Авто від’їхало. Ще довго у вухах селян лунав його останній крик: «І-і-і-є-є-є-ла-а-а…» Більше про Ієланума ніхто нічого не чув.
Хоча, років зо три по тому, в програмі «Погляд» показали сюжет про дивну людину, що живе у скорботному домі десь у… Башкири. Тамтешній лікар з екрана повідомляв, що чолов’ягу виховала ведмедиця. Але, незважаючи на те, що він давно вже живе серед людей, так і не навчився ані говорити, ані розуміти інших. Втративши наукову цікавість до феномена природи, його оселили тут, серед старих та вбогих. Лікар говорив і погладжував пацієнта по закуйовдженій голові, а той дивився в камеру застиглим зором. Хтось із селян бачив той сюжет, а після, зібравши натовп біля сільпо, доводив, що то був їхній Ієланум…
…Ім’я його — вітер у полі, ім’я-виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках.
Ієланум не любить слів і ніколи не знайде співрозмовника. Слова — п’явки, що наповнюють рот гіркотою.
Ієланума виштовхали у світ, і світ не прийняв його.
Ієланум дивиться на життя з глибокого колодязя, та бачить лише круглу пляму яскравого світла й нічого не розуміє в метушні тіней довкола себе.
Ієланум будує свій світ — у собі.
Ієланум не змушує любити себе.
Ієланума ніхто не любить — він викликає страх і огиду.
Самотність Ієланума не зігріта жодним промінчиком, жодною випадковою пташкою, яка б принесла у своєму дзьобі гілку на верхівку його самотності.
Самотність Ієланума — безкінечна.
Ієланум бреде з пітьми в пітьму — світло лякає його.
Ієланум є світлом світла і темрявою темряви: ні там, ні там його не впіймати.
Ніхто не звертається до нього. Ніхто не кличе його — й тільки тому світ не перевертається.
Ієланум — той, хто збожеволів за власним бажанням.
10
…Вночі я довго не могла заснути. Марила «лісовиком». Хто й коли кинув його у лісі, хто зрадив? І навіщо йому Цей світ, цей будинок скорботи в чужих краях?
Вранці, коли зірки в посивілому небі почали лопатися, як бульбашки, я відчула, що в мене заболіла голова. Точніше — шкіра й навіть волосся.
Спробувала влізти в них п’ятірнею й наштовхнулася на суцільну паклю. Що воно таке? Подивилася на себе в скло й відкинулася на подушку: крізь силуети дерев на мене дивилося страховисько. Тугі стержні скачаного волосся стирчали на всі боки. Шкіра голови боліла нестерпно. Раніше я цього зовсім не відчувала. Марно я обсмикувала пасма, аж поки помітила на підвіконні ножиці. Вони були заіржавілими. Так-сяк я почала зрізати коси. Коли роботу було скінчено, зійшло сонце. А мені стало легше. Настільки, що я спромоглася вперше стягнути з себе светр та брудні джинси. Як я могла так довго бути в них? Тепер я відчула, що болить не тільки шкіра голови, а й усього тіла. Враження було таким, ніби з мене її здерли — навіть легкий порух викликав неймовірний пекучий біль. Але згодом він згас. Я сиділа на ліжку зовсім гола й дослухалася до себе.
Прийшла бабця, як завжди, принесла кухлик із молоком. Побачивши мою обскубану голову, підозріло поглянула на мене:
— Що це ти? Бешкетувала чи що?
Я пригладила волосся, й бабця заспокоїлася:
