— Думайте краще про те, що ви обіцяли своєму батькові. А все інше якось буде…
Киваю йому й сідаю в автомобіль.
— Вези на службу!
Отже, і друга з моїх «двох речей» поки що лишається під запитанням. Та й це
передбачено. Треба тільки зачекати. «Дурне діло», як каже Моньо, полягає ось у
чому: вся комбінація тобі ясна з початку до кінця, і все-таки ти не в змозі
нічого довести, єдине, що ти можеш зробити, це завести механізм так, щоб убивця
сам приніс тобі докази. А коли це станеться й чи станеться взагалі — з цього
приводу тебе може поінформувати лише сам убивця.
«Хоч би він це зробив», — думаю я, маючи на увазі не вбивцю, а Моньо. «Хоч би
вже закінчив…» Здається, він твердо вирішив. Незважаючи на те, що… І я вже бачу
того Моньо, бачу, як він важко зубрить і складає іспити, які його не цікавлять,
і потім невдоволено ходить на роботу, яка його теж не цікавить, і живе,
пригнічений своїм невеселим життям, жодного разу не відчувши радості від роботи,
навіть не припускаючи, що робота може давати людям іще щось, крім гіркоти. Ну,
звісно, якщо він не зіп'ється, це напевне буде порядний громадянин — дружина,
діти, післяобідній аперитив і вечірки з родичами, — порядний напівінвалід, як і
багато інших, тільки через те, що не пішов туди, до чого мав здібності, тільки
тому, що не розвинув у собі цих здібностей до такого ступеня, коли починаєш чути
їхній поклик, тільки тому, що кинувся наосліп второваним шляхом — диплом,
призначення, пристойна зарплатня.
Ну що ж тут вдієш, кажу я собі підбадьорливо. Так і буде. Не всі ж можуть, як
ти, досліджувати трупи й шукати вбивць. Мало таких щасливців, як ти, Петре.
* * *
Надворі сутеніє, і вікно мого кабінету стає темно-синім, наче воно не скляне, а
порцелянове.
Натискаю кнопку дзвоника на столі й кажу лейтенантові, який з'являється у
дверях:
— Введи отого. І, будь ласка, увімкни світло.
Лейтенант клацає вмикачем. У кімнаті стає затишніше, а вікно ще більше темніє.
Вводять Філіпа.
— Сідайте.
Він сідає, зовні спокійний, як і вранці, але тепер цей спокій поєднаний з легкою
напругою. Кілька годин ув'язнення, особливо попервах, завжди даються взнаки.
Удаю, ніби переглядаю кореспонденцію, хоч, між нами кажучи, це зовсім не
кореспонденція, а видрукувані на ротаторі всілякі розпорядження, що не мають
жодного відношення до сьогоднішньої справи. Нехай гість отак посидить, збереться
з думками, призвичається.
Він і справді сидить, трохи зніяковілий від того, що я проти звички не кидаю
йому реплік, навіть не звинувачую в убивстві. Краватка з нього зникла. Щоки
потемніли — почала пробиватися щетина. Очі втомлено дивляться на підлогу. Одне
слово, його шляхетний вигляд почав деградувати.
Різко й настирливо дзеленчить телефон. Нарешті. Знімаю трубку:
— Це я… Так… Так… Чудово…
Так, нарешті. Зараз буде ще один телефонний дзвінок. У голові мені недоречно
спливає спогад про дитячу пісеньку:
Дзинь-дзинь-дзинь,
Я бджолиний син.
Вчителька водила нас алеєю саду, й ми, взявшись за руки, підступали, мов
каченята, до грядок із квітами й співали:
Дзинь-дзинь-дзинь,
Я бджолиний син.
Навіть не «син», а «синь», для більшої точності рими. А тепер от займаємось
обстеженням убивць.
Ніби відгадавши моє бажання, знову дзвонить телефон. Беру трубку й з деяким
розчаруванням дізнаюсь, що це Дора.
— Товаришу Антонов? Нарешті ми вас упіймали. Вже кілька разів дзвонимо вам… не в
справах, звичайно… Хочемо запросити вас, я і Марин, до себе на вечерю… Будь
ласка, звичайно, нам приємно… нічого, можна й пізніше… взагалі, коли
звільнитесь.
Телефон потріскує й замовкає. Річ у тому, що мій апарат не дуже звик до такої
лірики — йому незручно передавати розмови неслужбового характеру. Дякую за
запрошення й поспішаю покласти трубку на важіль, щоб звільнилася лінія для
іншої, потрібнішої мені розмови. Та ба, апарат підступно мовчить.
— Чекаю ще одного відвідувача, — пояснюю Маневу, щоб він не хвилювався. — Тому
доведеться трохи потерпіти. Якщо, звичайно, вам нічого мені сказати.
— Ні, абсолютно нічого.
— Шкода. Напевне, ви здогадуєтесь, що той, кого я чекаю, — друга половина
вбивці. У вашій історії, як вам відомо, вбивця складається з двох індивідів:
автора плану й виконавця. А точніше: Філіп Манев і Спас Влаєв.
— Товаришу інспектор, — промовляє втомлено, але спокійно чоловік, що сидить
навпроти мене, — ви дотримуєтесь зовсім помилкової версії…
— Невже?
— Це дуже помилкова версія, вона суперечить усім фактам і не має жодного доказу…
— Будуть і докази, не бійтеся. Такі справи, як вам відомо, не можливі без
доказів.
Знову заглиблююсь у видрукуване на ротаторі розпорядження й несподівано помічаю,
що воно датоване минулим роком. Треба нарешті якось розчистити цю шухляду.
У двері стукають, і відразу ж входить міліціонер:
— Привели, товаришу підполковник.
— Нехай зайде!
До кімнати входить Спас, якого підштовхує міліціонер. Він у наручниках. З
людиною-біцепсом у певні моменти треба бути уважним, бо меблі коштують грошей.
— Ну ж, ходіть сюди!
Спас знехотя наближається, похитуючись. Очевидно, впертість не покине цього
хлопця аж до самої могили. Не сила волі, а саме дурна впертість іти як йому
хочеться й куди хочеться, проти волі інших, ось так, щоб показати, що він не
такий, як є насправді.
— Де той предмет?
