Далі? Я померла…
Я повернулася на вокзал, купила новий квиток і сіла в потяг…»
1
…В інституті її прозвали Лисиця. Через руде волосся та зелені очі.
Лисиця з’явилася увечері наступного дня після відкриття бієнале. У той час молоді художники та гості вечеряли, зібравшись біля великого мангалу і накритих на галявині фуршетних столиків. Неподалік камерний оркестр вигравав мелодії Вівальді. Метрів за сорок від імпровізованої вітальні стояли об’ємні брезентові павільйони з експозиціями, ще далі — намети для учасників. Іноземні гості та журналісти ночували в мальовничому готельному комплексі районного центру. За схилами гір на них чекали автобуси. Відвідувачі мали досить респектабельний вигляд порівняно з художньою братією. У сутінках білі сорочки чоловіків світилися, мов неонові. Легка музика, дзвін бокалів, приглушені голоси та чорна кошлата гора… Вона дихала, як жива, і скидалася на велетенського звіра, який заснув у країні ліліпутів.
Щойно шановна публіка разом із оркестром від’їхала — картина змінилася. На галявині лишилося осіб тридцять. Із магнітофона полинули зовсім інші звуки, на столах поряд із залишками шампанського з явилися пляшки горілки, в повітрі запахло «косячками», художники скупчилися біля ватри. У цю мить на галявині з’явилася вона.
— Погляньте, Лисиця! — Першим її помітив Птаха — худорлявий хлопець, який «у світі» іменувався Сашком. — Приїхала таки…
— Як завжди, у своєму репертуарі… — підхопила керамістка Віка. — Ніби з Місяця звалилася…
— Та годі тобі! Лисиця і в тундрі Лисиця! — сказав ще один їхній товариш — Влад. Жбурнувши недопалок у кущі, він підвівся назустріч дівчині, котра розгублено оглядалася довкола. — Піду зустріну нашу королеву, а то заблукає…
Лисиця була бліда, джинси до колін обліплені брудом, на загостреному обличчі застигла маска байдужості. її всадовили біля вогнища, хтось простягнув склянку з горілкою та шашлик на дерев’яній паличці. Лисиця мовчки випила, від чого Віка аж присвиснула, а вся компанія зайшлася реготом.
— Молодець! — сказав Птаха. — Наша людина. А то завжди поводишся, немов нерідна…
— А коли це вона тобі рідною була, дозвольте запитати? — єхидно посміхнулася Віка. — Лисиця — не нашого поля ягідка. З таким татусем. Ще й чоловік йому до пари. Так що спи, Птахо, спокійно.
— Може, косячок згорнути? — продовжував Птаха, не зваживши на слова подруги.
— Мовчить — отже, згоджується! — підвів риску Влад, протягуючи новоприбулій чергову сигаретку. Хлопці перезирнулися. Зависла пауза, під час якої Лисиця покірно зробила декілька затяжок.
— Ось воно, наше янголятко! — засміялася Віка. — Очевидно, дістало її подружнє життя!
Всі знову весело зареготали. Птаха долив горілки в склянку, яку Лисиця ще тримала в руці:
— Пий, дорогенька, вдома не наллють!
Підкоряючись команді, Лисиця зробила кілька ковтків, і Віка засунула їй до рота виноградинку. Влад сів поруч і обійняв дівчину за плечі:
— Ну ось і рум’янець з’явився! А то сидиш, немов забальзамована. Відвикла від компанії. Нічого, за пару днів зробимо з тебе людину!
— Прикид треба змінити, — критично зауважила Віка, — та й хаєр у тебе, як в інститутки. Слухай, а хочеш я тобі дреди заварганю?!
— Точно! — зрадів Птаха. — Вікуся у нас майстер по дредах. Давай, Лисице, зголошуйся! Татусь на вуха стане!
— Вирішено! — Віка підвелася з трави і потягла подругу за руку. — Пішли до намету! Дреди — це круто! Завтра на пленері будеш неперевершеною! Гайда!
