Я був радий, що вона на хвилинку залишила мене самого. Швидко прибрав чашки й викинув бутерброд, протер стіл, розставив на ньому все, що купив, увімкнув кавоварку.
— Гарний дім, — повернувшись, зауважила Ліза, — відверто кажучи, не очікувала… Так про що ви хотіли зі мною поговорити? Про Ліку?
Я здригнувся, ніби мені за комір вилили холодної води.
— Ні… Може, мартіні? — запропонував я, розуміючи, що з кожною хвилиною втрачаю сміливість і бажання про щось говорити. А якщо це так, то моє запрошення матиме зовсім кепський вигляд.
— Добре, — зголосилася вона й закурила, переплела ноги та відкинулася на спинку стільця. її улюблена поза. Я розлив мартіні й усівся навпроти.
…Скільки разів я уявляв подібну мить! Скільки разів воскрешав у пам’яті той червоний вогник, що зблиснув переді мною в кінці нічної алеї! Ми сиділи майже так само, тільки зараз між нами постала залізобетонна стіна. І її ім’я було однаково дороге нам обом… Тільки я знав про це, а вона — ні. Мені було боляче, а вона спокійнісінько курила й дивилася на мене насмішкуватими, трохи примруженими очима — темними та глибокими, як на портретах фламандських художників.
За всіма відомими теоріями, серед них і моє дослідження маніпулятивних систем, за всіма правилами чоловічої логіки і здоровим глуздом я мав би відчувати втому та байдужість. Теоретично я міг усе розікласти по полицях: вісімнадцятирічний шмаркач, не дуже вже й досвідчений в любовних втіхах у період гормональної активності зустрічає своє перше кохання і… Далі все було зрозуміло, враховуючи й психологічні особливості самого шмаркача. У принципі, від цього виліковуються. Якщо дуже захотіти…
Я дивився на неї та намагався відшукати в її обличчі щось таке, що змусило б мене зупинитися, подумати про незугарність свого становища — й бачив, що вона така ж загадкова і принадлива. Як на зло, пригадався сьогоднішній вираз Ліки: «Ти б міг жити з однією ногою?» Всі ці роки я так і жив. Ліза була втраченим органом, брак якого викликав фантомні болі. І тепер, коли вона опинилася поруч, я не міг просто так відпустити її.
— Лізо… — сказав я, — Лізо, ти не впізнала мене?
8
…Потім я говорив безтямно, безглуздо, бачив перед собою тільки її збентежено розширені очі. Я не давав їй отямитися, адже боявся почути навіть звук її голосу. «Я любив тебе все своє життя, — ось до чого зводилася вся моя промова, — хто з усіх тих, кого ти зустрічала на своєму шляху, може сказати так само?! Упевнений — ніхто! Адже це божевілля… — пам’ятаєш, так ти назвала свій фільм? — але добровільне божевілля! Тому що не міг, не хотів забути тебе. Всіх я порівнював із тобою, й перед цим порівнянням програвали й тьмяніли навіть дуже гідні жінки. Перед ними я відчував себе негідником. І я покараний. Навіть зустріч із тобою, про яку мріяв стільки років, призвела до жахливого, підлого вчинку! Але, повір, я в ньому не винен… Лізо, я люблю тебе досі…»
Потім я замовк, і тиша тривала неймовірно довго. Так довго, що за ці кілька хвилини (чи секунд?) я народився, виріс і помер.
— Яка гидота… — нарешті промовила Ліза й підвелася з місця. — Гидота, гидота… Яка вульгарна мильна опера…
І знову настала смертельна тиша.
— Одне слово, так, — продовжила вона, — з Лікою я все владнаю сама — заберу її з вокзалу додому, коли вона повернеться… І… і більше ніколи не з’являйтеся до нас.
— Так… Розумію… — Я не впізнав свого голосу, таким він був захриплим. — Добре. Так. Звичайно.
Вона вже стояла в передпокої та нервово смикала двері, намагаючись приборкати замок, коли я вийшов зі ступору і майже перегородив їй шлях:
— Ти не зрозуміла! Я не знав, що Ліка — твоя дочка! Не знав, не цікавився. Я пішов за нею тільки тому, що побачив вас разом. І… і я люблю її, як усе, що пов’язане з тобою.
— Погляньте-но, які пристрасті! — Вуста її затремтіли, ніби вона хотіла сказати зовсім інше. Потім вона різко повернулася, так різко, що із зачіски повипадали шпильки й волосся м’яко полоснуло мене по щоці (ми стояли занадто близько). — Я не можу навіть чути про кохання! — Лізине обличчя викривилося, мені здалося, що вона ось-ось розплачеться. — Але це — не твоя справа! Все — я йду!
— Лізо, — я наважився знову вимовити її ім’я, — я більше не порушу твого спокою. Усе буде так, як ти хочеш. Але, благаю, скажи: за інших обставин, знаючи все, що я сказав тобі, ти змогла б… якщо не покохати, то хоча б спробувати покохати мене?…
Під час паузи, що знову зависла над нами, можна було померти й народитися знову. Вираз її обличчя раптом пом’якшав, я пригадав цей погляд — так само вона подивилася на мене в ТОМУ сараї.
— Що ти за дурник? Невже ще такі є в нашому світі? Знаєш, я тобі навіть заздрю. І… І я тобі вдячна. Але мені давно не двадцять п’ять… чи скільки тоді було. То ж нема про що говорити. Маячня…
