Та доля змилостивилася до мене! Одного разу я повзав поблизу сільської школи, і мою увагу привернув монотонний гул, що долинав зсередини. Мені здалося, що це галасують учні, тож я вирішив потрапити до класу й подивитися, що там відбувається. Тож я поліз уздовж тріщини між двома дошками підлоги, доки не досягнув дальнього кінця кімнати, де біля розпаленого каміну стояв учительський стіл.
Ніхто не звернув на мене уваги. А я виявив, що тепло вогню жаркіше та затишніше, і вирішив оселитися біля нього у щілині між двома цеглинами. Я влаштував собі затишне гніздечко, де й ховався багато-пребагато місяців.
Кілька днів потому я почав слухати лекції професора Всезная, без сумнівів, найвидатнішого вченого у всій Країні Оз. Жоден із його учнів не був настільки старанний і уважний, як скромний, до якогось часу нікому не відомий Жук-Шкеребертник. Завдяки цьому мені вдалося отримати такі ґрунтовні знання, що, зізнаюся, аж самому страшно. Тому на моїх візитівках зазначено — Д. О., тобто Дуже Освічений. Ще не було й немає жука, який мав би бодай десяту частину моєї вченості, це факт, і ним не можна не пишатися.
— Освіченістю пишатися не гріх, — сказав Страшило. — Тут я з тобою згоден. Я ж бо й сам славлюся ясною головою. З мозком, яким обдарував мене Чарівник Смарагдового Міста, ніхто не може позмагатися, — так мені всі друзі кажуть.
— Проте я все ж таки переконаний, — перебив його Залізний Лісоруб, — що добре серце важить більше, ніж освіченість, та навіть і мозок.
— Як на мене, — вставив свої п'ять копійок Кінь, — нема нічого важливішого, ніж міцна нога.
— А я так думаю: треба ще подивитися, що дорожче — мозок чи насіння! — раптом запально промовив Гарбузова Голова.
— Краще би ти помовчав! — прошепотів йому Тіп.
— Добре, шановний батеньку, — слухняно погодився Джек.
Жук-Шкеребертник ввічливо, навіть із повагою вислухав усі ці міркування, а потім повів далі свою історію.
— Я жив аж три роки в скромному затишному світочі освіти, — розповідав він, — невтомно всотуючи знання, якими була насичена шкільна атмосфера.
— Ти просто поет! — схвально кивнув головою Страшило.
— Та одного прекрасного дня, — вів далі Шкеребертник, — завдяки дивовижному збігові обставин моєму звичному скромному існуванню настав кінець, і я возвеличився до своїх теперішніх масштабів. Одного разу, коли я ліз над каміном, мене помітив професор, зловив і затис між великим і вказівним пальцями.
«Любі діти! — оголосив професор. — Я зловив жука-шкеребертника, дуже рідкісний та цікавий екземпляр. Чи відомо комусь із вас, що таке жук-шкеребертник?»
«Ні!» — хором закричали учні.
«Тоді, — сказав професор, — я дістану своє знамените збільшувальне скло та спроектую комаху на екран у вельми збільшеному вигляді, так, щоб ви могли ретельно вивчити особливості його будови та ознайомитися з його поведінкою і способом життя».
Тут він дістав із шафи якийсь прилад, і я, навіть не встигнувши зрозуміти, що зі мною відбувається, виявився спроектованим на екран у вельми збільшеному вигляді — саме таким я з'явився перед вами сьогодні.
Щоб краще мене розгледіти, учні заходилися витягувати шиї, ставати на табуретки, а дві дівчинки залізли навіть на підвіконня відчиненого вікна.
«Дивіться! — гучно промовив професор. — Перед нами вельми збільшений жук-шкеребертник, якого можна вважати чи не найцікавішою комахою з усіх, які тільки існують у світі».
Оскільки я був Дуже Освіченим, то чудово знав, як мусить повестися джентльмен у такій ситуації, — звівся на задні лапки, передню приклав до грудей і ввічливо вклонився. Ці мої дії стали справжньою несподіванкою — я так усіх вразив, що одна з дівчаток, які стояли на підвіконні, з вереском випала назовні, а заодно потягла за собою подружку.
