— Чи не могли б ви мені допомогти? Я шукаю ось цю жінку. Вона була тут рік чи й більше тому… — без передмови сказав я.
На обличчі адміністратора намалювався здивований вираз. Я підсунув фото йому під ніс. Він увічливо взяв його в руки, але спочатку прискіпливо подивився на мене:
— За один сезон у нас буває кілька тисяч гостей…
— Я сподіваюся на вашу професійну пам’ять, — вирішив полестити я, і не помилився. Адміністратор серйозно почав роздивлятися знімок, його вуса кумедно посмикувались.
— Можливо… — пробурмотів він, — можливо…
Я чекав. Я не міг квапити його. Серце працювало, як відбійний молоток.
— Авжеж! — засяяло нарешті обличчя службовця. — Господи, це ж наша улюблениця — Енжі Маклейн! Минулого року вона відпочивала тут із чоловіком і всіх зачарувала!
Чуже іноземне ім’я витверезило мене. Я стояв, мов бовван, відчуваючи, що зробив дурницю, і сам перетворився на повного кретина, який остаточно втратив над собою контроль.
— Он як… Виявляється, я помилився… Вибачте.
— Місіс Енжі — художниця, — продовжував із захопленням адміністратор. — Тож погляньте, яку картину вона подарувала готелю! — Він махнув рукою кудись усередину зали.
Я обернувся. І серце зробило такий потужний поштовх, що я ледь утримався на ногах. Не може бути! Знайома й така улюблена манера письма, прозорість і чіткість усіх ліній, чисті кольори… Я ледве зміг прийти до тями.
— Ви щось знаєте про неї?
— Якщо ви цікавитесь цією художницею, вам краще поговорити зі Зденкою. Це — покоївка. Вона тоді працювала на третьому поверсі… А від себе можу додати, що пані Маклейн — справжній янгол. Такі рідко трапляються. Завжди — усміхнена, розпитає, зарадить… За якісь пару днів вивчила нашу мову. її тут багато хто запам’ятав.
— Отже, вона — американка?
— Чоловік її точно — звідтіля. А от вона… Не певен. Я американок бачив, вони інші. Та ви зі Зденкою поговоріть, вона зараз також чергує на третьому…
— Ще одне запитання: ви ж, мабуть, реєструєте своїх гостей, записуєте адреси?
— Звичайно. Якщо вас цікавить її адреса — я навіть можу пошукати візитівку. Здається, вона її залишала. — И адміністратор почав повільно порпатися в ящику. Я дивився на нього, як на факіра в цирку. Здавалося, ще мить — і він витягне звідти щось дуже знайоме — стрічку, заколку, записку… Але він простягнув мені маленьку картку, на якій англійськими літерами було надруковане незнайоме ім’я та електронна адреса.
Я подякував і попрямував на третій поверх, розшукав кімнату покоївок. Там справді сиділа повновида брюнетка в мереживному фартусі. Ледь я встиг пояснити, чого хочу від неї, як Зденка, розширивши очі, розсипалася в дифірамбах цій самій Енжі Маклейн і, звичайно ж, одразу впізнала її на світлині.
— У мене є така сама! — з гордістю сказала вона. — Енжі мені сама подарувала. Я попросила — і вона подарувала. А взагалі, нам забороняється спілкуватися із клієнтами, але Енжі, вона така… Ви не уявляєте!! Мій син Цека — той ще шибеник, скажу я вам! — тоді записався до музичного класу. Він просто поведений на музиці, а скрипки в нас не було. Коштує вона дорого — мені не по кишені. Я випадково (не подумайте, пане, я не просила!) обмовилася про це, так пані Маклейн повела його до магазину й вибрала найкращу скрипочку! Я так плакала тоді… Адже я Цеку, негідника, сама виховую, вже з ніг збилася! Думала, пропаща душа! А вона йому — скрипочку! І знаєте що, пане? — він тепер найкращий учень у класі! Нещодавно концерт давали в самій Подгоріце! — Очі Зденки наповнилися сльозами, вона дістала носовичок, витерла їх і заговорила знову: — Я тепер, як почую, що він грає, — так мені одразу голосок пані Маклейн вчувається. Не дарма ж у неї й ім’я таке — Енжі, ангел тобто…
Я закашлявся. Зденка постукала мене по спині.
— Що ще пан хотів почути? Пан знає Енжі? Якщо знає, перекажіть, що Зденка за неї Бога молить…
