— Наскільки мені стало відомо, ваша пацієнтка, в кімнаті якої трапився цей жахливий випадок, є українкою.
Директор здивовано почовгав у кріслі і відповів:
— Ну, наскільки мені відомо, в останні часи так стали називати наших колишніх співвітчизників — рутеніїв або русинів. Нещасна мало розповідала про своє минуле, але в реєстраційній картці записано, що вона русинка.
Отець Василь задоволено продовжив:
— Так от, окрім того, що я теж є…е-е, русином, я маю священицький сан в релігії, яку сповідує більшість моїх земляків.
Доктор Рідер несподівано енергійно потиснув руку отцю Василю і заявив:
— Надзвичайно радий привітати пастора однієї зі слов'янських церков.
Отець Василь трохи зніяковів, але продовжив:
— Сподіваюся, що зустріч зі мною трохи полегшить її страждання.
Директор з ентузіазмом підтримав отця Василя:
— Обіцяю вам переговорити з хворою і негайно повідомити про відповідь. До речі, як вам відпочивається у нас? Можливо, вас турбує мала кількість відпочиваючих? Можу повідомити добру новину — незабаром до нас прибуває група туристів з Італії.
— Дякую, у вас чудовий санаторій, і не маю сумніву, що новоприбулі додадуть нашому відпочинку приємне пожвавлення.
Після вечері отець Василь сидів на балконі, намагаючись зосередитися на минулій бесіді з Бойчуком. У двері постукали — це був санітар, який повідомив, що пані після розмови з гером лікарем очікує на гера пастора. Вловивши себе на несподіванім хвилюванні, отець Василь відправився за санітаром. Біля дверей кімнати звично дрімав здоровенний поліцейський. Почувши кроки по коридору, він схопився, але заспокоївся від легкого кивка лікаря.
Кімната була добре освітлена електричним світлом. Після напівтемряви коридору очі отця Василя не відразу побачили молоду жінку, яка стояла вглибині кімнати. В її постаті він відчув напруження і страх. Отець Василь почув, як закрилися за санітаром двері, і зробив крок уперед. Тепер він зміг більш детально роздивитися її. Чорне волосся зібране у просту зачіску, гарне обличчя, характерне для українсько-польського порубіжжя, великі очі, сповнені безмежного відчаю.
Отець Василь зробив ще один крок вперед і раптом сказав, несподівано для себе, по-українськи:
— Доброго вечора, пані Наталю.
4
Петро Бойчук не розпитував отця Василя про розмову з Порецькою. Він знав, що тепер настав час діяти священику, і зосередився на спогляданні за відпочиваючими. Через два дні після їх прибуття з Подебрад у санаторії залишилося не більше десяти чоловік. Бойчук, поміркувавши, дійшов висновку, що серед них навряд чи є агенти ГПУ чи Дефензиви, і вирішив трохи відпочити. Тепер він цілими днями сидів на балконі, потягуючи червоне вино, і милувався лісовою природою. Тим більше, що з балкону було дуже добре спостерігати за отцем Василем, який щодня проходжався з Наталею по санаторійних доріжках.
На третій день Бойчук наважився запитати в отця Василя про Наталю. Священик довго дивився кудись над головою галичанина, потім сказав:
— Ця дівчина пережила дуже багато, набагато більше, ніж може витримати жінка. Вона дуже боїться. Я думаю, що найбільше вона боїться самої себе або скоріше зловісної сили, яка живе в ній. Наталя не пам'ятає, що сталося з нею, але впевнена, що тих трьох вбила саме ця сила. Вона зізналася, що іноді немов провалюється у світ, сповнений потойбічного жаху.
— Що далі, панотче?
Отець Василь потиснув плечима:
— Боюся, що пані Наталя опинилася на межі двох світів. Вона не знає, де знаходиться Бог, але боїться, що сатана живе саме в ній. Сподіваюсь, що Наталя знаходить спокій у бесідах зі мною і вірить, що я зможу допомогти їй.
— А ви можете?
— Час, потрібен час.
— Боюся, що якраз часу в нас і немає.
— Чому?
Петро Бойчук мовчки подивився крізь скло бокалу на червоне сідаюче сонце.
Вранці до санаторію прибули вісім відпочиваючих із Італії. Як і годиться італійцям, вони були галасливі, чорняві і швидкі. За півгодини вони встигли перетворити санаторій на невеличке італійське містечко. Отець Василь взагалі вирішив, що їх не менше трьох десятків, а Бойчук з жалем згадував минулі тихі дні. Головою групи був елегантний пан на ім'я Анжело. Італійці співали, пили вино, грали в теніс, влаштовували пікніки, словом, поводили себе як належить італійцям. Анжело встигав всюди, і вже через пару годин після прибуття він встиг заприятелювати з усіма.
Бойчук, всупереч своїй звичайній комунікабельності, досить стримано поставився до знайомства з італійцями. На другий день споглядання за новоприбулими він відчув неспокій, і чим більше споглядав з балкону на їх веселу метушню, тим невідступніше почуття неспокою переростало в занепокоєння, а потім і в тривогу.
Нарешті він зрозумів причину своєї стурбованості: йому здалося, що за хаотичним пересуванням італійців по санаторію криється залізна послідовність і логіка. Щоб переконатися в цьому, Бойчук вирішив зосередити увагу тільки на доріжці, яка вела з санаторію до
