сором, що у всіх усе так однаково, безславно і тупо, як і в нього, видно, конструкція колективної душі вже перетерпіла непоправні метастази, а далі світить хіба ще глибше занурення в тоталітарний сортир, вихід з якого можливий тільки частковим способом — у черевцях окремих черв’ячків, та й то якщо вони благоволять виповзти з ями, ну і нехай, набридло, к чортам собачим, роздумуючи про долю і недолю («долю запердолю»), він незчувся, як опинився на середній лінії коридору і пішов по ній кудись углиб, навмання, розмежовуючи собою дві повзучі шеренги, немає світла в кінці тунелю, нема й на початку, нема порядку, нема порятунку, є лише глухе биття серцевого м’яза об раму ребер («о, браму ребер!»), і тоді його потуплені очі наткнулися на шнуровані боти, на викличні коліна і всю решту незабутньої фізіології, що стала йому віднедавна дорогою і маячила тепер назустріч, прямо на середній лінії коридору.
Вони так і стояли, не почувши навіть дзвінка, що сигналізував кінець перерви, і така нездатність розминутися здавалася їм справжнім щастям, світ округлився до спільної енергетичної капсули, зітканої з флюїдів, однак треба було кудись рухатися, бо ось-ось охорона університету почне прочісувати коридори, чи ніхто не вештається без причини і санкції, обшук, документи, все підряд, такий захід із профілактики темпотероризму, лекція як строк від дзвінка до дзвінка, можеш не слухати, тільки сиди, не виходь, не йди у пітьму зовнішню, порпайся у внутрішній, не вір, не бійся, не проси, а всі однак бояться, хоча й не вірять і не просять, менше з тим, вона поглядом запросила його йти за нею, і до міри тихо, наскільки дозволяли їй шнуровані боти, прошмигнула за колону, минула вестибюль, зайшла у коридор іншого крила, він раптом зворохобився, зумисне відстав на кілька кроків і підозріливо дивився на неї, вона звернула на запасні сходи, підступила до дверей аварійного призначення, видобула з-за пазухи дротяну відмичку, поскрипіла замком, відчинила двері, він прислухався: десь далеко вже тупали охоронці, вона кивнула, він завагався, а раптом там… а раптом… прожогом заскочив за двері, вона присвітила ліхтариком мобільного, старі сходи вели вгору, на дах, він узяв її за руку і рушили, через дев'яносто сходинок (він рахував) був люк нагору, відчахнули його, вилізли на старий бляшаний дах, просмолений на тріщинах, дихнули чимось свіжим, можливо, це було повітря, бо смог залягав дещо нижче рівня даху, було надто прохолодно як для червня, але вона зняла блузку, оголивши тверді й гострі соски, потім усе інше, так само стрімко, аж похапцем, він теж розібрався зі своїми штаньми і майками, торкнувся її шиї, вловив її язик у своєму роті, і тепер нарешті відчув, що не боїться її, не боїться світу, принаймні поки це все у них триває, чорт забирай, з нею він взагалі нічого не боїться.
Вересень 2044
Замах
Олаф відрегулював сидіння, оглянув себе у дзеркало заднього виду, спробував зробити лице не таким зловісним. Невдоволено фиркнув, вийшов із-за керма. Потягся, хруснув своїми важкими кістками. Коба полірував капот типового жовтого таксі, здуваючи кожну порошинку.
— Для чого ти її шатириш? Це ж має бути просто машина.
— Міністрові юстиції не подають брудних машин, він у брудну просто не сяде, запідозрить одразу, — нервово випалив Коба. — Всі фірми-перевізники це знають. Так що й ти спробуй виглядати чистішим.
— Ну, який я, в сраку, vip-шофер? Гримували-гримували, а морда й далі, як решето. Хай Давид рулює, він симпатяга! — гарикнув Олаф, махнувши ручищею так, що дорогий позичений піджак затріщав.
— Давид спритніший, хай працює руками, а ти годишся хіба меблі ламати. Мовчи і «бублика» крути. Вони люблять мовчазну прислугу. Тобі два квартали протягти, біля парку починай пригальмовувати, щоб Давид заскочив на ходу.
— Та знаю, знаю.
— Що ти там знаєш? Відсидів три класи і три камери, і вже рятівник нації, прапороносець підпілля! От проколешся, згодують вони тебе акваріумним рибам. Гм. Є що їсти, між іншим, — скелетоподібний Коба із заздрістю оглянув кремезну постать Олафа. Щось у цій постаті таки було. Кілограмів сто двадцять.
— Ну, добре. Як ти вітатимешся з міністром — повтори.
— Добрий день, приємної подорожі, — пробасував Олаф.
— Не «подорожі», а «поїздки»! «Подорожі» бажають провідники у вагонах, а у вас поїздка — дистанція до дому його лярви два кілометри, і треба все встигнути.
— П-п-приємної поїздки, блін, — поправився Олаф сміючись.
— Це не забавки тобі, горилячий писок!
Із підвалу вийшов меланхолійний Давид. Виглядав він, на противагу Олафу, наче струнка пружина — чистісінький спринтер у спортивному костюмі. Його поголений і досконалий за формою череп відблискував синім.
— Треба висуватися, — зосереджено мовив Давид.
— Шашечки розклали? — спитав Коба.
— Вони вже в багажнику.
Коба зазирнув у багажник. Світляні короби з телефонними номерами і назвами фірм таксі були розкладені в три ряди за алфавітом, щоб можна було швидко знайти потрібну назву.
— Чому у вас «еф» іде після «ха»? «Фламінго» лежить після «Халява-таксі».
— Коба, це Олаф розкладав.
— Ти б йому ще повстанську листівку писати доручив.
— І написав би, — огризнувся Олаф.
— О, ти напишеш, грамотій. Після того, як я перехоплю виклик, у тебе буде одна хвилина, щоб причепити шашечки і під’їхати до воріт. Бо через три хвилини туди прибуде машина з фірми. Алфавіт не забув?
— А-бе-ве-ге-де-е-є-же-зе-йот-врот-ка-ел-ем-ен-о-пе-ре-се-те-тво-ю-ма-му-се-і-те…
— Досить, — обірвав Олафа Коба. — «Грибниця» розраховує на вас. З Богом.
Повстанська терористична мережа отримала назву «Грибниця» з легкої руки своїх ворогів — керівництва антитерористичного центру. Доки нею не почали займатися впритул, жодної назви вона не мала. Тепер у народі всіх її членів іменували «грибами» — за здатність під час операцій ніби виростати з-під землі. Звісно, ця здатність була сильно перебільшена — людський поголос схильний міфологізувати своїх героїв.
Об'єктами атак «Грибниці» були чиновники найвищого рангу, відомі своєю корумпованістю. З огляду на те, що справедливого судочинства в державі не було від часів її створення, персональний терор проти представників влади здавався пересічним громадянам правильною стратегією. «Грибниця» розросталася. Щоправда, до такої великої сошки, як міністр юстиції, досі руки повстанців не сягали. У цього міністра було слабке місце — тричі на тиждень по обіді він відвідував свою коханку, котру для зручності поселив у наймане
