— Ти зрозумів мій знак? — ввічливо поцікавився Страшило.
— Цілком, — відповів Джек, руками повертаючи свою голову обличчям уперед. Час від часу в цьому виникала потреба, бо гарбуз надто вільно обертався на кілкові, що служив за шию.
— Робили тебе, схоже, нашвидкуруч, — зауважив Страшило, спостерігаючи за безуспішними спробами Джека розпрямити довгі ноги.
— Схоже, вас теж, ваша величносте, — була відповідь.
— Проте, зрештою, є різниця: я гнуся, але не ламаюся, а ти ламаєшся, але не гнешся.
Саме в цей момент повернувся солдат. Він привів молоденьку дівчину, дуже хорошу й скромну на вигляд. Обличчя в неї було вродливе, а очі й волосся чудесного зеленого кольору. Гарненька зелена спідниця з шовку сягала за коліна, відкриваючи зелені шовкові панчохи з вишитими стручками гороху й зелені атласні черевички, прикрашені замість бантиків або пряжок пучками салату. На пояску були вишиті листочки конюшини, ошатний маленький жакет був оздоблений смарагдами.
— Ого, то це Джелія Джемм! — вигукнув Страшило, коли дівчина ввічливо вклонилася. — Ти розумієш мову лісовиків, дорогенька?
— Так, ваша величносте, — відповіла дівчина, — адже я народилася в тому краї.
— Тоді будь нашим тлумачем, — попрохав Страшило, — і передай Гарбузовій Голові все, що я йому скажу, а мені передай усе, що він мені скаже. Ти пристаєш на таку пропозицію? — запитав правитель, повертаючись до гостя.
— Краще не придумаєш, — погодився той.
— Тоді почнемо. Запитай його, — звернувся Страшило до Джелії, — що привело його до Смарагдового Міста?
Та дівчина, пильно поглянувши на Джека, раптом сказала йому:
— Ну й дивовижне ти створіння! Хто тебе зробив?
— Хлопчик на ім'я Тіп, — відповів Джек.
— Що він каже? — поцікавився Страшило. — Мої вуха, певно, мене підводять. Що він таке сказав?
— Він сказав, що мозок вашої величності, здається, зовсім розпорошився, — сором'язливо відповіла дівчина.
Страшило закрутився на троні й заходився мацати голову обома руками.
— Певно, це неймовірне щастя — розуміти дві різні мови, — розгублено промовив він. — Ану ж бо, запитай його, дорогенька, чи він не буде проти, якщо я запроторю його до в'язниці за образу правителя Смарагдового Міста!
— Але я не ображав вас! — обурено вигукнув Джек.
— Тихше! — зупинив його Страшило. — Зачекай, доки Джелія перекладе мою промову. Нащо нам тлумач, якщо ти сам влазиш без черги?
— Добре вже, зачекаю, — понуро відповів Гарбузова Голова, попри те, що його обличчя й далі посміхалося так само весело й доброзичливо, як завжди.
— Переклади його промову, шановна.
— Його величність цікавиться, чи ти не голодний, — сказала Джелія.
— О, аніскілечки! — значно бадьоріше відповів Джек. — Тим більше, що я взагалі ніколи не їм.
— І я теж, — кивнув Страшило. — Що він каже, дорогенька?
— Він запитує, чи відомо вам, що у вас одне око більше, ніж інше, — лукаво сказала дівчина.
— Не вірте їй, ваша величносте! — вигукнув Джек.
— А я і не вірю, — спокійно відповів Страшило. Змірявши дівчину пронизливим поглядом, він запитав: — Ти справді розумієш і мову лісовиків, і мову жувачів?
— Саме так, ваша величносте, — відповіла Джелія Джемм, з усіх сил намагаючись не розсміятися в обличчя королівській персоні.
— То чому ж я сам розумію обидві мови? — поцікавився Страшило.
— Бо це одна й та сама мова! — відкрито розсміялася дівчина. — Невже ваша величність не знає, що в Країні Оз усі розмовляють однією мовою?
— Правда?! — вигукнув Страшило з явною полегкістю. — Отже, тлумач нам зовсім ні до чого!
— Це моя вина, ваша величносте, — покаявся Джек, і виглядав при цьому, треба зізнатися, досить пришелепувато. — Я чогось думав, що коли ми походимо з різних місць, то неодмінно мусимо розмовляти різними мовами.
— На майбутнє порада: не думай, — суворо попередив його Страшило. — Якщо з думанням не склалося, краще будь звичайним опудалом — теж гідне покликання.
— Буду звичайним опудалом, — погодився Джек.
— Здається мені, — вів далі Страшило вже м'якшим тоном, — що пиріг зі смачною начинкою міг вийти кращим, ніж абияка голова.
— Перепрошую, ваша величносте, іншої я собі вибрати не міг, — зітхнув Джек.
— Шкода! Втім, я теж, — доброзичливо посміхнувся Страшило. — А якщо вже ми з тобою товариші по нещастю, то давай дружити!
— Із задоволенням — від щирого серця! — зрадів Джек.
— Як? Ти маєш серце? — здивовано запитав Страшило.
— Ні, — знітився його співрозмовник, — це лише мовиться так, для красного слівця.
— Ти й сам писаний красень, — завірив його Страшило. — Красномовством я на твоєму місці не надто переймався б — адже для цього, як не крути, треба мозок, а його в тебе катма.
— Згоден! — про всяк випадок не сперечався Джек, хоча майже нічого не зрозумів.
Милостиво відпустивши Джелію Джемм і солдата із зеленими бакенбардами, його величність узяв свого нового друга за руку й повів його в двір — метати кільця в ціль.
