уявлення про нього з баченням творців фільму, і нарешті, чи відповідає запропонований образ вимогам часу.
Не варто забувати: Григорій Кохан говорив про радянське телебачення з його двома програмами. Серіалів у історії радянського телебачення було дуже мало. Саме тому майже кожен ставав успішним. Проте фільми «Сімнадцять миттєвостей весни» (12 серій), «Ад’ютант його превосходительства» (5 серій), «Слідство ведуть ЗнаТоКи» (21 серія), «Місце зустрічі змінити не можна» (5 серій), «Народжена революцією» (10 серій), «Вічний поклик» (20 серій), «Циган» та «Циган-2: Повернення Будулая» (разом 8 серій) у 1960–1980-і роки мали більший успіх, ніж аналогічні за змістом та якістю багатосерійні детективи, мелодрами, історичні драми та пригоди розвідників, котрі не в такій кількості, як за кордоном, проте все ж таки знімалися радянським, у тому числі — українським радянським телебаченням. Секрет той самий: підбір акторів, точне попадання в персонажі, вже потім — сюжет.
Навіть якщо в СРСР з його дефіцитом серіалів підбір акторів усе одно мав вирішальне значення для успіху, то що, в такому разі, говорити про країни Європи та Америку, де виробництво телевізійного «мила» поставлене на потік? Проте «зоряний» склад може не врятувати, а навпаки — знищити амбітний телевізійний проект із великим бюджетом, якщо запрошений актор не відповідає тому образу, який потрібно втілити на екрані. Але якщо «влучити» в персонаж удається не дуже відомому акторові або взагалі дебютантові, маска приклеюється до нього назавжди. Потрібно володіти талантом, силою волі, мати здорові амбіції та майстерно опанувати професію, аби «зоряна» роль не приліпилася на все життя. Інакше є величезний ризик залишитися «актором однієї ролі».
Нарешті, важливо не хто грає, а як грає. Девід Шор пояснював: після трьох перших сезонів творці «House M. D.» відчули, що від сталої команди глядачі вже почали трошки втомлюватися, якими б яскравими не зробилися за цей час Форман, Камерон і Чейз. Отже, Хаусу далі потрібні нові «іграшки», а глядачам — нові цікаві персонажі. Значить, акторів потрібно було підбирати ретельно, аби вони могли або замінити вже знайомих дійових осіб, або взаємодіяти з ними, але так, щоб ніхто з героїв та акторів не відтісняв партнера — грав сольну партію, лишаючись при цьому невід’ємною частиною всього ансамблю.
У фіналі третього сезону, як відомо, колишня команда Грегорі Хауса звільнилася. Знову зібрати звичний колектив під надуманим приводом автори проекту не наважилися. Замість цього продюсер запропонував команді сценаристів придумати таку собі гру, мета якої — відбір кандидатів до нової команди. Причому відбирати повинен був не лише Хаус — тепер і самі глядачі вирішували, які персонажі їм до душі. Вилітали, таким чином, ті, що глядачеві цікавими не були. Отже, глядачі самі не помітили, як втягнулися у гру, запропоновану творцями серіалу, та ще й отримали ілюзію власного впливу на вибір доктора. Завдяки такому віртуозному ходу нова трійця, що стала командою Грегорі Хауса, полюбилася глядачам не менше (а дехто навіть більше), ніж попередня.
У чому ж секрет акторів, що так вдало втілили на екрані ідею «House M. D.»?
Г’ю Лорі
«Світовідчуття та гумор доктора Хауса значною мірою збігаються із моїми поглядами на речі», — прокоментував якось актор Г’ю Лорі (
Так, Г’ю Лорі — зірка без лапок, один із тих, хто довго та наполегливо йшов до світової популярності, аби, як ведеться, одного чудового ранку прокинутися знаменитим. На сьогоднішній день виконавець ролі Грегорі Хауса — не лише найзнаменитіший, але й найбільш високооплачуваний актор телесеріалів. За зйомку в кожному епізоді Лорі отримує, за інформацією на кінець 2009 року, вже 400 тис. дол. Таким чином, є всі підстави стверджувати: «House M. D.» — один із найдорожчих телевізійних серіалів останнього десятиліття, на успіх якого працюють найкращі професіонали в царині телебачення та шоу-бізнесу.
Джеймс Г’ю Келам Лорі народився 11 червня 1959 року в Оксфорді, у Великобританії. Ці каво, що батько Г’ю, Ранальд Лорі, — лікар. Як сказав Лорі-молодший в одному з інтерв’ю, його тато — повна протилежність доктора Хауса. «Мій батько був м’яким, поштивим і явно не зарозумілим. А я, граючи Хауса, наслідував його хворих — безнадійних або просто пригнічених своєю хворобою людей», — розповідає актор. Хоча батько на людях був суворий із Г’ю, хлопчик завжди знав, що він — батьків пестунчик, тоді як його мати, домогосподиня, могла сердитися на сина тижнями навіть за найбезневиннішу витівку. Вона померла, коли Г’ю було 29 років; протягом кількох останніх місяців вона взагалі не вставала з ліжка і пішла з життя після важкої хвороби.
Незважаючи на те, що Ранальд Лорі був кумиром Г’ю, батьковим шляхом хлопець не пішов і лікарем не став. Зате йому передалася інша батьківська пристрасть — спорт. Свого часу Ранальд Лорі виборов золоту медаль на Олімпійських іграх 1948 року в Лондоні в парному веслуванні. Починаючи зі шкільних років, а потому — навчаючись в Ітоні та Кембриджі, Г’ю також займався парним академічним веслуванням. У 1977 році він виграв чемпіонат Великобританії з академічного веслування серед юніорів. Пізніше молодий спортсмен навіть представляв Англію на чемпіонаті світу серед юніорів, де разом зі своїм партнером посів четверте місце. У 1980 році Г’ю також був одним із представників Кембриджу в знаменитих веслярських перегонах між університетами Оксфорда і Кембриджа. Незважаючи на те, що їхня команда програла перегони, відставши від головного суперника лише на 1,5 м на дистанції 6 779 м, Лорі здобув престижну винагороду «Blue». За кілька місяців Г’ю брав участь у змаганні двійок (човни-тандеми, розраховані на пару веслярів) «Silver Goblets & Nickalls Challenge Cup», що входить до складу Генлейської королівської регати, де завоював друге місце, поступившись першістю американцям. Ось уже багато років актор є членом одного з найстарших британських клубів з академічного веслування — «Leander Club». Президентом цього клубу свого часу був його батько Ранальд.
Вчився Г’ю Лорі в престижних приватних школах: оксфордській початковій школі «Dragon School» та в Ітонському коледжі. Приватні школи — підмурівок якісної середньої й вищої освіти у Великобританії ось уже декілька століть.
Хоча ці ж приватні школи (особливо для хлопчиків) уже в другій половині ХХ століття британські інтелектуали почали вважати осередком консерватизму, що придушує особистість. Звичаї, які панували в престижних англійських приватних школах, вперше описав знаменитий британський письменник Грем Грін у романі «Відомство страху» (
(
