— Щасливий познайомитися з вами, — забелькотів він з радісною посмішкою. — Ви просто дивовижно приємна людина!
Поромник зміряв його презирливим поглядом, але нічого не сказав. Тіп зовсім носа похнюпив: скидалося на те, що їхня мандрівка закінчилася, ледве розпочавшись.
— Але мені дуже потрібно в Смарагдове Місто, — сказав він поромнику, — а без вашої допомоги через річку не перебратися.
Чолов'яга засміявся, і сміх його був недобрий.
— Ці твої козла, що надумали, ніби вони стали конем, попливуть, наче колода, — а верхи на колоді переплисти річку дуже просто. А от про гарбузоголового розтелепу, який у тебе в служках ходить, і переживати не варто: якщо він і потоне, нічого страшного не станеться.
— Про мене не турбуйтеся, — мовив Джек, приязно посміхаючись буркотливому поромнику, — особисто я впевнений, що випливу.
Тіп подумав-подумав і вирішив ризикнути. Кінь не був проти: він ще не знав на власному досвіді, що таке небезпека. Хлопчик завів його у воду й сів верхи. Джек теж зайшов у воду й схопився за кінський хвіст. Тепер над водою виднілася лише його голова- гарбуз.
— Ну ж бо, — звернувся Тіп до Коня, намагаючись висловлюватися зрозуміло, — починай з усіх сил бовтати ногами. Може, з твоєю допомогою ми переберемося на інший бік.
Кінь заходився перебирати ногами, загрібаючи воду, як веслами, і повільно потягнув мандрівників через річку на протилежний бік. Незабаром вони вже вибралися на траву, мокрі, але дуже задоволені.
Кінь плив так охайно, що в Тіпа вимокли тільки черевики й штани до колін. Гарбузова Голова, зрозуміло, змок до нитки.
— На осонні ми швидко обсохнемо, — заспокоїв його Тіп. — Головне, що ми без проблем перебралися через річку, навіть без допомоги поромника, а отже, можемо тепер мандрувати далі.
— Мені сподобалося плавати, — відзначив Кінь.
— І мені, — додав Джек.
Незабаром вони знову вийшли на дорогу із жовтої цегли, і Тіп посадив Гарбузову Голову верхи.
— Якщо скакати швидко, — порадив він, — одяг миттю висушиться вітром. Я можу бігти позаду, тримаючись за хвіст Коня. Тож ми всі троє і обсохнемо.
— Тоді нехай Кінь рушає швидше, — запропонував Джек.
— Із великим задоволенням, — бадьоро озвався Кінь.
Тіп схопився за кінець гілки, що слугувала за хвоста, і голосно скомандував: «Но!».
Кінь різко рушив уперед. Тіп — за ним, позаду. Незабаром він вирішив, що вони могли би рухатися ще швидше, і крикнув: «Уперед!».
Кінь уже знав, що це слово означає наказ бігти якомога швидше, і рушив галопом, та ще й так хутко, що Тіп, поспішаючи за ним, ледве встигав перебирати ногами. Він мчав, як не бігав ніколи в житті, і незабаром так засапався, що не міг навіть гукнути: «Тпру!». Та ще й кінчик хвоста, за який він тримався, — адже це була всього-на-всього суха гілка, — раптом відірвався, і хлопчик полетів сторчголов у пилюку на дорозі. Кінь із Гарбузовою Головою і далі неслися вперед, й незабаром їх уже не було видно.
Коли Тіп за якийсь час оговтався, підвівся і прокашлявся, він уже міг крикнути: «Тпру!» — але кричати не було кому.
Найрозумніше рішення в такому становищі — присісти й відпочити. Тож хлопчик так і зробив, а вже потім підвівся і рушив далі.
— Рано чи пізно я їх неодмінно дожену, — вирішив про себе Тіп. — Дорога веде до воріт Смарагдового Міста, тому ми не розминемося.
Кінь тим часом хвацько скакав уперед, Джек сидів верхи, вчепившись в опору обома руками. Ані один, ані другий і гадки не мали, що Тіп відстав, бо Гарбузова Голова боявся озирнутися, а Кінь і взагалі не міг крутити головою.
Ідучи верхи, Гарбузова Голова встиг помітити, що трава й дерева дуже позеленіли, і за цим здогадався, що вони наближаються до Смарагдового Міста, ще до того, як помітив його високі куполи й шпилі.
Раптом просто перед ними виросла висока стіна, складена із зеленого каменю й густо всипана смарагдами. Кінь і не подумав зупинятися (він цього просто поки що не вмів), і точно сталась би біда, та, на щастя, Джек останньої миті закричав щосили: «Тпру!»
Кінь зупинився так несподівано, що, якби Джек не тримався за опору, він просто перелетів би через голову, а можливо, й зовсім лишився би без голови.
— Оце так скачка була, дорогий батеньку! — вигукнув він. Коли не почув ані слова у відповідь, озирнувся і лише тут помітив, що Тіп зник.
Ця обставина дуже засмутила і стурбувала Гарбузову Голову. Доки він зітхав і бідкався, намагаючись придумати, що ж робити далі, ворота в зеленій стіні відчинилися, і через них вийшов чоловік.
Це був низенький товстун із круглим доброзичливим обличчям. Одягнутий він був у зелене вбрання, на голові красувався великий гостроверхий капелюх, а на очах — зелені окуляри. Він уклонився Гарбузовій Голові і сказав:
— Я — вартовий брами Смарагдового Міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви і що тут робите?
— Мене звати Джек — Гарбузова Голова, — відповів новоприбулий із посмішкою, — а що роблю — мені й самому поки що невідомо.
Вартовий міської брами дуже здивувався і похитав головою, явно не задоволений відповіддю.
— То все ж таки, хто ви: людина чи гарбуз? — перепитав він ввічливо.
— Те або інше, як вам заманеться, — люб'язно відповів Джек.
— А цей дерев'яний кінь невже справді живий? — знову запитав вартовий.
Кінь скосив на нього кругле око, а іншим хитро підморгнув Джеку. Потім дуже граційно звівся на диби й, нібито випадково, наступив копитом вартовому на ногу.
— Ой! — скрикнув той. — Перепрошую за питання. Відповідь цілком переконлива. Ви, певно, прибули до Смарагдового Міста у справах?
— Певно, що так, — відповів Гарбузова Голова дуже серйозно, — але які справи, я не знаю. Усе знає мій батенько, але його зараз тут нема.
— Дивно, дуже дивно! — почухав потилицю вартовий. — Втім, виглядаєте ви хоча й підозріло, але не загрозливо. Хіба ж може зловмисник так приязно посміхатися?
— А я по-іншому не вмію, — сказав Джек. — Бо моя посмішка вирізана на обличчі ножем.
— Ну добре, ходімо до мене, — підсумував вартовий, — а там уже щось придумаємо.
І Джек заїхав верхи на Коневі спочатку у ворота, потім до зали, влаштованої в міській стіні. Вартовий смикнув за шнурок дзвінка, і миттю з інших дверей з'явився дуже високий солдат, вбраний у все зелене. На плечі він ніс зелену рушницю, обличчя було обрамлене розкішними зеленими бакенбардами неймовірної довжини. Вартовий звернувся до нього:
— Ось мандрівник, який не знає, для чого прибув до Смарагдового Міста і що йому тут треба. Як мені слід із ним вчинити? Порадь.
Солдат із зеленими бакенбардами із цікавістю подивився на Джека, тоді енергійно труснув головою, аж бакенбарди сколихнулися в різні боки пухнастою хвилею, і сказав:
