* * *
Удар сильний, і Філіп, безперечно, відчув його, хоч обличчя нічого не виказало,
тільки зненацька тіпнулося. Щоб усвідомити всю силу цього удару, потрібний час,
а часу для роздумів у нього досить. Погано тільки, що в мене самого на обліку
кожна година. Бо весь мій ефектний нокаут зараз під сумнівом. Мені потрібні дві
речі для того, щоб одержати необхідний матеріальний ефект. Дві речі. Дві.
Зиркаю на годинник і забігаю до шефа на доповідь.
— Я чекав на тебе. Сідай, — каже коротко полковник, що його алегоричною мовою
означає: «Ти прийшов тільки тепер? Давно вже треба було це зробити. Справа ж бо
невідкладна».
Сідаю й починаю не дуже доладно розповідати про те нове, що з'явилося в ході
слідства.
— Закури, якщо хочеш, — пропонує мені шеф з лагідними нотками в голосі.
Це означає: «Гаразд, я визнаю — ти часу не марнував».
— Будемо сподіватися, що вже видно кінець, — зітхає полковник, коли я закінчую
свою доповідь. — З твоїм планом я в принципі згоден. Але кажучи «в принципі», я
маю на увазі — за суворого додержання законів. Ти, Антонов, майстер своєї
справи, але іноді мені здається, що ти вважаєш себе розумнішим за тих, хто
створював ці закони. З іноземцем тримайся тактовно. І взагалі — ніякого
свавілля.
Після такого напуття, незвичайно довгого як для його лаконічного стилю, шеф іде
до свого столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Як уже було сказано, в
мене теж обмаль часу, тому я поспішаю до дверей.
— Бажаю успіху, — всміхається мені полковник, аби показати, що, незважаючи на
повчання, ми з ним залишаємося друзями й що взагалі він розраховує на мене,
попри мої деякі колишні витівки.
Спускаюся сходами, сідаю в автомобіль, що чекає мене біля виходу, й вирушаю на
пошуки отих «двох речей».
«З іноземцем тримайся тактовно». Це я знаю, але в тім-то й справа, що є люди,
які у відповідь на твою тактовну поведінку зовсім нетактовно сміються тобі в
обличчя. Що ти йому зробиш? Він знає, що ти йому нічого не зробиш, і тому чхає
на твої шляхетні манери.
Заходжу в одну зовнішньоторговельну установу до свого приятеля, з яким ще вчора
мав невеличку розмову, однак і сьогодні нічого втішного для мене нема. Намагаюся
втовкмачити своєму приятелеві кілька директивних ідей, та він лише знизує
плечима й бурмоче: «Знаю, знаю», «Побачимо», «Не можу нічого сказати», і взагалі
вживає ті паразитичні слівця, які використовуються для того, щоб звільнитися від
зайвого клопоту.
— Чи є директор? — запитую я.
— Навіщо тобі директор?
І він скаже те саме.
— Можливо, але я хочу почути це на власні вуха.
Директор справді каже мені майже те саме, але з нюансом, який вселяє хоч якусь
надію.
— Гаразд, спробуємо, — поволі відступає він, коли мій натиск досягає
кульмінації. — Я вам нічого не обіцяю, бо це від мене не залежить, але пошукаємо
спосіб.
Я виходжу з таким враженням, що перша з моїх «двох речей» вислизає у мене з рук,
як вологе мило. До вечора вона взагалі може зникнути з поля мого зору.
Залишається друга. Там хоч немає необхідності виявляти тактовність, якої мені й
без того бракує. Вся ініціатива в моїх руках. Взагалі все в моїх руках, окрім
бажаного наслідку.
— О, ви ще й досі причепурюєтесь? — привітно кидаю я, входячи до кімнати двох
холостяків.
Власне, Моньо вже одягнений і кладе останні штрихи на свою біляву чуприну,
розгладжуючи її перед дзеркалом спритними пальцями. А Спас іще тільки голиться
електричною бритвою, сидячи перед нічним столиком, де також встановлено
дзеркало. В кімнаті, як і в кожному холостяцькому помешканні під час ранкового
туалету, стоїть запах дешевого одеколону. З магнітофона незвично тихо лунають
знайомі такти «Бразільської мелодії».
Моньо намагається всміхнутися й витискує з себе зніяковіле: «Добридень». Спас
лише швидко блимнув на мене й робить своє.
— Симеоне, — кажу я, — ти, я бачу, вже готовий. Маю на увазі, якщо в тебе є
якісь справи, я тебе не затримую.
Моньо поспішає зникнути, і я розташовуюсь на його канапі, яка, на диво, прибрана
й застелена жовто-зеленою ковдрою.
— Ну от, ваш друг намагався вас покинути, розумієте? Ми його ледве схопили в
останній момент на кордоні.
Спас на мить перестає голитися й дивиться на мене:
— Ви про кого кажете?
— Про вашого найближчого друга — Філіпа.
— Його схопили на кордоні?
— Авжеж.
— Такого я від нього не чекав, — мимрить Спас і знову притуляє до щоки
електробритву.
— Що саме ви не чекали? Те, що він перейде кордон чи що він вас покине?
— Як це — покине мене? Я ж не малолітній!
— Вік — це одне, а розум — інше, — непевно відповідаю я. — Тобто я хотів
сказати, що він тікає від вас після того, як добряче вас підмочив.
— Не розумію, про що ви говорите, — відповідає Спас.
Він дуже поглинутий своїм заняттям: зараз голить найделікатнішу частину обличчя
— між носом і верхньою губою. Я терпляче чекаю, поки він закінчить, щоб дати
йому можливість включитися в розмову.
— Не розумієте, що він вас зрадив? Ну, знаєте! Кажете, що ви вже не малолітній,
а прикидаєтесь дитиною. Спільна втеча, спільна сума — всьому цьому кінець, невже
не зрозуміло? На вашому рахунку залишається один-єдиний актив: злочин.
— Який злочин? — підводить на мене свої нахабні очі Спас, перш ніж почати голити
шию. — Хіба ж я вам не пояснив? Добровільно прийшов до вас і все розповів.
— Розповіли мені нову брехню. І оскільки я вислухав вас без заперечень, ви
вирішили, що ця брехня пройшла. Я просто не хотів вас хвилювати, Влаєв, тому й
відклав перевірку. Але перевірку все-таки було проведено, хоч і не мною
особисто, так що ваш фокус із добровільним зізнанням провалився. Того дня, коли
ви сварилися й мирилися тут, у Софії, з Антуанеттою, та сама Антуанетта
перебувала у приємній компанії в Боровці, а точніше — в готелі «Балкантурист».
Не треба навіть було їздити до самої Антуанетти, щоб з'ясувати це. Яка невдача,
га?
Я співчутливо дивлюсь на нього, але він не зважає на це. Голиться собі, потім
вимикає електробритву, видуває з неї волосся й ховає у футляр — робить усе це
для того, щоб мати час отямитись після нищівного удару.
