про все відверто зі своєї тіткою, ніж так ризикувати. Але проти цього виникли певні заперечення, тож насамкінець Елізабет вирішила, що так вона вчинить лише тоді, коли особисто спитається про присутність хазяїна та отримає негативну відповідь.
Тож перед тим, як лягти спати, вона запитала у служниці про Пемберлі — чи цікаво там, як звуть його власника і чи не поїхав він, бува, на літній відпочинок. Із величезним полегшенням отримавши на останнє запитання ствердну відповідь, Елізабет заспокоїлась і тепер, коли всі побоювання зникли, відчула справжній інтерес до будинку та бажання його оглянути. Тому, коли ця тема знову виникла наступного ранку і знову Гардінери спиталися про її думку, вона з готовністю, але з байдужим виглядом відповіла, що взагалі-то не має нічого проти такого плану.
Тож незабаром вони мали відвідати Пемберлі.
Розділ XLIII
Коли на під'їзді до маєтку Елізабет уперше побачила Пемберлійський ліс, то відчула легке хвилювання, а коли вони нарешті повернули і проїхали через ворота, то хвилювання перетворилося на сильне збурення почуттів.
Парк був дуже великий і містив значну кількість різноманітних ділянок. Вони в'їхали до нього в одній із його найнижчих точок і певний час прямували красивим гаєм, що охоплював значну територію.
Від повноти душі Елізабет не могла розмовляти, але вона помічала кожну цікаву місцину, кожний мальовничий пейзаж і захоплювалася ними. Півмилі вони поволі їхали вгору й раптом опинилися на вершечку досить високого пагорба, де гай закінчився, миттєво відкривши їхньому погляду Пемберлі-Хаус, розташований із протилежного боку долини, в яку круто донизу зміїлася дорога. Це була велика, красива кам'яна будівля, що стояла ген на протилежному схилі та позаду була обрамована пасмом високих лісистих пагорбів, а попереду неї досить глибокий ручай розширювався в чималеньку річку, але без видимих слідів людського втручання. Його береги не були підкреслено правильними чи неоковирно прикрашеними. Елізабет була зачарована. Вперше вона бачила місце, де природа постаралася на славу, де її краса майже не постраждала від чийогось недоладного смаку. Всі вони були розчулені та приголомшені побаченим; і в цю хвилину Елізабет усвідомила, що бути хазяйкою Пемберлі — це не абищо!
Вони спустилися з узвишшя, переїхали через місток і підкотили до ґанку. Тільки Елізабет почала роздивлятися будинок, як до неї знову повернулося побоювання зустріти його хазяїна. «Може, служниця помилилася?» — з острахом подумала вона. Відвідувачі спиталися дозволу оглянути будинок, і їм дозволили ввійти. Поки вони чекали на економку, Елізабет не переставала дивуватися тому збігові обставин, завдяки якому вона потрапила в цей будинок.
Прийшла економка — статечна літня жінка, менш елегантна і більш чемна, ніж уявляла собі Елізабет. Вона провела їх до їдальні. Це була велика пропорційно спланована і прекрасно обставлена кімната. Елізабет, кинувши на неї побіжний погляд, підійшла до вікна, щоб насолодитися краєвидом, який із нього відкривався. Пагорб із лісовою короною на вершечку, з якого вони нещодавно спустились, являв собою прекрасне видовище і на відстані виглядав іще більш стрімчастим. Чудовою була кожна ділянка ландшафту; і Елізабет — скільки сягав її погляд — у захваті споглядала цей краєвид: річку, дерева, розкидані по її берегах, звивисту долину… Коли вони переходили до інших кімнат, то ці об'єкти можна було розглядати під іншим кутом зору, але з кожного вікна відкривався чудовий краєвид. Кімнати були високі та красиві, а меблі в них — сумірні з багатством їх власника, але Елізабет, із захопленням віддаючи належне його смаку, побачила: ці меблі не були ані недоладними, ані надмірно вишуканими — менш розкішними, але більш елегантними, ніж меблі у Розінгсі.
