Розділ XLII
Якби погляди Елізабет формувалися тільки під впливом життя у власній родині, то виникла в її уяві картина подружнього щастя та домашнього затишку вийшла б не надто привабливою. Батько її, зачарований молодістю та красою, а ще тією видимістю привітної вдачі, котру зазвичай створюють молодість і краса, одружився з жінкою, чий недалекий розум і нетерпимі погляди дуже швидко поклали край усякій любові до неї з його боку. Кохання, повага і довіра зникли без вороття; розбилися всі його надії на тихе сімейне щастя. Але містер Беннет не був тією людиною, яка шукала б порятунку від викликаних власною недалекоглядністю негараздів у тих утіхах, у яких зазвичай шукають його ті нещасні, що постраждали від свого глупства чи пожадливості. Він любив свій маєток та його околиці, він любив книги; саме ці смаки й визначали основні його розваги. На свою дружину він звертав мало уваги, хіба що лише в тих випадках, коли її невігластво та глупство давало йому привід весело з неї покепкувати. Чоловіки зазвичай бажають зовсім не такого сімейного щастя, але там, де бракує можливостей для приємного проведення часу, справжній філософ задовольниться й тими, що є в його розпорядженні.
Однак Елізабет ніколи не закривала очі на хибність батькової поведінки саме як батька. Їй завжди було болісно це усвідомлювати; але, поважаючи його здібності та відчуваючи вдячність за ту ніжність, з якою він до неї ставився, вона намагалася забути те, чого не могла не помічати, і не думати про те безперервне порушення подружнього обов'язку і правил пристойності, котре полягало у виставлянні своєї дружини на посміховисько перед власними дітьми і тому підлягало всілякому осуду. Але зараз вона як ніколи сильно відчувала небезпеку, що неминуче чигала на дітей від такого недоладного шлюбу, як ніколи повно усвідомлювала негаразди, породжувані таким невмілим спрямуванням талантів; талантів, котрі при належному їх застосуванні могли б принаймні додати статечності його дочкам навіть за умови їх нездатності зробити його дружину розумнішою та освіченішою.
Окрім відбуття Вікхема, Елізабет не мала інших підстав бути задоволеною з того, що полк поїхав. Їхні виїзди в гості стали не такими цікавими, як раніше, а вдома на неї чекали мати та сестра, чиї безперервні скарги на нудотність усього, що її оточувало, спричинялися до справжньої нудьги в їхньому сімейному колі. І хоча можна було сподіватися, що з часом Кітті повернеться до здорового глузду, бо порушники її спокою вже поїхали, інша її сестра, некерований характер якої давав підстави для серйозніших побоювань, могла, скоріш за все, тільки сильніш утвердитись у своєму глупстві та самовпевненості через наявність одразу двох небезпек: курорту і військового табору. Тому в цілому Елізабет дійшла висновку — який вона часто робила і в минулому, — що подія, на яку з нетерпінням очікувала, не приносила, відбувшись, того задоволення, на яке вона розраховувала. Тому виникла потреба визначити якийсь інший період, разом із котрим почнеться справжнє щастя, знайти якийсь інший момент, із яким можна було б пов'язати свої бажання та сподівання; знову поринувши у приємне очікування, втішати себе думкою, що цього разу все вийде ліпшим чином, і — готуватися до ще одного розчарування. Тепер об'єктом її райдужних сподівань стала майбутня поїздка до Озерного краю; ця поїздка була найбільшою її втіхою за всі ті неприємні години, що стали неминучими через роздратованість матері та Кітті; а якби вона змогла ще й залучити до своїх планів Джейн, то кращого годі було б і бажати.
— Але ж це добре, — розмірковувала Елізабет, — що мені чогось бракує. Якби все вийшло так, як я хотіла, то мені б точно стало нецікаво. Тепер же, маючи в собі невпинне джерело розчарування через відсутність поруч зі мною моєї сестри, я можу небезпідставно сподіватися, що справдяться всі мої очікування на отримання задоволення. План, кожна частина якого віщує насолоду, ніколи не матиме успіху; від загального розчарування може врятувати лише невеличка доля невдоволення з якогось конкретного приводу.
Коли Лідія від'їжджала, то обіцяла матері та Кітті, що писатиме часто і докладно, але листів її доводилося чекати тривалий час і були вони короткими. Листи, які вона писала матері, здебільшого містили розповіді про те, що вони тільки-но повернулися з бібліотеки, до якої їх супроводжували такі-то офіцери і в якій вона бачила такі чудові орнаменти, що збожеволіти можна; що вона придбала нове плаття або нову парасольку, про які вона хотіла б розповісти докладніше, але, на жаль, мусить усе покинути і мчати, бо її щойно покликала місіс Форстер, аби разом податися до військового табору. З листів Лідії до Кітті можна було дізнатись іще менше, бо хоч і були вони довшими, але було в них забагато підкреслених слів, аби їх розголошувати.
Через два-три тижні після її від'їзду до мешканців Лонгберна поволі почали повертатися здоровий глузд, гарний настрій і бадьорість. Усе стало виглядати якось веселіше. Повернулися родини, котрі зиму провели в Лондоні; з'явилося літнє вбрання, почалися літні поїздки в гості. Місіс Беннет знову набула своєї звичної буркотливої незворушності, а до середини червня Кітті оговталася настільки, що змогла без сліз з'являтись у Меритоні. Це була подія надзвичайно багатообіцяюча; вона дала підстави Елізабет сподіватися, що, може, до наступного Різдва Кітті стане настільки розважливою, що буде згадувати про офіцерів не частіше одного разу на день, хіба що через якесь украй жорстоке та злостиве рішення Військового міністерства у Меритоні на той час не розквартирують іще один полк.
