Міліціонер порпається у своїй кишені, виймає щось загорнуте в носовичок і кладе
на мій стіл масивний золотий годинник з важким золотим браслетом. Ось нарешті
доказ, що перекидає місток між цими раніше зовсім роз'єднаними об'єктами —
кімнатою на п'ятому поверсі і вбивцею, який діяв там. Філіп, який досі намагався
дивитися на підлогу, зводить очі на золотий годинник, а потім презирливо блимає
на Спаса, ніби хоче сказати: «Дурень!» Спас відповідає йому також швидким
поглядом, що означає: «Падлюка».
Я не можу до кінця простежити за цією розмовою глухонімих, бо у дверях лейтенант
робить мені знак рукою.
— Подивись за ними! — наказую міліціонерові й виходжу в коридор. Отже,
телефонного дзвінка не буде. Мій приятель з торговельного підприємства особисто
виконав моє прохання. Разом з ним прийшов і мій колега. Вони передають мені
необхідні дані, словесні й матеріальні, і я поспішаю повернутися в кабінет, щоб
гості не нудьгували. Тепер я вже маю й другу з тих «двох речей», а це ще один
місток між убивцею і його справою, ще один з тих доказів, що їх називають
«фатальними».
— Що ж, Влаєв, ви все-таки вирішили принести мені свої зізнання, хоч і не зовсім
добровільно. Годинник — у наявності, інакше кажучи, ваша роль у вбивстві більш
ніж зрозуміла. А що сталося з доларами? Схованка виявилась порожньою, чи не так?
— Коли маєш справу з падлюками… — цідить крізь зуби Спас, пронизуючи поглядом
Філіпа.
— А ви, — кажу я, звертаючись до Філіпа, — нічого не додасте?
— Все це мене не обходить, — холодно відповідає Манев. — Ви ж знаєте, що я весь
час був у відділенні міліції.
— Падлюка! — повторює Спас.
— Спокійно, — втручаюсь я. — Компліменти потім. Ну, Манев, чекаю ваших свідчень!
— Все, що я міг сказати, я вже сказав. Інше мене не стосується.
— Вас навіть не цікавлять докази, на яких ви так наполягали? — запитую я,
показуючи на годинник, що лежить на столі.
— Ці докази до мене не мають відношення. Вони мене не обходять. І все, що каже
тут оцей…
— Зачекайте! Він ще нічого не казав. Та й поки що це навіть не потрібно. Що він
скаже, нам відомо наперед. Відомо й те, що ви заборонили йому викрадати
годинник, бо це аж надто, так би мовити, викривальний доказ. Той факт, що він
сховав його окремо від доларів, досить красномовний.
— А де ж долари? — презирливо запитує Філіп. — У моїй кишені?
— Вони не в такому помітному місці. Долари були там, куди Спас щойно бігав
шукати, щоб перевірити, справді ви забрали їх чи ні. Звісно, він не знайшов
доларів, бо ви їх викрали. Тільки ви обачливіші за Влаєва й не ризикнули
переправляти через кордон долари у власній кишені…
— Гаразд, але де ж ті долари? — вигукує Філіп, який вочевидь починає
нервуватися.
— Ось вони, — відповідаю я, виймаючи з кишені щойно одержаний конверт і
показуючи складені в ньому банкноти.
— І на тих доларах написано, що вони мої, що я їх викрав і таке інше?
— Е ні, таких написів на банкнотах немає. Але вони є в письмових свідченнях
вашого доброго знайомого, австрійського громадянина Кнауса, якому ви передали
долари, щоб він перевіз їх через кордон і в Австрії повернув вам. Можу швиденько
прочитати ці свідчення…
Виймаю аркуш із свідченням, але дивлюсь не на нього, а на Філіпа. Його спокійна
поза — це вже тільки інерція. Погляд затьмарився неспокоєм, щелепи нервово
стиснуті. І все ж таки він знаходить у собі сили проказати:
— Якщо ви вірите якомусь іноземцеві більше, ніж болгарському громадянинові…
— А ви вважаєте себе болгарським громадянином? Пізно, Манев. Фатально пізно.
І дивлячись на лейтенанта й міліціонера, які стоять біля дверей, наказую:
— Виведіть їх.
Власне, ще й не дуже пізно. Як для вечері. Хоч такі вечері, щиро кажучи, не для
мене. Не знаю чому, але я не звик до обстановки сімейного затишку й безхмарного
щастя. Мабуть, це професійна деформація, але я не знаю, що мені робити там, де
усе вже гаразд і розмова йде про модерну архітектуру й останню п'єсу в Народному
театрі. Цікаві розмови, які інтелектуально збагачують людину, тільки я в таких
розмовах обмежуюсь роллю слухача. А яке це має значення — на одного слухача
більше чи менше…
Спускаюсь униз, киваю міліціонерові, що стоїть біля входу, і прямую до
трамвайної зупинки. Все-таки треба заскочити до майбутнього сімейства. Сьогодні
— на вечерю, завтра — на весілля. Тільки, на жаль, не на моє. Але якщо я цього
разу покладу собі за будь-яку ціну скористатися паузою в роботі для скромного
громадянського ритуалу, то все може бути. Двоє тих, що розписуються, і плюс
свідки. Тихо й спокійно, без світського блиску, без напутніх промов і звуків
фанфар. І головне, без бразільських мелодій.
ЗМІСТ
_ІНСПЕКТОР_І_НІЧ_
_БРАЗІЛЬСЬКА_МЕЛОДІЯ_
notes
Примітки
1
БОРОВЕЦЬ— гірський курорт у Рилах.
2
ШУКАЙТЕ ЖІНКУ _(фр.)._
3
Початкові слова відомої арії герцога з опери Верді «Ріголетто».
4