— Подумати тільки: я могла бути хазяйкою всього цього! — розмірковувала Елізабет. — Я б уже встигла звикнути до цих кімнат! Замість того, щоб споглядати їх як чужинка, я вже могла б насолоджуватися ними як своєю власністю і запрошувати до них візитерів — моїх дядька та тітку! Але ж ні! — отямилася вона. — Цього б ніколи не могло бути: з дядьком та тіткою мені довелося б розпрощатися; мені б не дозволили їх запрошувати.
Це була вчасна думка — вона врятувала її від чогось дуже схожого на ремствування.
Елізабет кортіло спитатися в економки, чи справді хазяїн був у від'їзді, але вона ніяк не наважувалася цього зробити. Однак нарешті це питання поставив її дядечко; Елізабет із острахом відвернулася вбік, а місіс Рейнольдс відповіла, що хазяїн дійсно у від'їзді, додавши при цьому: «Але ми очікуємо, що він повернеться завтра з великою компанією друзів». Елізабет була надзвичайно рада тій обставині, що їхня поїздка ні за яких умов не могла бути відкладеною ні на день.
Потім тітка погукала її подивитися на одну картину. Елізабет підійшла й побачила портрет містера Вікхема, причеплений над каміном посеред інших мініатюр. Тітка з посмішкою запитала, чи подобається їй цей портрет. Тут до них підійшла економка й пояснила, що це портрет молодого джентльмена, сина управителя маєтку її покійного господаря, котрий виховав його і дав йому освіту за свій рахунок. «Зараз він у армії, — додала вона, — але боюсь, що з нього не буде толку — він такий непутній!»
Місіс Гардінер поглянула на свою племінницю й посміхнулась, але Елізабет не наважилася посміхнутись у відповідь.
— А то — портрет мого господаря, — мовила місіс Рейнольдс, показуючи на іншу мініатюру, — схожість надзвичайна! Його намалювали тоді ж, коли й портрет містера Вікхема — десь близько восьми років тому.
— Я багато чула про гарну зовнішність вашого господаря, — сказала місіс Гардінер, розглядаючи портрет, —
Місіс Рейнольдс, зачувши, що Елізабет знайома з її господарем, поглянула на неї з непідробною повагою.
— Ця дівчина знає містера Дарсі?
Елізабет зашарілась і відповіла:
— Трохи знаю.
— А ви вважаєте, що він — дуже красивий джентльмен, пані?
— Так, вважаю, що дуже красивий.
— Як на мене, так немає чоловіка, красивішого за нього; але в галереї нагорі ви побачите ще кращий, більший його портрет. Ця кімната була улюбленою кімнатою мого чоловіка, і оці мініатюри висять у тому самому місці, що й тоді. Вони йому дуже подобалися.
Тут Елізабет нарешті зрозуміла, чому серед них був портрет містера Вікхема.
Потім місіс Рейнольдс спрямувала їхню увагу на портрет міс Дарсі, намальований тоді, коли їй було лише вісім років.
— А зараз міс Дарсі — така ж вродлива, як і її брат? — запитав містер Гардінер.
— Ну звичайно ж! Найвродливіша дівчина з коли-небудь бачених мною; а яка освічена і вихована! Грає і співає цілісінький день. У кімнаті поруч стоїть новий інструмент, котрий щойно для неї привезли, — подарунок мого господаря; завтра вона приїздить разом із ним.
Містер Гардінер, маючи манери невимушені та приємні, заохочував говірливість економки своїми запитаннями та зауваженнями, а місіс Рейнольдс — чи то від почуття власної значущості, чи то від любові до мешканців маєтку — з явним задоволенням розповідала про господаря та його сестру.
— Як часто ваш хазяїн буває в Пемберлі протягом року?
— Не так часто, як мені хотілося б, пане; але смію сказати, що він проводить тут приблизно половину свого часу, а міс Дарсі влітку завжди від'їздить на південь.
«За винятком тих випадків, — подумала Елізабет, — коли вона їздить до Ремсгейта».
