Розділ XV
Сер Волтер зняв чудовий дім на Кемден-плейс, у престижному місці, гідному такої видатної людини; і вони з Елізабет, на свою велику втіху, там улаштувались.
Енн із важким серцем переступала поріг, передбачаючи довге ув'язнення й питаючи себе: «Коли я нарешті зможу знову вас покинути?» Проте її прийняли з несподіваною сердечністю, і вона підбадьорилась. Батько й сестра були раді її бачити, бо хотіли показати дім і меблі, і тепло зустріли її. Коли вони сіли обідати, було навіть із задоволенням відзначено, що тепер їх четверо.
Місіс Клей була дуже привітною і весь час посміхалася, але її посмішки й люб'язність зовсім не дивували Енн. Вона не мала жодного сумніву, що місіс Клей, побачивши її, прикинеться вкрай задоволеною, але привітність інших була для неї несподіванкою. У них був, очевидно, чудовий настрій, і незабаром вона дізналася про причини цих радощів. Слухати Енн їм не дуже хотілося. Після марних спроб одержати від неї підтвердження того, що за ними вельми нудьгують ув окрузі, вони поставили їй трохи побіжних незначних запитань, а потім перейшли до розповіді про себе. Апперкросс не викликав у них інтересу, Келлінч їх мало цікавив; для них існував лише Бат.
Вони мали задоволення запевнити її, що Бат з усіх поглядів справдив їхні сподівання. Їхній дім, безсумнівно, був найкращим на Кемден-плейс, їхні вітальні перевершували всі, які вони бачили або про які чули, вишуканістю вмеблювання та смаком убрання. Усі шукали з ними знайомства. Усі хотіли їх відвідати. Хоч як вони ухилялися від усіх бажаючих їм відрекомендуватись, у них постійно з'являлися візитні картки людей, про яких вони уявлення не мали.
Оце й було джерело задоволення! Чи дивувалась Енн, що її батько та сестра щасливі? Вона не дивувалась, але, безперечно, зітхала, думаючи, що її батько не помічав принизливості цієї зміни, що він без жалю проміняв почесний обов'язок поміщика на суєтність маленьких міських радощів. Безперечно, вона зітхала, і посміхалась, і дивувалась, коли Елізабет, відчиняючи перед нею двері і з тріумфом водячи її з однієї вітальні до іншої, вихваляла їхній обшир: жінка, яка була господинею Келлінч-холла, вважала достатнім для своєї гордості відстань між двома стінами тридцять футів!
Але це були не всі причини їхнього щастя. Був іще й містер Елліот. Енн багато що почула про містера Елліота. Вони не тільки пробачили йому, вони були ним зачаровані. Він був у Баті близько двох тижнів (проїжджав через Бат у листопаді дорогою до Лондона, і, хоч затримався лише на добу, звістка про те, що сер Волтер оселився в місті, звичайно, дійшла до нього, але він не зміг тоді нею скористатись); тепер же він був у Баті вже два тижні, і насамперед після приїзду залишив свою візитну картку на Кемден-плейс, а потім так наполегливо намагався зустрітися з ними, а коли це сталося, виявив таку щирість, таку готовність забути про минуле, таке бажання знову спілкуватися зі своїми рідними, що їхня попередня добра думка про нього цілковито відновилась.
Вони не вбачали в ньому жодної провини. Він пояснив їм свою позірну зневагу. Усе сталося лише через непорозуміння. Він навіть на думці не мав їх зрікатися; він боявся, що його зреклися, не знати чому, і мовчав лише через свою скромність. Коли ж йому натякнули, що він, мабуть, нешанобливо чи неуважно відгукувався про сімейство та його честь, він був просто в нестямі. Він, хто завжди пишався, що належить до роду Елліотів, і дотримувався поглядів на родичання навіть надто суворих для нашої недбалої доби! Справді, він був здивований, але був упевнений, що його вдача та поведінка невдовзі доведуть, що це неправда. Його чесність могли ствердити всі, кого він знав; і, безперечно, зусилля, з якими він намагався при першій нагоді повернути становище родича й можливого спадкоємця, були неспростовним доказом його щирості.
Обставини його одруження теж, як виявилося, заслуговували поблажливості. Сам він не міг про це заговорити, але один дуже близький його друг, полковник Волліз, дуже гідна людина, справжній джентльмен (і непоганий на вроду, додавав сер Волтер), який з гарним смаком жив у Мальборо Білдінгс і з власної його наполегливої просьби відрекомендувався їм через містера Елліота, згадав деякі пов'язані з цим одруженням подробиці, які виправдовували містера Елліота.
Полковник Волліз давно знав містера Елліота, був добре знайомий і з його дружиною й добре розумів, як це все сталося. Вона була, звичайно, не знатного походження, але гарно вихована, освічена, заможна і без пам'яті закохалася в його друга. Була неймовірно чарівною. Сама його домагалась. Інакше ніякі гроші не спокусили б містера Елліота, і, крім того, сер Волтер вірив, що вона красуня. А це значною мірою було пом'якшуючою обставиною. Красуня, з великими достатками, і до нестями закохана! Сер Волтер, здавалося, був цілковито готовий пробачити містеру Елліоту; і хоч Елізабет не могла подивитись на цю обставину в такому вигідному світлі, вона була згодна, що ця історія заслуговує поблажливості.
