— Взагалі, — кажу я, щоб допомогти йому, — та історія з вашим другим приходом
була аж надто дурна. Перша брехня — це ще сяк-так. Людина може брехати і з
якихось особистих міркувань. Але коли та сама людина приходить знову, щоб
замінити брехню, яка луснула, новою, — це вже свідчить про фатальне прагнення
замести сліди. Звичайно, Філіп — не дурний, і коли порадив вам з'явитися до мене
— бо це саме Філіп дав вам таку пораду, — ваш друг чудово знав, що підозра на
вас катастрофічно збільшиться. Та йому було чхати на вас. Він думав про себе,
тільки про себе. Йому був потрібний час, щоб підготувати й здійснити втечу, і
саме цей необхідний йому час він одержав чи сподівався одержати завдяки вашому
повторному свідченню. А що нове свідчення вимагає нових перевірок, отже, мине
кілька днів, а Філіпові саме ці кілька днів і були потрібні. Зрозуміло чи ні?
— Нічого Філіп мені не радив, — не здається Спас. — А щодо Антуанетти… Це
правда, що вона була в Боровці, але вночі повернулася додому, і я справді ходив
до неї і…
— Годі, — перепиняю його. — Ваша брехня з цього приводу більше мені не потрібна,
тим паче, що я можу її спротувати. Ви не ходили до Антуанетти, але це вже зайва
балаканина. Зараз ідеться про вбивство.
— То й розмовляйте з убивцею.
— Саме це я й роблю, — спокійно відповідаю я. — Зараз я розмовляю з убивцею,
Влаєв.
Спас підводиться зі свого місця, не дивлячись на мене. Його обличчя стало зовсім
як крейда:
— Чи можу я вийти вмитись?
Нахабство цієї людини безмежне. Як і моє терпіння.
— Встигнете, — кажу я. — Коли вже чекали аж до обіду, зачекаєте ще трохи.
Він знову сідає на стілець біля нічного столика, вперто уникаючи мого погляду.
— Якщо ви просто хочете перевірити, чи не збираюсь я вас негайно ж затримати,
мушу вас заспокоїти: поки що в мене немає такого наміру. Я хочу, щоб ви САМІ
прийшли й принесли мені своє зізнання. В мене з цього приводу свої міркування.
Власне, вам і не лишається нічого розумнішого, крім як почастувати мене
зізнанням. Ви не можете більше радитися з Філіпом. Філіп у наших руках. І зараз
мені треба передусім займатися ним, бо для мене важливіший натхненник злочину, а
не його виконавець.
На Спасовому обличчі з'являється блідий промінчик надії. Це надія потопаючого,
коли він бачить оту горезвісну соломинку. В його не дуже розвинених мозкових
звивинах у цю мить, напевно, пробігає струм невиразної здогадки: а може, Філіп
утік і його не спіймали, можливо, все сказане — то лише припущення без фактів…
інакше навіщо звинувачену в убивстві людину залишати на волі?
Я гадаю, що вже час охолодити вогонь його безумних надій:
— Майте на увазі, що відстрочка, — це тільки відстрочка і що вона дається вам з
огляду на ваше розумне рішення. Власне, вся комбінація була продумана так, що
ваше затримання передбачалося з самого початку. Ваш друг Філіп заздалегідь одвів
вам у цій грі роль жертви. З перших же днів він поставив вас у непевне
становище, створюючи для себе надійне алібі, й великодушно, нашвидкуруч
зліплюючи вам такий дурний самозахист, який від першого ж дотику розвалився. Ваш
друг водив вас за носа, як останнього йолопа, Влаєв.
Підводжусь і, не дивлячись більше на людину-біцепса, залишаю холостяцьке житло.
Біля будинку на мій великий подив я несподівано мало не стикаюся з Моньо, який
терпляче очікує мене.
— Я хотів вас про щось попросити… Навіть збирався піти до вас на роботу, але
потім засоромився…
Юнак говорить, затинаючись, відтак замовкає й сіпає носом і губами, наче
відганяє невидиму, але набридлу муху. Його бліде веснянкувате обличчя виражає
щось середнє між соромливістю й занепокоєнням.
— Про що конкретно йдеться?
— Та… щоб ви не повідомляли моєму батькові… Знаєте, я вже обіцяв йому, що буду
акуратно відвідувати лекції… і взагалі…
— Он як?.. Наскільки мені відомо, ви акуратний тільки у відвідинах «Бразілії» та
навколишніх шинків.
— Вже перестав… Для мене, знаєте, це було просто втечею від нудьги…
— А я гадав, що забуття — в нудьзі. До речі, звідки ця нудьга? Від ваших власних
лінощів?
— Так, мені ліньки дуже заважають вчитися, — раптом зізнається Моньо. — Можливо,
причина цього в тому, що я поступав до вузу навмання, аби тільки поступити.
Помилився у виборі професії…
— Не тільки ви, — кажу я. — Але якщо помилилися тільки в чомусь одному, не
помиліться в усьому своєму майбутньому. Покінчіть з одним, а потім думайте про
інше.
— Так я й збирався це зробити. Навіть не раз. Але потім перемагали інші настрої.
Життя почало здаватися мені безглуздим і…
— О, ви поринули у філософію. «Життя є життя» та інше. Чи, може, темою роздумів
було: «Розвиток як рух до самогубства»?
— Це вам хтось казав…
— Нічого дивного. Ваші філософські концепції вже претендують на певну
популярність. Ні, я ще не зустрічав їх у філософських виданнях, але стикався з
ними під час деяких свідчень.
— Напевне, ви розпитували Лізу.
— Лізу? Історія одного кохання?
— Щось подібне, — визнає Моньо. — Але це вже перегорнута сторінка. Ліза була не
для мене. Та й я не для неї. Вона думала тільки про практичні речі, реальний
світ, а мене хвилюють ідеї, я шукаю сенсу речей, розумієте?..
— Де ж ви шукаєте цей сенс, дозвольте вас запитати? В запліснявілих книжках чи…
Щоб шукати сенс речей, гадаю, треба спочатку пізнати самі речі. І потім, якщо
людина живе, думаючи тільки про те, що вона помре, який сенс жити? Краще відразу
ж перетворитися в неживу матерію.
— І такі ідеї мені теж спадали на думку, — скромно признається Моньо.
— Чудово. Отже, ви дослідили всі напрямки думки, крім напрямків нормальної
думки. Але це не потребує зусиль — воно все вже відоме…
— Я й не заперечую. Ці речі нам подають в університеті в готовому вигляді…
— І тому що їх подають вам у готовому вигляді, ви ображаєтесь. Але ж вони не
виникли в готовому вигляді, Симеоне. Люди за них накладали головами, тому на це
треба зважати. Хоч якось. На мою думку, поступове повернення до практичних справ
вам не зашкодить. Маю на увазі лекції, іспити і взагалі всю ту нудоту…
— Я так і вирішив. Складу восени всі іспити. Хоч мені зовсім не хочеться вивчати
це право. Таке дурне діло…
— Що, право?
— Ні, лінощі. Думаю, що коли б я поступив на інший…
