— Немає проблем! — вигукнув господар. І почав пояснювати, якою буде моя подорож до моря, скільки вона коштує та в яку бухту мене можуть відвезти хоч зараз.
— О, то дуже красива місцевість! Ось подивіться…
Він розгорнув переді мною альбом з іншими світлинами, на яких було зображено щасливих туристів (головним чином — жінок), які позували під водою в оточенні риб. Я ліниво погортав альбом, мимоволі весь час повертаючись до одного фото: блондинка з довгим волоссям, що здіймалося над головою, як полотно, крізь скло маски очі дивилися прямо в об’єктив занадто серйозно, трубка, яку вона затискала губами, викривляла нижню частину обличчя, біля простягнутої долоні — маленька жовта рибинка…
— Пан бере поїздку? — голос господаря вивів мене з певного ступора (зі мною це траплялося доволі часто).
— Що? Так… Я подумаю…
Я підвівся й пішов уздовж набережної.
Дійшов до рогу. Закурив. Обіперся спиною на огорожу і роззирнувся. Кожна друга або, в крайньому разі, п’ята дівчина навіть у цьому мізерному чужому містечку здавалася мені подібною до Ліки. Коли я зустрічав таку схожість, подумки радів — мені здавалося, що Ліка точно жива — так само дихає, ходить, сміється, як і ці безтурботні незнайомки…
Швидким кроком я повернувся до намету господаря дайвінгу.
— Чи можу я ще раз переглянути світлини?
— Звичайно! — він простягнув мені кілька альбомів. Я безпомилково взяв той, де була блондинка, котра привернула мою увагу, — одразу ж розгорнув на цьому знімку та вп’явся в нього очима. Як вона була схожа на Ліку! Вводив в оману лише колір волосся. А ще — деяка спортивність статури. Я хотів подякувати й повернути альбом, але не міг відірватися від погляду з-під скла маски. «Маячня… — подумав я, — цього не може бути…»
— Скажіть, будь ласка, що це за світлини? Звідки вони у вас? — запитав я.
— Світлини справжні — з місця, де пірнають мої клієнти! Не вагайтеся! Там дуже гарно. Не пошкодуєте…
— Я не про це. Я б хотів дізнатися, хто робить такі зйомки?
Господар кинув на мене здивований погляд.
— Саме ці робив Влайко, мій фотограф. Пан чимось незадоволений? Я можу чимось зарадити?
— Так, — швидко сказав я, — продайте мені цю світлину.
Мені кортіло скоріше забрати її з собою та уважно роздивитися на самоті.
— Та беріть так! — усміхнувся чоловік. — Пану сподобалася панянка?
— Ще не знаю… Вона просто схожа на… одну жінку, яку я шукаю.
Я взяв фотографію і поклав на стіл монетку в одне євро.
— Дякую, — кивнув мені господар, — щасти!
Я вже пішов, але знову повернувся:
— Як ви гадаєте, фотограф може знати, що це за жінка, звідки, як її ім’я?