Містер Елліот відвідував їх кілька разів, обідав у них одного разу й був, очевидно, радий, що його запросили, бо вони зазвичай не давали званих обідів; словом, він був радий кожному доказу родинних зв'язків і все своє щастя бачив у тому, щоб його приймали як свого на Кемден-плейс.
Енн слухала, але не розуміла. Вона знала, що треба пам'ятати і дуже пам'ятати поняття тих, хто вів розповідь. Вона намагалася бути поблажливою. Мабуть, історія цього примирення здавалась їй такою дивною й чудернацькою лише через спосіб, у який вона розповідалась. Однак їй здавалося, що за бажанням містера Елліота після стількох років бути ними прийнятим ховається щось непомітне на перший погляд. З практичного боку він нічого не вигравав від примирення з сером Волтером; від незлагоди він нічого не втрачав. Цілком імовірно, з них двох містер Елліот був багатшим, а Келлінч усе одно мав перейти до нього разом із титулом. Навіщо ж розумній людині, а він здавався дуже розумною людиною, навіщо ж йому все це потрібно? Вона могла пояснити це лише тим, що він шукав зустрічі з Елізабет. Мабуть, колись вона йому й сподобалась, але випадок і міркування користі відвернули його увагу, а тепер, коли він міг розпоряджатися собою як схоче, знову про неї згадав. Елізабет, безперечно, гарна на вроду, манери — витончені й вишукані, а її характеру містер Елліот тоді не розпізнав, тому що бачив лише на людях, і до того ж був іще зовсім юним. Як витримають її вдача й поняття його нинішній тонший смак, — це вже інша річ, і Енн до цього зовсім не була байдужою. Вона усією душею прагнула, щоб його смак не став занадто тонким, якщо він і справді обрав Елізабет; а ось Елізабет була дуже схильна сподіватися на це, і її подруга місіс Клей, здавалося, підтримувала її надії, судячи з того, як вони переглядалися, коли йшлося про часті візити містера Елліота.
Енн згадала, як вона бачила його мимохідь у Лаймі, але це їх не дуже цікавило. «О, так, можливо, це був містер Елліот. Вони й не знали. Дуже ймовірно, що це був він». Їм було не до її описів. Вони самі прагнули його їй описати, особливо сер Волтер. Він віддавав належне його зовнішності справжнього джентльмена, манері вдягатися — зі смаком і водночас за останньою модою, приємному обличчю, розумним очам; проте не міг не журитися, що в нього так випинається нижня щелепа, і ця вада, здається, з роками посилюється; однак не можна сказати, щоб майже всі його риси з часом не змінилися на гірше. Містер Елліот, здається, вважав, що він (сер Волтер) виглядає достоту так само, як і тоді, коли вони востаннє бачились, але сер Волтер не міг відповісти йому тим самим, і це було так незручно. Проте скаржитися теж нема на що. Містер Елліот обличчям набагато кращий, ніж більшість чоловіків, і серові Волтеру було б не соромно хоч де з ним з'явитися.
Увесь вечір вони не розмовляли ні про кого, окрім містера Елліота та його друзів у Мальборо Білдінгс. «Полковник Волліз так прагнув їм відрекомендуватись! І містер Елліот так цього хотів!» Була також місіс Волліз, яку вони поки що знали тільки з розмов, бо вона з дня на день збиралася народити, але містер Елліот казав, що це «вельми чарівна жінка, яка, безперечно, гідна того, щоб її приймали на Кемден-плейс», і, як тільки вона стане матір'ю, вони з нею познайомляться. Сер Волтер високо цінував місіс Волліз; казали, що дуже гарна на вроду, красуня. Йому кортить її побачити. Він сподівається, що це буде відшкодуванням за всі ті негарні обличчя, які він щодня зустрічає на вулицях Бата. Головне лихо міста — безліч негарних жінок. Він не хоче сказати, що тут узагалі немає гарненьких, але кількість негарних жінок значно більша за середню. Гуляючи, він часто помічав, що на одне гарненьке личко тут припадає тридцять або навіть тридцять п'ять страховиськ; а одного разу, коли він був у крамниці на Бонд-стрит, налічив вісімдесят сім жінок, які пройшли повз нього, і серед них хоч би одне пристойне обличчя. Щоправда, ранок був холодний, сильний мороз, який може витримати навряд чи одна жінка з тисячі. І все ж таки в Баті неймовірно багато потворних жінок. А вже чоловіки! Ці ще гірші. На вулицях він бачив силу-силенну таких страхопудів! Як мало звикли тутешні жінки бачити щось непогане, одразу помітно з того враження, яке справляє на них людина пристойної зовнішності. Ще ніколи йому не доводилося гуляти під руку з полковником Воллізом (а в того чудова військова виправка, хоча, щоправда, він рудий), не привертаючи до себе жіночих поглядів; усі жіночі погляди були, безперечно, спрямовані на полковника Волліза. Скромний сер Волтер! Однак він не зміг здійснити свій ухильний маневр. Його дочка й місіс Клей одностайно почали натякати, що в супутника полковника Волліза виправка, певно, не гірша і до того ж він не рудий.
— А який вигляд має Мері? — запитав сер Волтер, який був у прекрасному настрої. — Останнього разу, коли я її бачив, у неї був червоний ніс, але, сподіваюся, це буває з нею не щодня.
— О, ні, це було цілком випадково. Вона чудово почувається й має дуже гарний вигляд із самого Михайлового дня.