Запланований початок їхньої поїздки на північ був уже не за горами — лишилося чекати всього два тижні, як від місіс Гардінер надійшов лист, що відклав початок цієї подорожі та скоротив її тривалість. Справи давали можливість містеру Гардінеру поїхати аж на два тижні пізніше — в липні; через місяць він мав повернутися до Лондона, і оскільки, таким чином, у їхньому розпорядженні лишалося надто мало часу, щоб поїхати так далеко і побачити так багато, як вони планували, чи принаймні з тією неквапливістю та комфортом, на які вони розраховували, то їм доведеться полишити Озерний край і натомість здійснити менш тривалу подорож. Згідно з новим планом, вони мали поїхати на північ не далі Дербішира. У цьому графстві є достатньо цікавих місць, здатних утримати їхню увагу протягом трьох тижнів, а для місіс Гардінер воно має особливу привабливість. Місто, в якому вона провела колись кілька років свого життя і в якому вони мали тепер провести кілька днів, мабуть, було для неї не меншим об'єктом цікавості, ніж уславлені красоти Метлока, Четсворта, Давдейла або ж Піка.
Елізабет була розчарована надзвичайно; вона налаштувалася побачити саме Озерний край і вважала, що в будь-якому разі для цього все одно вистачило б часу. Але вона мусила вдовольнятися тим, що пропонувалось, її життєрадісна вдача незабаром примирилася з такою переміною, і все знову стало на свої місця.
Згадка про Дербішир породила численні асоціації. Елізабет не могла чути це слово, не подумавши при цьому про Пемберлі та його власника. «Аякже, — сказала вона сама собі, — хіба ж я не зможу безперешкодно проникнути до його графства і викрасти декілька красивих камінчиків так, що він навіть не помітить мене?»
Чекати тепер доводилось удвічі довше. До прибуття їхнього дядечка з тітонькою мало минути аж чотири тижні. Але вони таки минули, і містер та місіс Гардінер, разом із чотирма своїми дітьми, з'явилися нарешті у Лонгберні. Діти — двоє дівчаток шести та восьми років і двоє молодших хлопчиків — мали залишитися під невсипущою опікою їхньої кузини Джейн, яка була загальною улюбленицею і яка завдяки своїй спокійній розважливості та лагідній вдачі чудово годилася для того, щоб усіляко ходити за дітьми — навчати їх, гратися з ними і пестити їх.
У Лонгберні Гардінери пробули тільки одну ніч і наступного ранку вирушили разом із Елізабет на пошуки новизни та розваг. Один приємний момент не викликав сумнівів — це їхня сумісність як супутників. Ця сумісність припускала наявність здоров'я та витривалості, необхідних для того, щоб долати труднощі, життєрадісності — щоб повніше відчувати насолоду, а також взаємної симпатії та розуму, здатних зробити насолодою саме спілкування між ними, якщо поїздка виявиться нецікавою.
Ця книга не має на меті дати опис Дербішира та всіх тих цікавих місць, через котрі пролягав їхній шлях: Оксфорда, Бленгейма, Ворвіка, Кенілворта, Бірмінгема і т. ін., бо всі вони відомі достатньо добре. Наразі мова піде лише про невеличкий шматочок Дербішира. Тож до містечка Лембтон, де колись мешкала місіс Гардінер і де, як вона нещодавно дізналася, все ще жили декотрі з її знайомих, спрямували вони свої кроки після відвідин усіх основних чудес у графстві; а за п'ять миль від Лембтона був розташований Пемберлі, про що Елізабет дізналася від своєї тітоньки. Він лежав осторонь од їхнього маршруту — за одну-дві милі, не більше. При обговоренні маршруту минулого вечора місіс Гардінер висловила бажання знову побачити цю місцевість. Містер Гардінер заявив про свою згоду, після чого вони звернулися до Елізабет, аби та схвалила їхній план.
— Серденько, чи не бажаєш побачити те місце, про яке ти стільки чула? — запитала її тітка. — До того ж із Пемберлі пов'язаний багато хто з твоїх знайомих. Як тобі відомо, Вікхем провів там усю свою юність.
Елізабет була прикро вражена. Вона відчувала, що в Пемберлі їй робити нічого, і тому їй не залишалося нічого іншого, як висловити своє небажання туди їхати. Вона мусить зізнатися, що їй обридло споглядати величні будинки; вона й так бачила їх уже стільки, що її більше не цікавлять вишукані килими та атласні штори.
Місіс Гардінер вишпетила її за таке глупство.
— Коли б це просто був красивий і багато умебльований будинок, то мені б самій було байдуже, — сказала вона, — але там такі чудові прилеглі ділянки! Пемберлі має одні з найкращих насаджень у графстві.
Елізабет не відповіла нічого, але розум її все одно не міг на це зголоситися. Можливість зустрічі з містером Дарсі під час оглядин одразу ж спала їй на думку. Це було б жахливо! Від самої думки про таку зустріч вона спалахнула рум'янцем і вже хотіла була поговорити
