втілили на екрані. Хаус швидко вийшов із-під контролю «батьків», і тепер вони не в змозі змінити своє «дітище».
Так, глядачам дуже хочеться, аби Грегорі Хаус відмовився від вживання наркотиків і став поводитися з оточенням коректніше. Ще нам було би приємно, якби Хаус визначився в стосунках із жінками: відповів на почуття Камерон, або повернув собі Стейсі, або врешті-решт усвідомив, що кохає Лізу Кадді. Коли Грег через свій норов опиняється в черговій халепі, глядачі стискують кулаки, чекаючи, коли ж свій кулак стисне Хаус, аби врізати Воглерові чи дати чоловічу відсіч Тритеру. Проте нічого не відбувається: стикаючись із неприкритою агресією та втіленням зла, Грегорі поводиться як толстовець — не опирається злу насильством. Нарешті, глядачам не хочеться, аби привиди Ембер і Катнера довели нашого героя до божевілля. Але той Хаус, якого ми бачили в попередніх серіях, наприкінці п’ятого сезону не зможе опиратися, не витримає — зламається, дозволивши друзям відвезти себе в божевільню.
Понад усякий сумнів, глядачеві цікаво спостерігати не лише за медичними загадками-розгадками в серіалі, але й за всіма змінами, що поступово відбуваються як у житті жовчного лікаря, так і в ньому самому. Хаус — відлюдник, який волів би жити в соціальному вакуумі, й навіть діагноз ставити, не підводячись із крісла та не спілкуючись із пацієнтами. Серіали замінюють йому спілкування, шоу вантажівок — емоції, повії — кохання, гітара з лихвою компенсує всі досягнення світової культури.
Проте втекти від життя і повністю ігнорувати людське оточення Грегорі не може. Що ж лишається? Йому не досить просто змиритися з думкою, що без людей не можна обійтися, — в своїй звичній манері він перетворює оточення на почет короля. Люди довкола, своєю чергою, теж впливають на характер Хауса. Якщо у всьому, що стосується постановки діагнозу, його слово переважує думки інших, то життя Хауса поза роботою — це не лише його персональна боротьба з людством, але і зустрічна спроба друзів, колег і навіть ворогів змінити самого Грегорі. У таких випадках почет або, як називає своїх колег сам Хаус, слуги перестають бути такими. Чомусь навчаючись від Хауса, друзі та колеги навзаєм допомагають йому відкрити в процесі спілкування з людьми щось нове для себе.
Хто ж ці герої? Як вони вибудовують стосунки з Грегорі Хаусом? Чому Хаус знущається з них, незважаючи на те, що вони поважають його?
Ліза Кадді, леді-бос
В одному з епізодів першого сезону доктор медицини Ліза Кадді (
Спочатку Кадді повинна була з’явитися саме в такому вигляді і з серії в серію дошкуляти Хаусу. Якби Ліза не змінилася, вона ризикувала стала єдиним об’єктом кепкувань Хауса, якого глядачам не шкода: ну хто пожаліє мегеру… Завідувачка лікарнею повинна мати вигляд типового начальника, консерватора і свавільника, якого не гріх і підсмикнути. У детективних історіях такою дійовою особою зазвичай буває шеф поліції, начальник «убивчого» або будь-якого іншого поліцейського відділу, в якому працює скромний і незалежний герой. Або редактор газети чи телеканалу, де трудиться талановитий журналіст, котрий веде приватне розслідування на свій страх і ризик та викриває капості сильних світу цього. У сучасних російських серіалах протистояння «розумний герой — тупий начальник» побудоване за схожим принципом. Коли ж говорити про нечисленні поки що українські зразки масової культури, то слід відзначити: таке протистояння не запозичене, не данина моді чи «формату», а цілком відповідає українському менталітету. Про це, зокрема, пише в своєму дослідженні «Український менталітет» лікар-психотерапевт Олександр Стражний, визначаючи українців як «вільних, гордовитих щодо будь-якої влади», котрі «однаково не відчувають ані пієтету до сильних світу цього, ані страху перед ними». Українці, на позір заполітизовані, насправді ж не визнають над собою жодної влади, здебільшого тримають дулю в кишені, анархічні за способом мислення і завжди критикують «начальство», яке напередодні самі ж собі обрали.
Але дуже скоро творці «House M. D.» збагнули: у такій якості — постійно критикованої мегери — Ліза Кадді не зможе повноцінно розвиватися як персонаж. Увесь час опиратися ініціативам Хауса і не пускати геніального лікаря до пацієнтів може лише недалека людина. Значить, або Грегорі повинен звільнитися з Принстон-Плейнсборо у пошуках нового, комфортнішого місця роботи, або Ліза посіла не своє місце в кабінеті керівника. Тому Кадді швидко міняється: ми бачимо людину, котра щиро переживає за Хауса, який займається самознищенням. Вона сувора, але мислить розважливо, а через те — справедлива. Кадді можна назвати другом Хауса і єдиною людиною в усій лікарні, здатною хоч якось його контролювати, коли норовистий лікар стає зовсім некерованим і треба накласти хоча б якусь заборону, ввести хоч яке-небудь табу, аби геніальний розум Грегорі не почав використовуватися з руйнівною метою.
Кадді: Потрібен аналіз у лабораторії — копію мені. Робиш знімок — копію мені. Ти ще тільки подумав про знімок — копію мені!
Ліза Кадді — єврейка, їй 38 років, вона — доктор медицини. Про її родину відомо, що її батьки живі, а ще в неї є сестра. Мріяти про те, щоб стати лікарем, вона почала вже в дванадцятирічному віці. Батько з дитинства був для неї ближчим за матір, тому вона пішла його шляхом, обравши ендокринологію та вирішивши стати найкращою в своїй царині.
Батьки підтримали прагнення дочки. Вступивши до медичної школи, Ліза закінчила її в 25 років, ставши однією з найкращих випускниць, потім вивчала біохімію, вигравши стипендію для навчання в університеті Мічигану. Там Ліза зустріла Грегорі Хауса — університетську легенду, — відомого своїми радикальними теоріями щодо способів постановки діагнозу. На перший погляд, ці теорії не мали під собою жодного реального ґрунту, але найчастіше виявлялися правильними. Потім Хаус перейшов до іншого навчального закладу,