Професор злякався і з криками кинувся надвір подивитися, чи не забилися бідолашні дітки. Учні подалися за ним галасливою юрмою, а я лишився у класі сам-один, до того ж Вельми Збільшений.
Зрозуміло, я одразу збагнув: це доля дарує мені щасливу можливість утекти. Завдяки своїм новим розмірам я міг безпечно мандрувати по світу, тамуючи спрагу спілкування зі славетними мудрецями, яку в мені пробудила освіта.
І доки професор клопотався біля дівчаток, що більше злякалися, ніж забилися, а учні з простої цікавості стовбичили довкола них, я спокійнісінько вийшов зі школи, завернув за ріг і незабаром, ніким не помічений, дістався до сусіднього гаю.
— Оце так дива! — вигукнув Гарбузова Голова, щиро приголомшений.
— Справжні дива, — погодився Жук-Шкеребертник. — Те, що мені вдалося втекти у вельми збільшеному стані, направду фантастичне везіння, бо ж хіба є пуття нікчемній крихітній комасі навіть від найглибших знань?
— Я раніше не думав, що комахи носять одяг, — здивовано зауважив Тіп, розглядаючи Шкеребертника.
— Вони його не носять — у природному стані, — відповів новий знайомий. — Та під час мандрів мені якось довелося врятувати дев'яте життя кравця — кравці, як вам відомо, мають по дев'ять життів, так само, як коти. Хлопчина був невимовно вдячний мені, адже, якби він втратив дев'яте життя, йому точно настав би кінець. Він просто вмовляв мене прийняти від нього в подарунок шикарний костюм, який ви тепер на мені бачите. Сидить чудово, чи не так? — Шкеребертник підвівся і повільно покрутився, щоб слухачі могли краще розгледіти його персону і костюм.
— Майстерний трапився кравець, — не без заздрості відзначив Страшило.
— І з добрим серцем, це ясно, — додав Лісоруб.
— А куди, власне кажучи, ти прямуєш? — запитав Тіп Жука.
— Та, в принципі, нікуди, — відповів той. — Але я маю намір у найближчому майбутньому відвідати Смарагдове Місто, щоби прочитати там лекцію для обраної публіки на тему «Про переваги збільшення».
— Ми зараз саме прямуємо до Смарагдового Міста, — сказав Залізний Лісоруб, — якщо хочеш, підемо разом.
Жук-Шкеребертник граційно вклонився.
— Із превеликим задоволенням, — заявив він. — Приймаю ваше люб'язне запрошення, бо де ще в Країні Оз я міг би знайти товариство, яке ще більше мені пасувало би?
— Що правда, то правда, — погодився Гарбузова Голова. — Та ми тут усі один одному підходимо — просто як мухи та мед.
— Прошу пробачити мені зайву цікавість, — знову промовив Шкеребертник, з неприхованою цікавістю розглядаючи нових знайомих одного за одним, — але не здається вам, що ви всі… гм… трошки дивнуваті?
— Але ж і ти сам, скажімо, дивнуватий, — відповів Страшило. — Загалом усе в житті дивує, доки не звикнеш.
— Яка оригінальна філософія! — захоплено сплеснув лапками Жук-Шкеребертник.
— Еге ж бо, мізки в мене сьогодні працюють відмінно, — не без гордості визнав Страшило.
— Тоді, якщо ви вже достатньо відпочили й набралися сил, чи не час нам вирушити в путь до Смарагдового Міста? — запропонував Збільшений Жук.
— На жаль, — зітхнув Тіп, — Кінь зламав ногу й тепер не може пересуватися. В окрузі нема жодного дерева, з якого можна було б змайструвати заміну. А без Коня ми не можемо вирушати: Гарбузова Голова має слабкі суглоби, і пішохід із нього зовсім нікудишній.
— Шкода, дуже шкода, — пройнявся співчуттям Жук-Шкеребертник. Потім він уважно оглянув своїх попутників і раптом запропонував: — Чому ж не приладнати Коню одну із ніг Гарбузової Голови, якщо вже він усе одно їде верхи? І той, й інший — із дерева, наскільки я розумію.
