— Цілком можливо, — погодився імператор. — Адже досвід і мудрість — поняття далеко не тотожні. Та не гаймо часу: треба виряджатися в мандри.
Імператор викликав до себе лорда-канцлера і розповів, як правити королівством на час його відсутності. Тоді ж із Страшила витрусили солому випрали розмальований мішок, який слугував за голову, а потім випрасували і знову напхали мозком, колись отриманим із рук Чарівника. Його одяг також вичистили й відпрасували імператорські кравці, а корону відполірували до блиску й знову пришили до голови. Залізний Лісоруб умовив приятеля в жодному разі не відмовлятися від цього символу королівської влади. Тепер Страшило виглядав дуже пристойно й аж трішки загордився, хоча від природи був геть не марнославний. Тіп тим часом підрихтував і де-не-де укріпив дерев'яні деталі Гарбузової Голови, ретельно оглянув Коня й переконався, що той готовий до нових випробувань. Наступного ранку на світанку вони вирушили до Смарагдового Міста. Попереду йшов Залізний Лісоруб зі своєю блискучою сокирою, за ним верхи на Коні їхав Джек, а по боках від нього крокували Страшило й Тіп. Хлопчик уважно стежив за тим, щоб його гарбузовий приятель не впав і не пошкодив свою цінну голову.
12. Жук-Шкеребертник, В. З. і Д. О
Генерала Джинджер — звісно, ви пам'ятаєте, що саме вона очолювала Армію повстанців, — неабияк стривожила втеча Страшила зі Смарагдового Міста. Вона злякалася, що коли його величність укладе воєнний союз із Залізним Лісорубом, її Армії буде непереливки: мешканці Країни Оз, безперечно, підтримають своїх давніх улюбленців.
Тоді Джинджер вирішила послати Момбі звісточку, в якій пообіцяла щедру винагороду за чаклунську допомогу повстанцям.
Бабцю Момбі настільки розізлила бешкетна вигадка Тіпа, і ще більше — його втеча з викраденням дорогоцінного оживлювального порошку, що вона і без запрошення була готова податися до Смарагдового Міста й усіляко сприяти розгрому Страшила та Залізного Лісоруба, які стали тепер Тіповими друзями та союзниками.
Однак перш ніж вирушити в дорогу, Момбі з'ясувала за допомогою чарів, що її вороги в цей самий час збираються туди ж, куди й вона. Відьма зачинилася в маленькій комірчині на самісінькому вершечку своєї башти і там потайки чаклувала, щоб створити на шляху Страшила та його друзів безліч перешкод.
Ось чому Залізний Лісоруб раптово зупинився посеред дороги й розвів руками:
— Нічого не збагну!.. У цих місцях, я, здається, зміг би пройти із заплющеними очима, і на тобі — заблукав!
— Справді? — стурбувався Страшило. — А чому ти думаєш, друже, що ми заблукали?
— Ви бачите це величезне поле соняхів? Клянуся, що жодного разу тут його не бачив, скільки не ходив.
На цих словах усі роззирнулися, і що ж? Широке поле довкола них насправді всуціль поросло високими стеблами, на кожному з яких красувалася велика квітка. Ці квіти, сліпучо яскраві, золоті та руді, до всього ще й поверталися, наче крихітні вітряки.
Від такого безперервного руху мандрівникам зовсім памороки забило.
— Це чари! — вигукнув Тіп.
Якийсь час товариство стояло, зовсім розгублене. Потім Залізний Лісоруб зважився, розмахнувся з усієї сили сокирою і заходився рубати стебла, що стояли перед ним стіною. Квіти соняхів миттю перестали обертатися, але тепер у серцевині кожного з'явилося вродливе дівоче личко. Ці обличчя кокетливо посміхалися, а коли побачили, який подив та навіть переляк викликала в мандрівників їхня поява, то дружно й весело розсміялися.
— Спинися! Зачекай! — закричав Тіп, схопивши Лісоруба за залізну руку. — Хіба не бачиш — вони живі!
І тієї ж миті квіти знову почали обертатися, а обличчя зникли.
Залізний Лісоруб викинув сокиру і вкрай засмучений сів на землю.
— Підняти руку на таке вродливе створіння було би безсердечно! — гірко вигукнув він. — Однак я й гадки не маю, як нам тепер рухатися далі.
— Ці дівчата дуже нагадують мені повстанців, — задумливо промовив Страшило. — Незрозуміло тільки, як вони змогли так швидко вистежити і наздогнати.
— А в мене нема сумнівів: тут не обійшлося без чарів, — твердо промовив Тіп. — Хтось вирішив наслати на нас ману, і, швидше за все, цей хтось — бабця Момбі. Цілком можливо, що тут узагалі немає соняхів — вони просто ввижаються нам.
— Тоді спробуймо заплющити очі і пройти крізь них, — запропонував Залізний Лісоруб.
— Цього я зробити не зможу, — зітхнув Страшило, — адже мої очі намальовані розплющеними. Якщо у тебе є залізні повіки, не думай, що всі ми влаштовані так, як ти.
— А Кінь, наприклад, замість очей має сучки, — сказав Тіп, а тоді нахилився до свого чотириногого друга і дуже уважно на нього подивився. — Ану ж бо, — скомандував Тіп Коню, — рушай уперед, а ми подамося за тобою, і так, може, позбудемося омани. У мене вже в очах мерехтить і голова тріщить від болю.
Відтак Гарбузова Голова пришпорив Коня, а Тіп вирушив услід. Позаду кавалькади крокували Страшило та Залізний Лісоруб. Вони ступили всього кілька кроків і раптом виявили, що дорога зовсім вільна. Соняхів наче й не було ніколи.
Товариство бадьоро рушило вперед, але бабця Момбі не бажала поступатися так просто — вона вигадувала все нові хитрощі. Краєвиди весь час змінювалися, і мандрівники неодмінно заблукали би знову, якби не мудрість Страшила: він вирішив, що напрямок руху треба визначати тільки за сонцем — а оскільки жодним чарам небесне світило не підвладне, надійнішого вказівника годі було шукати.
Без пригод, звісно, обійтися не вдалося. Кінь провалився ногою в кролячу нору й полетів сторчголов. Гарбузову Голову при цьому підкинуло високо в повітря, і цей політ закінчився б для нього трагічно, якби Залізний Лісоруб не примудрився спритно, просто на льоту, зловити гарбуза, який дивом лишився цілий. Тіп миттю приладнав його туди, де йому було місце. А ось Коневі пощастило менше: нога, яку витягнули з кроликової ноги, виявилася поламаною — її треба було полагодити або замінити на нову. Без цього про подальші мандри не могло бути й мови.
— Кепські справи, — сказав Залізний Лісоруб, — якби поблизу росли бодай якісь дерева, я б за лічені хвилини змайстрував для бідолахи нову ногу, але щось навколо не видно навіть кущів.
— У цій частині Країни Оз немає, як на зло, житла — ані будинків, ані загорож, — нарікав Страшило.
— Невже нічого не можна зробити? — засмутився хлопчик.
— Уся надія на мої мізки, — сказав його величність. — Знаю з досвіду: навіть із найбезвихіднішого становища завжди знайдеться вихід, треба тільки краще його пошукати.
