовинна, збудована ще запорізькими братчиками, церква. Ввечері отець служив там, всотуючи неповторні пахощі старого дерева, просякнутого за сторіччя ладаном і сонцем. Несподіваний нічний напад білих зруйнував його надії на заутреню. Тепер він лежав за хатою і з болем стежив за новими і новими вибухами, які зростали велетенськими сірими кущами навколо церкви. Але командувач ворожою артилерією теж боявся влучити в церкву. Нарешті обстріл припинився. До околиць наближалися атакуючі розстрільні. Козаки швидко окопувалися. Старшини зірваними голосами керували приготуваннями. Отець Василь полегшено глянув на вцілілу церкву і пішов до поранених. Раптом він зіштовхнувся з двома знайомими козаками, Гордієнком і Барабашем, які бігли до церкви, тягнучи за собою кулемет. Ціпеніючи, він побачив, як вони швидко зникли в її стінах, а через хвилину тупий ствол «Максима» висунувся з дзвіниці. Отець кинувся до полковника. Той через бінокль уважно розглядав передову розстрільню, швидко кидаючи накази вістовим. Отець Василь закричав, що не можна ставити кулемет на дзвіницю, що тоді вона перетвориться на мішень для артилерії. Полковник відірвав від бінокля обвітрене степовим вітром і кавалерійськими атаками обличчя. Його слова були короткими і жорсткими:
— Не буде нас, не буде і церков, панотче, ідіть до поранених!
До збудованого швидкоруч у саду лазарету доносились звуки бою. Отець Василь сповідував умираючих. Він намагався зосередитися, але його вухо мимоволі вловлювало серед гамору бою сухий тріск кулеметних черг із дзвіниці. Білі халати лікарів швидко просякали рудою. Іноді до саду залітали кулі, зрізуючи вишневі гілки, густо всипані квітучим цвітом.
